Школа-онлайн: У нас немає рідних стін, але ми є одне в одного

У НАС БУЛА РОЗКІШНА ІНФРАСТРУКТУРА

Наталя Житлова розповідає про їхню гімназію №4 в Рубіжному: до повномасштабки освітній заклад знаходився в мікрорайоні Южний, це частина міста Рубіжного, хоча фактично мікрорайон жив як окремий населений пункт зі своєю інфраструктурою. Він виник навколо хімічного заводу «Зоря» – це було містоутворююче хімічне підприємство Луганської області, провідний виробник промислових вибухових речовин, а також хімічної продукції для гірничодобувної, металургійної та хімічної галузей. Під час боїв за Рубіжне навесні 2022 року територія заводу і прилеглі житлові квартали зазнали масованих артилерійських та авіаційних ударів. Детонація цистерн із хімікатами спричинила масштабні екологічні та техногенні руйнування, нині саме підприємство та навколишня забудова практично повністю знищені.

– Треба сказати, що інфраструктура у нас була розкішною: велика гімназія, просторі класи, новий спортзал, у 2000-х було побудовано басейн двадцятиметровий, і секції, і музична школа була, і школа мистецтв поруч. Діти навчалися у нас до 9 класу, далі або переходили в ліцей або в профтехучилище, яке готувало до роботи на заводі, – розказує директорка гімназії.

Наталя Житлова працює тут із 1990-го. Вона викладає географію.

– Я знала не лише учнів, а й усіх батьків, навіть бабусь та дідусів цих дітей знала. Чужих у нас не було – лише учні з мікрорайону та ще діти працівників заводу, яких батькам було зручно довозити на роботу. Це дозволяло нам працювати у дуже комфортній атмосфері, майже сімейній.

Крім гімназії, у Рубіжному було іще 11 шкіл та три інтернати.

– В нашій школі завжди були дуже кваліфіковані кадри: і хімія, і математика, й українська мова, література. Підбір учителів був гарний, ті, хто, знаєте, «тяп-ляп», не приживалися. Школа загалом була невелика – на момент повномасштабного вторгнення ми мали 250 учнів. Колись до демографічної кризи мали й по чотири паралелі. У певний час у нас сформувався профіль: все в нашій школі крутилося навколо туризму та мистецтва. Туризм і спорт, й окремо йшла мистецька складова для тих, хто в туризм не потрапив. Завод «Зоря» мав свої бази в лісі, на морі, на озері біля школи. Були спортивні майданчики, пляжі – словом, ми мали справді розкішну інфраструктуру.

З ГІМНАЗІЇ ЕВАКУЮВАТИ НЕ ЗМОГЛИ НІЧОГО

Згадуючи момент повномасштабного вторгнення, перше, що каже директорка: «Як добре, що на той момент школа («завдяки» ковіду) вже була повністю переведена на онлайн-рейки»!

– Це була ідея нашої завучки, чуйка якась спрацювала чи що. Під час ковіду вона перевела всю нашу діяльність у цифровий режим. Тому коли почалося вторгнення, у нас уже була вся цифрова інфраструктура: електронні журнали та планування у вчителів, щоденники в учнів, у всіх дітей заведені електронні пошти, кожна сім’я вміла цим усім користуватися. Тобто, система була робоча – це нас і врятувало, – каже Наталя Житлова.

Вона пригадує, що тоді взимку 2022-го вдалося лише два тижні попрацювати після карантину.

– Я пам’ятаю, що писала дітям та надсилала відосики, мов, уже скоро зустрінемося. Ну а потім настало 24 лютого… В той день наказом я перевела заклад на дистанційне навчання. Ми, адміністрація, вийшли на роботу – діти вже були онлайн, у школі облаштували укриття. Ще пам’ятаю, як у нього спочатку ніхто не ходив, окрім переселенців з 2014-го року… Але це лише до першого «прильоту». Ну а 4 березня в нашу школу зайшли військові й зайняли оборону. Відповідно, ми вже не змогли туди ані зайти, ані евакуювати щось із майна. Далі обстріли Южного почастішали, велика кількість снарядів летіла і в нашу школу… Ми вже спостерігали за цим усім просто як глядачі, із інших міст та регіонів…

Наталя Житлова пригадує, що виїжджали швидко.

– Всі знали про «списки», які були підготовлені для росіян про тих, хто в місті ходив у вишиванках, розмовляв українською, мав військових в родині. Ми розуміли, хто із нас у тих списках є. Управління освіти Рубіжанське залишилося в місті, згодом воно перейшло під «ЛНР», прапори поміняли, нам не дали ні коди, ані навіть трудові книжки. Авжеж, трошки наших там також лишилося, – каже Наталя Житлова.

Вона говорить, що згодом адміністрація відшукала вчителів, які опинилися хто в Харкові, хто в Дніпрі, в Києві, в Німеччині чи країнах Балтії.

– Хто хотів далі працювати – знайшлися швидко. Згодом відновилося також наше управління освіти. Із Рубіжного відновили онлайн освітню діяльність крім нас ще перша, третя, четверта школа, ліцей і десятка.

ХРОМБУКИ ТА НІЧНА МАТЕМАТИКА

Питаю Наталю, чи було важко зібрати колектив після евакуації з Рубіжного, чи багато втратили дітей та вчителів.

– Нас станом на початок повномасштабного вторгнення було 40 людей. Зараз нас 16, одна в декреті. Крім педколективу в гімназії було ще 18 осіб техперсоналу – кухарі, прибиральниці, сторожі, звісно, що вони не працюють онлайн… З часом або самі звільнилися, або довго не виходили на зв'язок і ми їх звільнили. Бібліотекарка наша сама написала заяву на звільнення, виїхала в Краснодарський край до доньки. Не засуджуємо. Але з вересня 2022-го ми не взяли на роботу людей, які на якомусь етапі евакуйовувалися до Росії, а тоді поверталися. Можливо, це неправильно, але є як є, я б не змогла з ними працювати. Кожен робить свій вибір, мій – такий. Минулого року у нас померла учителька історії Інеса Едуардівна. Зате взяли на роботу молоду математичку, родом з Житомирщини, – розповідає директорка рубіжнянської гімназії.

Щодо дітей, то з 2022-го гімназія не набирала нові класи – доучують тих, хто лишився. Учні, що примітно, також не розпорошилися: тримаються своїх вчителів та школи, хай навіть вона існує лише онлайн.

– Більшість наших учнів – це діти, які на момент повномасштабного вторгнення вже вчилися в гімназії. Додалося трохи школярів за рахунок того, що сільські школи з громади призупинили своє існування, дітей із цих шкіл поділили між тими шістьма закладами, які відновили онлайн-навчання після вторгнення та евакуації. Так нам дісталися Кудряшівка, Варварівка, комусь Голубівка, Михайлівка…

– Не всі працюють, як ми, – каже Наталя Житлова. – Наприклад, третя школа, «десятка» і ліцей набирають класи далі, третя набирала перший клас, «десятка» в цьому році набрала два перших класи по 17 школярів, в основному це діти за кордоном, яким потрібна українська освіта. У нас же зараз лишився шостий, сьомий, два восьмих і дев'ятий клас – це 139 учнів. У класах маємо від півтора десятка до 20 учнів у кожному. Щороку шукаємо нових учнів через оголошення у Фейсбуці, розсилаємо про набір до нас по різних тематичних групах. Треба сказати, що держава забезпечила нас хромбуками, і кожна дитина, яка приходить на навчання, отримує пристрій. Потім наш інженер-адмін зідзвонюється з ними, вони входять у нашу систему і починають освітній процес.

Навчання відбувається щодня.

– Раніше ми вчилися з 9:00, а з минулого року перейшли на розклад з 11:00. Один восьмий клас навчається з 11:00, а інший – з 17:00 вечора. Той, що з 5:00 вечора – це клас українознавчого компоненту для дітей за кордоном. Діти заходять за посиланням у свій кабінет і не виходять звідти до кінця робочого дня, учителі почергово доєднуються до них на уроки. Камери у нас включені. Використовуємо дошки, зошити є обов'язково, весь урок розміщуємо в класрумі для тих, хто за різних обставин не зміг долучитися, буває, що коли Київ обстрілюють, чи Дніпро, чи світла немає – на уроці кілька учнів, але решта урок потім передивляються: нічна математика, – говорить пані Житлова.

Загалом, каже директорка, географія проживання їхніх учнів наразі широка: Рівненщина, Волинь, Київ, Дніпро, Львів, Харківщина, Миколаївська область…

– За дітей, які у прифронтових регіонах, постійно думаю. От про Чернігівщину – увечері й вранці. В Ізюмі двоє дітей, хлопець і дівчина, збираються виїжджати в Дніпро, чекаємо, аби перебралися, де безпечніше.

За словами директорки, влітку завдяки міській програмі з містом-побратимом Долина (Івано-Франківська область) діти можуть зібратися на табір та побути разом офлайн.

– Колектив учителів намагаюся збирати спорадично – з’їжджалися у Василькові, у Мар'янівці, у Черкасах. Це все своїм коштом, рідше можна знайти кошти у благодійних фондів (наприклад, «Восток-SOS»). Це дуже потрібно, бо разом усім легше триматися, – додає директорка.

СЛІПА НАДІЯ НА ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Цікавлюся у Наталі Житлової, чи пробували знову зробити школу фізичною.

– Це нереально. Щоб діти з'їхалися, батькам треба житло, роботу – мова ж іде не тільки про заклад. Тому ми про це навіть не думаємо. З іншого боку, розуміємо, що наших дітей можна розосередити по чинних офлайн-школах по країні. Але це складне питання. Ясно, існування таких шкіл, як наша – це політичне рішення. Якщо закриють луганські заклади освіти, то це означатиме, що держава ніби визнає, що Луганської області більше немає. Навіть у «хмарі». Тому тримати нас – це політичне рішення. Так нам, переселенцям, які змушені були залишити рідне місто, дають сліпу надію на можливе повернення додому.

Є й інший момент: такий колектив, хай навіть і «в хмарі», дає відчуття своїх людей. Тих, хто розуміє твої проблеми, думки, почуття. Це дуже важливо – мати таких людей нині. Тому, певно, ми й тримаємося. Хоча я щороку після «Останнього дзвоника» кажу собі, мов, ну тепер уже точно усе. Насправді, менеджерити – це дуже важко, це мені коштує великих зусиль.

ДІТИ ТРИМАЮТЬ І МОТИВУЮТЬ ПРАЦЮВАТИ

– Що утримує від того, аби відмовитися продовжувати існування онлайн рубіжанської гімназії, якої в реальності вже немає? – питаю.

– Діти. От торік завучка мені сказала: Наталю Володимирівно, ми мусимо випустити цих 15 дітей. Вони нам довіряють. Ну а наступного року є наступні випускники, яких треба довести до результату… Треба ж сказати, що результати у нас є – діти займають переможні місця на конкурсах та олімпіадах, мають знання та гарні атестати, йдуть вчитися далі. Це також мотивує – те, що колектив педагогів працює не для проформи, а на результат. Тримає марку, так би мовити.

Також тримають діти – ми не бачимося фізично, але постійно на зв’язку. Шлемо одне одному меседжі та мемчики, постійно влаштовуємо якісь флешмоби.

– Ну й колеги тримають. У нас суто жіночий колектив. До мене просилися чоловіки, зрозуміло чому – за бронню, навіть пропонували оформити за гроші. Звісно, що шлю таких подалі. У більшості наших вчительок близькі служать: у завуча Ані син служить, у мене чоловік служить, у Світлани Петрівни чоловік служить, у Інеси Едуардівни, що померла, син служить, у історика Лілі Миколаївни батько у 80-ці, а чоловік утратив зір після поранення і його комісували, у психолога Анжели чоловік служить. Ми залишаємося одна для одної таким колом підтримки, то ж це також тримає.

Дуже об'єднує і гіркий біль: за останні пів року загинуло троє наших випускників – Ваня Волков, Саша Шабанов і Максим Шаталін, якого нещодавно ховали у Києві. Це наші учні, які пішли воювати.

ЗВ’ЯЗКУ З РУБІЖНИМ МАЙЖЕ НІ В КОГО НЕ ЛИШИЛОСЯ

Наталя Житлова каже, що зв'язку з Рубіжним майже ні в кого не залишилося.

– Звісно, ми часом проглядаємо місцеві пабліки. Про нас там згадують у «спісках врагов», які працюють на Україну. Школи, будівлі самої як такої, не лишилося – там руїни після обстрілів, як і заводу на Южному. Але це не головне: якщо ми повернулися б у Рубіжне, могли б зайняти будівлю іншої школи, яка не зберегла колектив. Було б куди вертатися… Правду кажучи, ці надії щороку тануть… Але ж тримаємося. Кримчани он із 2014-го чекають часу, коли повернуться додому. Можливо, додому повернуться наші діти або онуки – ніхто не знає, коли і як це буде. Намагаюся менше про це думати. Знаю, що ми зараз потрібні одне одному і дітям. Тож треба працювати – новий навчальний рік розпочався, – каже директорка гімназії, що вже не існує фізично на окупованій території, але досі онлайн продовжує навчати українських дітей.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото з архіву Наталі Житлової

Новини регіонів України