Про Грушевського чесно, або Грушевський без постаменту

У 1890 році, 24-річний студент історико-філософського факультету Київського університету Михайло Грушевський запитував себе в щоденнику, чи можна судити відомих історичних осіб? Він тоді писав про Володимира Мономаха і дійшов висновку, що таки можна: «…історія не може бути без суда особистого, і що особистий суд знаходицця й по святих книгах, хоч би й Іисус сказав за Ірода – скажіть лису сему. Як помиляюся я ув оцему, прости мені Господи…».

Але своїм реноме Михайло переймався: «Вечері вчора знову кучила думка з поводу минулого – що могли б люде пащекувати з мене; але я уважаю се за несправедливу боязкість, мнітельність; совісти нема в чому, здаєцця, докорити мене».

М. Грушевський – випускник Університету св. Володимира (травень 1890). Справа – привітання громади м. Лубен М. Грушевському з нагоди його обрання професором кафедри української історії Львівського університету / Фото immh.kyiv.ua

Михайло був вразливим підлітком – «слабосильним, несміливим, не певним себе». Навчання в гімназії в Тифлісі (нині Тбілісі) давалось йому добре, але він цурався товариства однолітків, довіряючи думки паперу. Саме в Тифлісі, 15-річним, він уперше задумався про історію України, зацікавившись темами початку Русі, козацтва, суперечками західників зі слов’янофілами.

Як Михайло Грушевський мало не подався в ченці

У молоді роки Михайло Грушевський був надзвичайно побожним. Його щоденник 1886-1894 років сповнений релігійних роздумів, самоаналізу й постійного аскетичного покаяння. На сторінках щоденника він часом зізнається в дуже інтимних «гріхах». Був період, коли майбутній учений хотів стати ченцем. Його університетські товариші зауважували, що проходячи повз Володимирський собор у Києві він завжди знімав капелюха, ревно хрестився й кланявся. Він говів під час усіх постів, регулярно сповідався, а в певних життєвих ситуаціях радився зі священником. Наприклад, коли в Російській імперії лютував голод 1891-1892 років, він переймався, що купує книжки задля наукової діяльності, витрачаючи на те чимало коштів, які, натомість, можна було б пожертвувати голодуючим. Але священник запевнив його, що нічого лихого в тому немає – нехай зі спокійною совістю продовжує наукову діяльність – то теж не менш «богоугодна справа».

Михайло Грушевський та Іван Франко

За радянських часів стосунки між Грушевським і Франком традиційно змальовувались як досить напружені та навіть ворожі. Воно й не дивно, адже Грушевський був «буржуазним націоналістом», тоді як Франка комуністи зарахували до «революціонерів-демократів».

М. Грушевський – новопризначений професор Львівського університету. Справа – дім на вул. Длугоша, 5 (нині вул. Кирила і Мефодія), де мешкав Грушевський після приїзду до Львова / Фото immh.kyiv.ua

Але по приїзду до Львова, 28-річний професор кафедри Всесвітньої історії Львівського університету одразу ж почав організовувати місцеве наукове життя. Й Іван Франко став його найближчим соратником. Вони разом відновлювали НТШ – Наукове Товариство імені Шевченка, редагували «Літературно-науковий вісник», були співзасновниками Національно-демократичної партії – провідної сили українського галицького суспільства  та робили купу іншої потрібної роботи.

Їхні взаємини були діловими, без щирого приятелювання. Спілкувалися на рівноправних засадах, але не більш того. Для Франка це знайомство означало значне поліпшення матеріального становища (ні до, ні після він так добре не заробляв), а для Грушевського – величезну допомогу в його амбітних проєктах – до своєї хвороби Франко вирізнявся фантастичною працездатністю. Крім того, інтелектуально Франко стояв вище за Грушевського – поліглот, енциклопедист, блискучий полеміст, тоді як Грушевський – радше ремісник: наполегливий, витривалий, із невичерпною енергією й силою волі. Думка Франка завжди була важливою для Грушевського, особливо в оцінці його творів. Франко спочатку стримано хвалив праці Грушевського, але згодом перейшов до критики, вказуючи на незрозумілі місця й погану мову, а іноді й взагалі зауважував, що написано «тяжко й неясно».

Навіть у найтепліший період взаємин – 1897-1905 років Грушевський звертається в листах до Франка підкреслено шанобливо: «Високоповажний Добродію» та «Високоповажний пане докторе» і жодного разу «Дорогий» чи на ім’я та по-батькові, як до інших. Франко теж звертався до нього «Високоповажний пане професоре».

Як Грушевський подавав на Франка до суду

Михайло Грушевський кілька разів подавав на Івана Франка до суду. Причиною судових спорів були звичайні побутові конфлікти.

Обидва діячі мешкали у Львові на спільній ділянці, де їхні будинки стояли поруч, розділені лише парканом. До слова, Грушевський запропонував Франкові будуватися на своїй садибній ділянці.

Михайло Грушевський та Іван Франко серед викладачів і студентів Наукових курсів українознавства у Львові. 5 липня 1904 р. / Фото immh.kyiv.ua

Через що ж подавав позови Михайло Грушевський на свого соратника? Виною були численні собаки Франка: письменник дуже любив тварин і тримав удома багато псів, які вільно бігали і голосно гавкали вночі, заважаючи професору працювати та спати. Окрім собак, родина Франка тримала кролів та іншу живність, яка періодично пробиралася на доглянуту сусідню ділянку Грушевського та псувала городину.

З Ольгою Хоружинською, дружиною Івана Франка, у Грушевських були вкрай складні стосунки. Тож у гості до Грушевського Франко ходив сам, без дружини, а Грушевські й узагалі не переступали порогу Франкового дому. Незважаючи на регулярні емоційні побутові сварки та судові скарги через псів, у роботі вони залишалися соратниками, поєднаними спільною ідеєю.

Крім того, у Львові вони часто ходили разом на каву й морозиво, разом читали газети – навіть тоді, коли взаємини загострились. Їхніми улюбленими кав’ярнями були «Монополь» та «Віденська кава».

Що надважливого зробив Грушевський

Найважливіша річ, яку зробив Михайло Грушевський – показав етнічну відмінність українського народу від російського. Як зауважує Омелян Пріцак, «…Грушевський дійшов до відкриття, що український народ має право на свою власну історію, незалежну від історії «государства Россійскаго». Він уперше створив окрему схему історії України». Звісно, були видатні українські історики й до нього: Микола Костомаров, Михайло Максимович, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, учнем якого він власне й був у Київському університеті. Але у всіх них був доволі вузький горизонт наукових досліджень – вони вивчали переважно якусь певну історичну добу. 10-томна «Історія України-Русі» (1898-1937) разом із 5-томним додатком «Історія української літератури» (1923-1926) Грушевського стала справжнім науковим подвигом, справою всього його життя. Саме він «зв’язав розрізнені цеглини в одну величну будівлю».

Що залишилося поза увагою Грушевського?

Однією з особливостей історичного світогляду Грушевського була його особлива увага до народу, передусім до селянства. Це значною мірою визначалося його належністю до народницької історичної школи. Водночас, як зауважував Омелян Пріцак, така оптика залишала поза увагою інші верстви українського суспільства – аристократію, підприємців, інтелігенцію, які також відіграли помітну роль у розвитку українського культурного й національного руху. Вони збирали бібліотеки, фінансували видання українських книжок, підтримували музеї та письменників. Показовий приклад – Платон Симиренко, коштом якого було видано Шевченків «Кобзар».

Перші видання перших томів «Історії України-Руси» М. Грушевського. Справа – М. Грушевський. Рис. Я. Струхманчука. 1905 / Фото immh.kyiv.ua

Грушевський значною мірою залишався в межах своєї «селянської» України – світу, в якому народ був головним носієм національного життя. На початку ХХ століття, коли суспільство швидко змінювалося, така оптика вже не могла охопити всієї складності української дійсності. Омелян Пріцак порівнював Грушевського з видатним художником, який створює геніальне полотно, але пише його без моделі й тому не може все бачити.

Ця особливість його світогляду позначилася і на політичних поглядах Грушевського. Історик Борис Крупницький, оцінюючи його позицію в революційні роки, писав про надмірну орієнтацію на радикальні молодіжні сили та вважав, що замість поміркованого врегулювання революційних процесів Грушевський сприяв посиленню соціальної демагогії.

«Не навести поганих на землю руську»

Попри те, що Михайло Грушевський мав реноме ліберала й демократа, у співжитті він був досить важкою людиною. Його близькі співробітники (зокрема Юрій Тищенко, він же Юрко Сірий), скаржились на авторитарну вдачу вченого, а також на те, що він «не шанував дрібної мозолистої праці інших».

Його енергійний авторитаризм спричинив згодом чимало проблем. Грушевський не терпів установ, якими не керував сам. Його повернення до Києва 1924 року загострило боротьбу за вплив в Академії наук, а часті звернення до урядових кіл щодо підтримки, за спостереженням історика Наталії Полонської-Василенко, відкривали владі шлях до тотального втручання в академічне життя. У 1927 році академік Володимир Перетц у листі до Грушевського застерігав його від такої тактики і завершив цитатою з літопису: «Не наводіть поганих на землю Руську». За якихось два роки, скориставшись ворожнечею двох непримиренних таборів – один Грушевського, другий Сергія Єфремова – більшовики фактично приватизували Академію, зробивши її «кишеньково-комуністичною».

Між величчю і трагедією

На початку Першої світової війни російська влада заарештувала Грушевського, звинувативши у «мазепинстві» та «австрофілії». Після кількох місяців ув’язнення в Києві його заслали до Симбірська, Казані, а згодом він поїхав до Москви. Навіть під поліцейським наглядом Грушевський не припиняв наукової роботи.

Проголошення Третього універсалу УЦР на Софійській площі в Києві. У центрі – Михайло Грушевський / Фото wikipedia

Після початку революції Грушевський повернувся в Україну й очолив Центральну Раду. Від нього чекали майже неможливого – Євген Чикаленко називав його «некоронованим королем України», який, коли приїде, «дасть всьому порядок і лад». Але історія виявилася складнішою за очікування. Відомий український громадсько-політичний діяч Олександр Лотоцький згодом у «Сторінках з минулого» назвав політичний провал Грушевського «банкрутством великої особистости» та вбачав у ньому «хворобливу наївність і ілюзіонерство».

Зруйнований більшовиками фамільний будинок Грушевських у Києві. 1918 р. / Фото wikipedia

Після падіння Центральної Ради Грушевський опинився в опозиції до гетьманського режиму, а згодом – у конфлікті й із Директорією. У 1919 році він емігрував до Відня. Через п’ять років повернувся до радянської України – рішення, яке стало одним із найтрагічніших парадоксів його біографії.

Стінопис із найбільшим у світі портретом Михайла Грушевського. Київ, вул. Січових стрільців, 75 / Фото wikipedia

У постаті Грушевського поєдналися велич ученого й творця української історичної концепції, масштаб державного діяча – і трагізм людини, чиї уявлення про Україну та шляхи її розвитку не завжди збігалися зі складною політичною реальністю.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Михайло Грушевський у своєму робочому кабінеті у будинку на вул. Паньківській, 9. Київ. 1928-1930 рр. / Фото ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Суспільство