Чому став можливий Бабин Яр

ЯК ФОРМУВАЛАСЬ АНТИСЕМІТСЬКА ІДЕОЛОГІЯ 

Відомо, що євреї стали головним об’єктом ненависті гітлерівців і наймасовішою жертвою їхньої «національної політики». Нацисти спиралися на давню традицію європейського антисемітизму, але надали їй нової, расової та політичної форми. Наприкінці ХІХ – на початку XX століття поширювалися конспірологічні уявлення, які приписували євреям одночасно і тотальний контроль над світовою економікою, і організацію революційних рухів. Наприклад, велику роль у поширенні таких уявлень відіграли й сфабриковані в Російській імперії так звані «Протоколи сіонських мудреців».

Після Першої світової війни ці міфи набули особливої сили в Німеччині, яка болісно переживала воєнну поразку, економічну кризу та політичну нестабільність. Праворадикальна пропаганда представляла євреїв і комуністів як винуватців національної катастрофи та загрозу самому існуванню німецької нації. Гітлер поєднав антисемітизм з антикомунізмом у концепції «юдобільшовизму», стверджуючи, що за більшовицьким рухом і радянською державою стоять євреї. У нацистському світогляді єврейство поставало не просто як релігійна чи етнічна група, а як нібито глобальний ворог, відповідальний водночас за капіталізм, комунізм, поразку Німеччини та її повоєнні біди.

Так антисемітизм із набору упереджень і теорій змови перетворився на складову державної ідеології. Нацистська пропаганда поступово позбавляла євреїв людської індивідуальності, зображуючи їх як небезпечну «расу», яку необхідно ізолювати й знищити. Цей шлях – від мови ненависті та дискримінації до систематичного масового вбивства – і привів до Голокосту.

І не можна тут не сказати про те, що тією чи іншою мірою у 1930-1949 роки минулого століття хвиля антисемітизму накрила більшість європейських держав. Так, у нацистській Німеччині вона сягнула піку нелюдськості, стала частиною їхнього «законодавства», але й інші європейці брали участь ва переслідуваннях своїх єврейських сусідів і дехто робив це із задоволенням.

У Польщі, до речі, єврейський погром з десятками жертв стався уже після краху гітлерівської Німеччини, аж у 1948 році. Як потім було доведено, він був інспірований радянським МГБ. Та й сам «переможець нацизму» – Радянський Союз «відзначився» тоді ж потужним спалахом антисемітизму, направленим, що особливо ганебно, проти людей, які вижили в Голокості. Все це пішло на спад лише зі смертю Сталіна у березні 1953 року.

Тож данський король, який вийшов на вулицю з пришитою до одягу жовтою зіркою, аби підтримати своїх підданих-євреїв, був виключенням. 

ЧИ БУЛО ВИПАДКОВИМ МАСОВЕ ВИНИЩЕННЯ ЄВРЕЇВ У КИЄВІ?

Руїни Хрещатика. Вересень 1941 року. Фото / Wikipedia.

Відомо, що масові розстріли єврейського населення в Києві сталися одразу після підриву Хрещатика та прилеглих вулиць. Дехто згодом пояснював трагедію тим, що, мовляв, якби більшовики не підірвали центр столиці, німці не розстріляли б київських євреїв. Однак вибухи й пожежі, які почалися 24 вересня і тривали кілька днів, можливо, лише пришвидшили трагедію, але аж ніяк не спровокували її.

Хвиля антисемітського насильства прокотилася окупованими німцями територіями Західної України ще влітку 1941 року, починаючи зі страшного погрому у Львові, «майстерно» інспірованого окупантами. Нацисти використовували ці настрої, водночас намагаючись приховати власну роль у масових убивствах. Євреїв звинувачували у «більшовизмі», зраді та співпраці з радянською владою, в репресіях проти українців. Було відкрито браму тюрми на Лонського і натовп побачив там своїх розтерзаних родичів і знайомих, «червоні» не встигли хоча б дещо приховати свої злочини. З того Львівський погром і почався. А потім німці пішли по Україні…

Уже 26–28 серпня 1941 року, за місяць до трагедії Бабиного Яру, в Кам’янці-Подільському було розстріляно понад 23 тисячі євреїв – це був один із перших масштабних злочинів Голокосту на території СРСР.

До Києва тим часом звістки про переслідування і вбивства євреїв доходили. У щоденнику киянки Ніни Герасимової 24 липня 1941 року є запис про єврейських жінок, які «біжать із Чернівців у Київ лише в платтях; по дорозі в них стріляють». Коли ж німці наблизились мало не впритул до Києва, таких чуток побільшало, адже вони вбивали євреїв усюди і ще в липні: у Фастові, Шепетівці, Коростишеві, Бердичеві, Вінниці. Проте багато хто сприймав такі повідомлення як радянську пропаганду: німці приховували свої злочини й поширювали легенди про нібито «виселення євреїв до Палестини».

Оголошення, які повісили на стінах будинків, парканах, телеграфних опорах по всьому місту 28 вересня. Фото: Станіслав Цалик.

Докія Гуменна в романі-хроніці «Хрещатий Яр», в якому йдеться і про трагічні події осені 1941 року, свідком яких була й вона, пише, як один із персонажів – українець за національністю – втішає дружину-єврейку, що Гітлера не потрібно боятися: «…за пару років з Києва зробиться лялька, порядок наведуть, нарешті. Господар їде!..» З німцями прийдуть і «українські націоналісти (при тому їхніх лідерів вже було ув’язнено в концтаборі, – ред.), а там є багато моїх товаришів. Ти – моя жінка, я вже якось та тебе відгороджу». На слова дружини, що нацисти знущаються з євреїв, він безтурботно відповідає: «…брехня! Газети брешуть!», «у зайнятих місцях нікого й пальцем не зачепили».

Тому для багатьох київських євреїв наказ зібратися біля Бабиного Яру з речами став смертельною пасткою, якої вони не очікували. Як зауважив у спогадах київський лікар-рентгенолог, громадський діяч і шахіст Федір Богатирчук: «Можливість страшної правди масового вбивства мало кому спадала на думку. Надто вже жахливим здавався такий злочин».

ЯК СТАВИЛИСЯ КИЯНИ ДО ТОГО, ЩО ВІДБУВАЛОСЯ?

Ставлення було різним. Хтось співчував, хтось зловтішався. Показовими є слова діда Анатолія Кузнєцова, які він наводить у документальному романі «Бабин Яр». «Вітаю вас! Ну!.. Завтра в Києві жодного жида більше не буде. Напевно, правду кажуть, що це вони Хрещатик спалили. Слава тобі, Господи! Досить жирувати на нашій крові, паскуди! Нехай тепер їдуть до своєї Палестини…» Але навіть і він, почувши, що євреїв розстріляли – знітився і злякався, зрозумівши, що наступним може бути він.

Докія Гуменна в «Хрещатому Ярі» так само змальовує зловісну тогочасну атмосферу й чимало сценок побутового антисемітизму.

Ось черга в магазині, яка починає лаяти «товстопузих», «клаповухих», які «подоставали собі відстрочки й висиджуються в магазинах продавцями». І всі єврейки виходять із черги, беручи це на свій рахунок…

А ось приміщення, в якому тимчасово зібралися київські погорільці. Хтось зайняв ліпші місця – і знову злі репліки на адресу євреїв. Коли ж туди заходить німець зі зброєю і нагайкою, наказуючи всім євреям залишити приміщення – публіка відверто зловтішається, а головна героїня Мар’яна міцно стискає руку подруги Рози – та ось-ось знепритомніє.

: 29 вересня 1941 року. Кияни ідуть в Бабин Яр. Німецький офіцер-автор фото підписав його: «Остання земна путь євреїв». Фото: Проєкт «Київський фотоальбом» з колекції Стефана Машкевича.

Однак були й інші реакції. П’ятнадцятирічна киянка Катерина Кричевська-Росандич, яка стала свідком ходи євреїв до Бабиного Яру згадує, що: «…Коли почався «похід на смерть», наша вулиця була повна людей, які стояли на хіднику і дивилися, як з Львівської вулиці сунуло море людей, більшість старих, малих; заможні й партійні – виїхали!.. Реакція населення, принаймні наших сусідів, була дуже емоційна: люди, жінки плакали, хапали своїх дітей, тулили до себе. І раптом серед тих, що йшли, ми побачили нашого лікаря-«вушника». Це була надзвичайно інтелігентна людина, у них був єдиний син років 16–17, і вони не виїхали на схід, боялися, що сина заберуть в армію. І коли вони проходили мимо, ми кинулися до них, мама моя потішала їх, але жінка лікаря сказала мамі: «Мы знаем, на что мы едем!»… Яке слізне прощання! Більшість знали, що йдуть на смерть! Моя мама була переконана, що ці люди йдуть на якесь переселення! Ішли знайомі, приятелі, сусіди…»

Нацисти нишпорять у речах розстріляних в урочищі Бабин Яр. Фото: Йоганн Хале, фотограф 637-го німецького загону пропаганди 6-ої Армії.

Як зауважив ще один свідок, «Цей великий «ісход» справив на киян гнітюче враження…», а звістка про масовий розстріл єврейського населення Києва приголомшила.

ЧИ БАГАТЬОМ ЄВРЕЯМ ВДАЛОСЯ ВРЯТУВАТИСЯ З БАБИНОГО ЯРУ?

Живими з Бабиного Яру вдалося вибратися лише 28 євреям. Нацисти надзвичайно пильно охороняли місце розстрілів, а потім ретельно приховували сліди злочину – засипали яр землею, примушували в’язнів Сирецького концтабору спалювати трупи.

Військовополонені засипають землею ділянку Бабиного Яру, де лежать розстріляні євреї. Фото: Йоганн Хале.

Діна Пронічева – одна з найвідоміших жертв Бабиного Яру, якій вдалося вижити і навіть свідчити на судовому процесі проти катів. Її дівоче прізвище – Мстиславська. Вона народилася 1911 року в Чернігові. Юнкою переїхала до Києва, працювала в Театрі ляльок. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Віктором Пронічевим. У подружжя народилось двоє дітей.

29 вересня 1941 року 30-річна Діна разом із батьками та сестрою опинилася серед людей, яких німці зігнали до Бабиного Яру. Їй вдалося переконати поліцая з охорони, що вона українка (показала профспілковий квиток, в яком національність не вказувалося, зате прізвище буро російське – Пронічева. – ред.), однак увечері всіх, хто випадково потрапив до Яру і став свідком того, що там відбувалося, німці вирішили теж розстріляти. Свідки були більш ніж небажані. А те, що побачила Діна й дійсно вражало. Як вона згодом згадувала, «люди сивіли на очах, істерично сміялися, кричали, божеволіли». Діна впала з урвища на тіла вбитих і прикинулася мертвою, а потім упродовж трьох днів вибиралася з Бабиного Яру. Після невдалої спроби сховатися, вона вдруге потрапила до рук німців, але втекла з вантажівки дорогою на Шулявці.

Одним із чергових випробувань стала спроба нацистів виманити Діну з підпілля, використавши її дворічного сина Володимира як приманку. Хлопчика врятувала Марія Калініченко, викупивши його з автодушогубки за власну золоту обручку. Після нового доносу Діна була змушена залишити сина й переховуватися, а в лютому 1942 року її заарештувало гестапо. Майже через місяць вона втекла з в’язниці й приєдналася до мандрівного театру, керівник якого також втратив дружину-єврейку та маленького сина.

Діна Пронічева свідчить на процесі над нацистськими злочинцями. Київ, 24 січня 1946 року. Фото: Wikipedia.

До Києва Діна остаточно повернулася після визволення міста. Знайшла в дитячих будинках обох дітей. У січні 1946-го вона свідчила на Київському процесі над німецькими офіцерами, а 1968 року – на Дармштадтському процесі над колишніми членами зондеркоманди.

ДОНОСИ І ПЕРЕХОВУВАННЯ

На долі Діни Пронічевої видно не лише, як люди допомагали переслідуваним, а й наскільки небезпечним було будь-яке переховування. На неї неодноразово доносили, вказуючи, що вона єврейка. Її рідного брата видали німцям двірники – і його застрелили на порозі власного будинку. Прикладів доносів на євреїв було багато.

Страх був одним із головних інструментів цієї системи. Нацисти попереджали, що за переховування євреїв розстрілюватимуть не лише тих, хто допомагає, а й членів їхніх родин. Цим користувалися й ті, хто прагнув нажитися на безвихідному становищі переслідуваних: євреїв шантажували, забирали гроші та майно, а потім видавали німцям.

Водночас знаходилися люди, які, попри небезпеку, допомагали. Чи мала тут значення національність? Чи такою вже важливою вона була? Наприклад, Олексій Глаголєв, православний священик, переховував і тим врятував велику єврейську сім’ю у підвалі Покровської церкви (по ній днями вдарила ракет російських нацистів, – ред.) Тут ще можна згадати слова, щоправда, не киянина, а львів’янина – директора Львівської міської бібліотеки Омеляна Масляка. Коли хтось із його родичів запитав, навіщо він наражається на небезпеку, переховуючи євреїв, той відповів: «Поки усвідомив себе українцем, народився ж я людиною…» Слова, які перевертають усю збочену логіку нацистської ідеології, яка призвела і до Бабиного Яру, і до Голокосту, і до війни.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Укрінформ.

Суспільство