Кохання, що перемогло чотири роки полону

Іван нарешті повернувся додому. Вони одружилися, проте досі не можуть повірити, що це – не сон. Кожен здригається від думки, що зараз розплющить очі – і все скінчиться.

Укрінформ розповідає історію їхнього кохання й боротьби.

ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ – ВИЖИТИ

Іван та Катя познайомились у Харкові: юнак навчався у військовій академії, дівчина – на медичну сестру. У 2021 році пара переїхала до Запоріжжя, Іван зробив пропозицію. Одружитись хотіли у 2022-му році. У грудні 2021-го Іван пішов служити, його направили в зону ООС.

Коли почалася повномасштабна війна, підрозділ Івана перекинули до Маріуполя, де мали тримати оборону.

– Ми з новин чули, що росіяни стягуються до кордонів. Не розуміли, чого чекати. Усе відбувалось, як то кажуть, у моменті. Мене ані життя до такого не готувало, ані військова академія. Це не просто бойові умови, а міські бої – до такого ніхто з нас не був готовий, – розповідає він.

Спершу його підрозділ потрапив на завод ім. Ілліча. Чоловік говорить, що заїхали туди, щоб перепочити між бойовими виходами.

Звідти Іван один раз зателефонував Каті. Це було близько першої години ночі, він сказав, що йдуть на штурм – пробиватимуться на Азовсталь.

– У нас були позиції біля набережної, в районі готелю «Турист». Нам сказали після оборони того району перебратися на Азовсталь. Пам’ятаю, як по нас били і дрони, і міномети, і ПТУРи. Тоді загинуло дуже багато наших хлопців. Нам пощастило – проскочили. Я тоді підʼїхав до мосту, а всюди стріляють, кричать, у вухах усе дзвенить і майже нічого не чути. Кулі пролітали прямо біля обличчя – це без перебільшення. Перебігаю через міст, а в мене в одній руці – автомат, у другій – сумка з особистими речами, і поруч падають ракети. Оглушило хвилин на 20, не міг знайти товаришів. Узагалі тоді було стільки випадків, коли я міг загинути… У мене, мабуть, 15 днів народження, якщо не більше, – каже чоловік.

Зайти на Азовсталь їм усе-таки вдалося.

– Мені хотілося спати, хотілося вижити. Телефонував Каті й намагався показати, що все добре, щоб вона себе не накручувала. Хоча мені було страшно, – згадує він.

Дівчина додає, що коханий тоді навіть скинув кілька фото.

Потім був вихід підрозділів з Азовсталі у полон. Це відбувалося в присутності представників Міжнародного комітету Червоного Хреста. Завдяки цьому Іван, як і частина інших військових, офіційно отримали статус полонених.

– Нам обіцяли, що годуватимуть тричі на день, що забезпечать нормальні умови. Казали, що навіть буде магазин і можливість грати у футбол чи займатися спортом. Пів року приблизно мали там бути, а насправді все сталось зовсім не так, – ділиться співрозмовник.

«МЕНЕ БИЛИ ЧЕРЕЗ ПОСАДУ ТА ЗВАННЯ»

Першою точкою, куди відвезли полонених, стала Оленівка Донецької області. Туди українські бранці прибули 21 травня 2022 року.

– Нас привезли о шостій ранку і завели в барак. Це якась закинута будівля – сирість, повна антисанітарія. Видали мило, зубну пасту, білу майку – мінімум усього й лише один раз. Я там перебував до 2 жовтня 2022-го, – розповідає Іван.

Чоловіку вдалося зателефонувати Каті 22 вересня – на її день народження. Обоє добре пам’ятають ту телефонну розмову. Він просив кохану, щоб дочекалася.

– А Катя сказала, що чекатиме все життя. І вона дотримала слова, – зауважує Іван і цілує руку дружині.

З Оленівки Івана разом з іншими полоненими відвезли в м. Камишин Волгоградської області РФ. Чоловік говорить, що їхали із зав’язаними очима, зв’язаними руками і ногами. Спочатку – вантажівкою, куди полонених запхали, «наче шпроти», а потім – літаком.

– Мене за шкірку викинули із «зечки» (вантажівка, – ред.). По обличчю сильно вдарили, кинули на асфальт, били ногами і руками. За комір взяли і тягнули, знову на коліна поставили. Запитували в кожного посаду. Коли черга дійшла до мене, я сказав, що замполіт роти. І реакція була: «Оооооо», із саркастичною посмішкою. Для них замполіт – це пропагандист, мовляв, саме він направляє солдатів на поле бою і налаштовує їх убивати, – розповідає Іван.

Чоловік додає, що тоді один із російських військових почав бити його шокером.

– Я такого ніколи в житті не відчував. Від довгого стояння на колінах у мене вони були аж чорні, усе тіло затерпло. Я був з опущеною головою і хотів її підняти, аж раптом почув: «Ану голову опустіл!». І тут прилетіло в голову берцем. Кров ішла, голову розбили. Хлопців били сильно – чув, як вони кричали, – пригадує чоловік.

Співрозмовник продовжує, що потім у нього ще багато разів питали посаду, і щоразу він відповідав. Івана знову і знову били шокером, завдавали ударів руками і ногами. Потім росіяни випитували різну інформацію про родину і, відповідаючи на одне з питань, Іван від побоїв не міг згадати місце роботи матері. Щоб згадав «швидше» – били ще дужче. Каже, що робили це з такою ненавистю, що здавалося: якби була команда – убили б.

– Вивели на вулицю. Роздягнули догола. Відвели в баню і там уже продовжили бити. У мене дихання перехопило, я впав. Чую: «Вставай!». Встав. Потім все ж дали помитись. Мене били через мою посаду та звання, – додає чоловік.

ТУБЕРКУЛЬОЗ ЯК ПОРЯТУНОК

У полон Іван потрапив у віці 24 років. Там «відзначив» чотири дні народження.

– Я їх не святкував, думками був із рідними і близькими. Згадував дитячі роки, як малим із мамою гуляв. Сподіваюсь, що нам із Катею пощастить і в нас будуть діти. Дуже хотів додому повернутися. Катя снилась часто, батьки. Я старався не стати овочем, не зламатися. Згадував минуле і планував майбутнє, – розповідає Іван.

Він пояснює, що в полоні поводився дуже спокійно, уникав будь-яких сварок і суперечок. Через флегматичний характер його почали називати «Монахом». Такий позивний дав один із полонених.

– У 2024 році, у якому місяці – не памʼятаю, просто припинив рахувати, скільки часу перебуваю в полоні. Набридло. Я просто почав ставитись до полону як до життя. Мовляв, отаке воно в мене тепер. Інакше я себе зʼїв би там. Я не мав ніякої інформації про те, що відбувається вдома. Себе навіть налаштовував, що приїду і, можливо, батьки виїхали, друзів немає. Думав, що Катя на мене не чекає. Хлопці казали, що дівчата так довго не чекають. До того ж вона і не дружина мені була, – зізнається чоловік.

У 2026 році Іван почав дуже сильно худнути. За зросту 182 см у травні важив 58 кг. Його поставили на так зване додаткове харчування, але ненадовго.

– Нас зняли з допхарчування. Чому так сталося? Бо під час одного з обмінів хлопці поскаржились на погане харчування і на нас сильно образились російські солдати, мовляв, навіщо вас кормити, якщо ви все одно скаржитесь. Але я продовжував худнути. Нас послали на флюорографію. Виявилося, що у мене і ще кількох хлопців – туберкульоз. Закрита стадія. Усіх, хто хворів, перевели в одну камеру. Загалом нас було десь 20 людей, – говорить Рябенко.

– Якби не підтвердився туберкульоз, то він би не пройшов за категорією важкохворих і не потрапив би на обмін, – додає Катерина.

Обмін відбувся наприкінці червня. Окрім Івана, додому повернули ще двох важкохворих хлопців.

МОМЕНТ, ЩО ЗАПАМ'ЯТАВСЯ НА ВСЕ ЖИТТЯ

Того дня Катя була на роботі. Читала в різних телеграм-каналах, що готується обмін.

– Стільки разів чекала – і нічого не відбувалось. Дуже болісно щоразу це переживала. О 14-й годині вийшла з роботи і бачу дзвінок із незнайомого київського номера. Відповідаю і чую: «Добрий день! Я з приводу Івана Рябенка. Він в Україні. Я вас вітаю. Очікуйте на дзвінок». Я хвилин 20 стояла там. Потім зателефонувала батькам. О 15-й мені зателефонував друг Івана, а потім уже він сам набрав. Були і радість, і страх. Я одразу звільнилась. Зібрала сумку. Не спала ніч. Купила квиток і поїхала до нього. Тижні два не вірила, що це нарешті сталося. Хоч ми вже й одружились, і досі не вірю. Це мине, мабуть, – ділиться Катерина.

Іван пригадує, що одразу після повернення в Україну всім хлопцям видали речі, телефони. Першим до нього підійшов друг Максим, з яким вони були в полоні в Оленівці. Він запитав, чи встиг Іван зателефонувати своїй коханій.

– Кажу, що ще ні, – і він відкриває інстаграм. Запитав, чи памʼятаю, як вона там підписана. Кажу, ну, звісно, якщо прізвище не змінила. Вбиваємо її імʼя, знаходимо – і Максим телефонує. Усе так швидко відбувалось. У мене аж дихання перехопило. Я цей момент запамʼятав на все життя. Катя відповіла – і в мене сльози. Я сказав, що живий, але хворий, та все можна вилікувати, – згадує Іван.

Потім він дізнався, що Катя виходила на акції, боролося за нього весь цей час.

– Мені настільки це приємно було. Я сидів і плакав, дякував Каті та батькам. Я думав, що на мене тут ніхто не чекав. Для мене тепер головне – зробити їх щасливими, подарунки дарувати, більше часу проводити разом. У мене стільки часу, можливостей і здоровʼя забрали ці сволоти. Повернути це неможливо, але я хочу хоча б трохи компенсувати, – каже чоловік.

Тепер у нього проблеми з ногами. Говорить, що за відчуттями вони – ніби чужі. Також треба лікувати зуби і вирішувати інші питання зі здоровʼям, але все це буде потім. Тепер головне – вилікувати туберкульоз.

«Я НЕ ПОМИЛИВСЯ У СВОЇЙ ЛЮДИНІ»

Одружитись вирішили тепер, бо в статусі «дівчини» чи «нареченої» Катя б не могла приходити до нього у лікарню і бути поруч.

– Ми вирішили, що розпишемось у Києві, а весілля буде після його одужання в іншому місті. У мене була сукня. У ній я мала йти на хрестини, та пішла на реєстрацію шлюбу. Знайшла візажиста, перукаря, фотографа. Відновили паспорт – і одразу подали заявку. Ми були без друзів, батьків, свідків – лише удвох, – ділиться деталями Катя.

– Я казав, якщо вона на мене чекає, то одружусь одразу. Я не помилився у своїй людині. Так хочу розповісти всім, яка в мене дружина. Щоб усі знали, що вона для мене зробила, – додає Іван.

Тепер вони обоє займаються з психологами.

– Гуляємо по три-чотири години – і все. Я буваю роздратований, дуже важко засинаю. Бачу перед очима то Маріуполь, то полон, то мультики якісь. Це все – наслідки вибухів і контузій. Важко в кінотеатрі перебувати, дуже гучно там. І боюся знову потрапити у полон, – зізнається чоловік.

Він зазначив, що за ці чотири роки його Катя подорослішала, стала відкритіша і самостійніша. А ще – раніше він постійно її ревнував, а тепер довіряє на 100 відсотків і навіть більше. Катя також зауважує, що чоловік сильно змінився, і ці зміни – на краще.

Сьогодні вона згадує, як неодноразово чула від різних людей щось на кшталт «от він повернеться і покине», що «молодість свою губить». Каже, що їй допоміг соціальний проєкт «Коханий, я живу!» та його керівниця – запоріжанка Ярина Геращенко. Учасниці стали близьким подругами та підтримують одна одну.

– Я також хочу подякувати дівчатам із проєкту, що її підтримали, і вона не зламалася, – каже Іван.

Подружжя має намір приїхати в Запоріжжя, якщо безпекова ситуація не буде погіршуватися. Своїми планами на загал закохані не хочуть ділитись. Вони ще «не надихались» одне одним, і дуже багато залежить від тривалості лікування та відновлення.

Ольга Звонарьова

Фото з архіву Катерини та Івана

Новини регіонів України