Людина, яка проєктувала майбутнє: до 100-річчя великого українця Богдана Гаврилишина

БОГДАНА ВІДПРАВИЛИ У НІМЕЧЧИНУ, БРАТА МИРОСЛАВА – У СИБІР

Богдан Гаврилишин народився в селищі Коропець на Тернопільщині 19 жовтня 1926 року. Він був наймолодшою дитиною в сім'ї. Важливу роль у формуванні його особистості відіграли батьки.

На фото Родина Гаврилишиних. Коропець, 1920 рік

"Як думаю, найбільш ключовою постаттю для мого батька була його мама Теодозія. Вона його дуже любила і вірила в нього. Для кожної маленької дитини найважливішою є мамина безумовна любов. Батько Дмитро завжди його підштовхував до освіти, що теж було дуже важливо, бо допомагало йому рухатися вперед", – розповідає донька Патриція Шморгун-Гаврилишин.

Дмитро Гаврилишин займався сільським господарством та бізнесом: вирощував і постачав хміль на львівську броварню, а також продавав свиней у Данію.

"У часи Першої світової війни Дмитро Васильович був унтер-офіцером австрійської армії. Це наймолодший офіцерський чин в австрійській армії, але серед українців був надзвичайно малий відсоток офіцерів. Він служив в Австрії, Чехословаччині та північній частині Італії. Побачивши життя в Європі, дійшов висновку, що проблема українців – це низький рівень освіти. І поставив собі мету, щоби всі його діти мали якомога вищу освіту. Богдан навчався спочатку в Жизномирі, куди переїхала сім’я батька, далі в гімназіях Бучача, Чорткова і Дрогобича", – розповідає доцент кафедри міжнародних відносин КНУ ім. В. Стефаника Петро Гаврилишин, онук двоюрідного брата Богдана Гаврилишина, який працює над докторською дисертацією про його життя й діяльність і готує до друку наукову монографію.

У родині Гаврилишинів виховували свідомих українців, які мали активну громадянську позицію.

"Найстарший брат Михайло, який вчився в комерційній академії у Львові, через політичну діяльність був відрахований. Середущого Мирослава, який був учнем гімназії у Львові, арештували в межах "Процесу 59-ти" у Львові за участь в ОУН. 17-річного Богдана відправили на примусові роботи до Німеччини за те, що він агітував приєднуватися в УПА. Батько і старший брат згодом теж поїхали до Німеччини і там зустрілися всі разом. А мама Теодозія залишилася вдома чекати на Мирослава, якого відправили на заслання у Сибір. На жаль, у 1944 році він загинув, але родина про це дізналася лише на початку 1990-х, коли голова СБУ Євген Марчук знайшов відповідну архівну справу й передав Богдану Гаврилишину. А мати не знала про це і залишилася його чекати. Вона померла в середині 1950-років і похована в Коропці", – додав пан Петро.

ЛІСОРУБ, ЯКИЙ ВСТУПИВ ДО УНІВЕРСИТЕТУ

У таборі біженців Богдан здобув середню освіту. Згодом переїжджає у Канаду, отримавши можливість працювати там лісорубом. Далі вирушає у Торонто і працює в барі при готелі, який належав українцям. Паралельно починає готуватися до вступу в університет, адже усвідомлював, що без освіти не зможе змінити своє життя.

У кімнаті-музеї Богдана Гаврилишина у Коропці зберігається валіза, з якою він приїхав до Канади.

"Коли він здавав вступний іспит, то був останнім за результатами, але коли він закінчував університет у Торонто, був першим серед випускників", – зазначає історикиня і співзасновниця кімнати-музею Богдана Гаврилишина Тетяна Гаврилишин.

В інтерв'ю The Ukrainians Media пан Богдан розповів, що коли його взяли на навчання в університет, одна газета записала з ним інтерв’ю, а наступного ранку вийшла стаття із величезною фотографією і заголовком на першій шпальті «Лісоруб і біженець прийнятий до Університету Торонто!». Тоді це була свого роду справжня сенсація.

"Після здобуття диплома магістра Університету Торонто зі спеціальності «iнженер-механік» Гаврилишин розпочинає роботу в компанії, де він раніше працював лісорубом. Водночас активно займався громадською діяльністю, зокрема у Пласті, учасником якого він був. Завдяки вмінню гарно дебатувати його обирають єдиним делегатом Канадської асоціації молоді для поїздки на конференцію Світової Асамблеї молоді в Дакарі. Під час цієї події він налагоджує багато корисних зв'язків. Далі влаштовується у корпорацію «Алкан» на алюмінієвий завод інженером із ремонту. Відповідального працівника помічають і відправляють на оплачуваний однорічний курс у Центр навчання менеджменту в Женеві, який згодом перейменують у Міжнародний інститут менеджменту", – розповідає Петро Гаврилишин.

Після закінчення навчання Богдан повертається на роботу в Канаду, але невдовзі йому пропонують викладати у цьому закладі, а в 1968 році він очолює його і керує ним упродовж 18 років.

"У 1976 році Богдан Гаврилишин здобув ступінь доктора економіки Університету Женеви. Тема його дисертації була про навчання людей у дорослому віці, а саме топ-менеджерів компаній. Власне, цим займався інститут менеджменту, який він очолював. Це була дуже очікувана подія для його батька Дмитра. Донька Патриція розповідала, що він чекав на неї 48 років. У той час Дмитро Гаврилишин важко хворів і вже був прикутий до ліжка. Через короткий час після того, як дізнався, що син здобув ступінь доктора, він помер", – говорить Петро Гаврилишин.

За його словами, з 1988 року Богдан Дмитрович пов’язує своє життя з Україною і працює для неї на громадських засадах. Він був радником президента України Леоніда Кравчука, трьох прем’єр-міністрів – Віктора Ющенка, Анатолія Кінаха та, без своєї на то згоди, кілька місяців Віктора Януковича, голови Верховної Ради Івана Плюща.

"Вчений розумів велику силу інституцій. Саме тому в 1989-1990 рр. він заснував у Києві Міжнародний інститут менеджменту, що став першою бізнес-школою в СРСР, на пострадянському просторі та в Україні. Створив консультативно-дорадчу раду при Верховній раді України, половину членів якої склади відомі іноземці. Вони ділилися своїм досвідом для розвитку українського парламентаризму та виступали свого роду амбасадорами молодої української держави на Заході. У 2009 р. створив Благодійний фонд Богдана Гаврилишина, місією якого була підготовка критичної маси молодих українців, які повинні трансформувати Україну", – додає пан Петро.

Богдан Гаврилишин помер 24 жовтня 2016 року в Києві. Після кремації його прах у дерев’яній урні захоронили на могилі матері у рідному Коропці. За визначний особистий внесок у піднесення міжнародного авторитету Української держави, багаторічну плідну наукову та благодійницьку діяльність науковця нагородили орденом Свободи.

МИ ЗАВЖДИ ЗБИРАЛИСЯ ЗА СТОЛОМ І РОЗМОВЛЯЛИ

Сьогодні справу Богдана Гаврилишина продовжують його дружина Леоніда, син Леслі, доньки Патриція та Христина.

Мені пощастило познайомитися з Патрицією Шморгун-Гаврилишин, яка мешкає в Україні та разом із чоловіком Джоном відкрили благодійний фонд MoveUkraine, втілюють масштабні благодійні проєкти для військовослужбовців та внутрішньо переміщених осіб. Розпитую Патрицію, яким було їхнє дитинство і яким вона пам'ятає батька вдома.

"Перше, що спадає на думку, це наша домашня рутина. Ми завжди обідали й вечеряли разом. Офіс тата був за три кілометри від дому, тож він приїздив із роботи під час обідньої перерви. Ми приходили зі школи, адже кафетерію у той період не було. За столом завжди спілкувалися – тато розпитував нас, розповідав про свою роботу, про певні економічні теми, зрозумілі для нас. Увечері також збиралися разом. А коли ми вже були підлітками та хотіли поговорити з татом на серйозну тему, то він запитував: "Ти хочеш зустрітися в домашньому офісі чи робочому? О котрій годині? Скільки тобі треба часу? Дуже серйозно ставився до наших потреб поспілкуватися з ним", – з усмішкою пригадує Патриція.

Вона додає, що на вихідних родина часто їздила разом на природу.

"Наше улюблене місце було неподалік від нашого дому у Франції. Ми разом підіймалися на гору Салев. Ішли з наплічниками, гуляли, смажили сосиски. Татові дуже там подобалося. Думаю, що це місце нагадувало йому рідні Карпати, Коропець, тому він його так любив", – додає жінка.

ПОЇЗДКА ДО ІНДІЇ, ЯКА ЗМІНИЛА ЖИТТЯ

Дуже сильний вплив на Патрицію мала поїздка з татом до Індії, яка змінила її світогляд.

"Коли мені було 15 років, тато без жодних коментарів дав мені книжку про голод у світі. У ній ішлося про те, чому є люди, які мають багато їжі, а інші не мають, що їсти. Згодом він узяв мене з собою у робочу поїздку до Індії. Мені 15 років, я зі Швейцарії. І ось ми прилітаємо в Індію 1970-х років. Неймовірна бідність. Я пам'ятаю перший день, коли ми їхали з аеропорту до ресторану, де мали вечеряти з друзями тата, і за вікнами авто я бачу сотні тисяч людей, які живуть просто на тротуарах. Ви можете уявити, який у мене був шок. Тоді тато мені сказав: "Розумієш, Туся, ти живеш у дуже багатій країні, але весь світ так не живе". Він хотів, щоб я не лише знала про це, але й побачила на власні очі, як співіснують поряд багатство і бідність. Саме тоді я зрозуміла, що ми щасливі, адже маємо привілей жити в мирній демократичній країні. Тому на нас лежить відповідальність допомагати і підтримувати людей, які не мають такої долі. Саме ця поїздка до Індії сформувала мене як людину, вагома частина життя якої – це благодійність", – поділилася спогадами Патриція.

Уже в 16 років через волонтерську організацію в Швейцарії вона почала підтримувати маленького хлопчика Феліса Санабрію з Болівії. Щомісяця протягом 10 років давала йому кошти, щоби він міг навчатися у школі. Згодом, коли Патриція стала співзасновницею міжнародної школи в Києві та відкрила мережу стоматологічних клінік, вона також завжди дбала про соціальний компонент.

"Після повномасштабного вторгнення ми вирішили залишитися в Україні та створили благодійний фонд "MoveUkraine" у серпні 2022 року. За цей час збудували 16 модульних реабілітаційних центрів для військових, а також збудували приблизно 22 різні будинки, в яких оселилися приблизно 1400 внутрішньо переміщених осіб, повністю відремонтували дитячу лікарню у Стрию. Завдяки підтримці наших закордонних донорів ми реалізуємо велику кількість напрямів і проєктів задля підтримки українців під час війни. І все це спадщина нашого батька, який вчив нас відповідальності, і цінності, які у нас виховували з дитинства", – зазначає Патриція.

ОСОБИСТІ ЩОДЕННИКИ, ЗАКОРДОННИЙ ПАСПОРТ ТА СТАРЕНЬКА ВАЛІЗА

Щоб дізнатися більше про Богдана Гаврилишина, варто завітати у його рідне селище Коропець. Саме тут у Будинку культури знаходиться кімната-музей, присвячена великому українцю, а також відтворена його відпочивальня, яку відкрили днями для відвідувачів.

"Родина передала нам багато особистих речей Богдана Дмитровича. Є стіл, за яким він працював, настільна лампа, дуже багато унікальних експонатів. Щоденники Богдана Дмитровича, у яких він описує свої враження від перебування у Канаді та на Світовій Асамблеї молоді в Африці, залікові книжки з університету Торонто, державні та релігійні нагороди, шахи, валіза, з якою він їхав до Канади, закордонний паспорт", – розповідає співзасновниця кімнати-музею Богдана Гаврилишина, завідувачка народного історико-краєзнавчого музею селища Коропець Тетяна Гаврилишин.

Відчувається, що музей створений з особливою любов'ю й турботою. На стінах розміщені цитати уродженця Коропця, який став відомий у всьому світі: "Думати глобально, діяти локально", "Усе, що я зробив у житті, я починав із мрії", "Світ великий, а Україна в нім одна". Також зібрано багато світлин Богдана Дмитровича.

Днями до сторіччя з дня народження Богдана Гаврилишина у музеї відкрили його відпочивальню.

"Коли я дізналася про ідею облаштувати поряд із музеєм відпочивальню, то поступово кілька років поспіль привозила сюди меблі, фото, особисті речі тата з помешкання у Києві, а також зі Швейцарії. Ця кімната для відпочинку виглядає так, якою вона була за життя тата. І, дійсно, коли ви її відвідаєте, то відчуєте, що там є душа Гаврилишина. Це місце, де він думав, писав, читав і відпочивав", – розповіла донька Патриція.

У відпочивальні можна побачити робочий кейс Богдана Гаврилишина, гітару, на якій він любив грати, фотографії рідних і світлину старої церкви, яка колись стояла навпроти його будинку. Вона нагадувала йому про місце, яке він пам’ятав із дитинства. Навіть після знесення храму світлина залишалася для нього особливим зв’язком із минулим і рідним Коропцем.

МРІЇ БОГДАНА ГАВРИЛИШИНА І ЙОГО СЕКРЕТ УСПІХУ

Як хлопцю з невеликого селища на Тернопільщині вдалося стати директором Міжнародного інституту менеджменту в Женеві, експертом для урядів та корпорацій, радником для політиків? На початку розмови ми говорили про величезну підтримку батьків, яка вплинула на формування його особистості у майбутньому.

"Тато вірив у себе і любив людей. Для нього дійсно не було різниці, чи це, скажімо, президент чи дитина з Коропця, яка хоче вчитися. Він з однаковою увагою ставився до обох. А ще він вірив у себе і робив усе можливе, щоб зробити кращою як Україну, так і світ", – каже донька Патриція.

"Він був дорослою людиною, сформованою, з величезним авторитетом, але в душі залишався грайливим юним хлопцем. Я маю на увазі не в плані інфантильності, а цікавості до світу. Йому подобалося спілкуватися з людьми, з молоддю, подорожувати. Він не боявся запитувати про те, чого не знає, дізнаватися щось нове. Він ніби був підлітком, який прагне пригод. В його очах був такий особливий блиск, який відображав цю його внутрішню сутність", – ділиться спогадами Петро Гаврилишин.

Богдан Дмитрович у багатьох своїх працях закликав українців буйно мріяти і вірити у свої сили. Розпитую Патрицію, про що мріяв батько.

Богдан Гаврилишин з дружиною Леонідою

"Думаю, найбільшою його мрією було те, щоб ми, його родина, зрозуміли, хто ми є, де наше коріння і яка відповідальність на нас покладена, усвідомили свою місію. І також великою мрією тата було те, щоб Україна стала успішною, суверенною, багатою країною. Саме цьому він присвятив останніх 30 років свого життя, працюючи на рідній землі. Він вірив у її велике майбутнє, і я також вірю. Інакше ми не відкривали б бізнес в Україні, не займалися би благодійністю і розвитком молоді, не працювали б так багато для її майбутнього", – зазначила Патриція.

Свої мемуари «Залишаюсь українцем» Богдан Гаврилишин завершує роздумами про «Мистецтво життя» і ділиться рецептом, як його досягнути. Зокрема, він пише, що ключовими елементами цього мистецтва є здатність поєднувати те, що ми хочемо, з тим, що можемо, роботу й сім’ю, раціональне й емоційне в нас, особисті досягнення і вплив на життя людей поряд із нами з метою зробити його кращим, повнішим і щасливішим. «Мистецтво життя ‒ це пошук гармонії, уникання конфліктів ‒ внутрішніх та з іншими. Вчитися, мріяти, діяти. З ентузіазмом, оптимізмом, захопленням», – пише Гаврилишин.

Юлія Томчишин

Фото з родинного архіву Гаврилишиних, авторки і Тернопільської обласної ради

Суспільство