Бути Богданом Гаврилишиним

Де б він не був, де б не жив – у Канаді, Швейцарії, Японії, Австралії чи Аргентині – Богдан Гаврилишин, громадянин світу, залишався українцем. Недарма книга його спогадів називається «Залишаюсь українцем».

Тож яким був Богдан Гаврилишин – людина, яка поєднала світовий масштаб із незмінною приналежністю до України?

Відмінник із незадовільною поведінкою

Його життя розпочинається в невеличкому селі Коропець на Дністрі, що належало Польщі. Нині це Тернопільщина. Малий Богдан ріс вундеркіндом. Йому не було ще й п’яти, як пішов до школи. Дорослі гадали, що йому буде там нудно, але він учився із задоволенням. Згодом хлопчика перевели до гімназії. З усіх предметів мав найвищі оцінки, але з поведінкою мав проблеми – вона була незадовільною. Надто непосидючим і неслухняним він був. Одним із улюблених предметів була математика. Конкуренцію йому складав лише один хлопчик єврей, ще менший за нього. Старші хлопці постійно давали їм стусанів. Єдине, що рятувало – вони таки були найкращими учнями у класі.  

Батько покладав на Богдана чималі сподівання, але не надто переймався його навчанням. Лише одного разу сказав: «Бог дав тобі трохи таланту, і твій обов’язок – його використати». Ним опікувався брат Михайло – Місько, старший на 13 років. Він і прочуханів давав за незадовільну поведінку, і був наставником у дитинстві та юності Богдана, фактично замінивши йому батька.

Атестат Б. Гаврилишина, виданий у 1944 р. в Чортківській гімназії / Фото: Фонд Богдана Гаврилишина Батьки і перший «урок меценатства»

Батьки Богдана Гаврилишина спочатку були бідними селянами. Родина мала лише пів гектара землі й жила в убогій хатинці. Однак згодом, завдяки батьковій підприємливості, вони значно поліпшили свій матеріальний стан і стали заможними. Батько Богдана Гаврилишина був учасником Першої світової війни. Після повернення він часто розповідав друзям і односельцям про те, що його найбільше вразило в Західній Європі – значно вищий рівень життя, благоустрій міст і сіл, відсутність страшної вбогості, яка була в той час на Галичині. З Німеччини він привіз із собою трохи насіння хмелю й почав засівати ним землю. Урожай продавав у львівську броварню. Односельці спочатку навіть сміялися з нього. Але це дозволило чоловікові зробити перший невеличкий капітал і стати в економічному плані на ноги. У 1930 році він купив 10 гектарів землі й збудував кам’яний будинок. Крім того, у партнерстві з єврейським торговцем він купував свиней та експортував їх у Данію. Так родина Гаврилишиних почала займатися фермерством, на них вже працювали найняті працівники. Мати гарно співала, знала напам’ять Біблію й Кобзар.

Одне з яскравих вражень дитинства Богдана Гаврилишина: мати дала йому в школу чималий бутерброд із апетитною копченою шинкою. Під час перерви, коли він відкусив бутерброд, всі однокласники дивилися на нього «заздрісними, голодними очима». Хлопчик зніяковів, а потім віддав їм обидва бутерброди, які були одразу ж розділені на маленькі шматочки, аби кожен міг скуштувати. То був незабутній досвід того, що коли ти ділишся, віддаєш, «це приносить набагато більше задоволення, ніж коли споживаєш сам або тримаєш тільки для себе».

Пласт: школа життя

Брат Михайло записав у 1937 році 11-річного Богдана до першого пластового табору. Саме в Пласті, в цьому першому таборі хлопець навчився дисципліни, самостійності, командної праці та відповідальності. Тут він відчув силу товариства, пізнав історію України й повірив у її майбутню незалежність. А ще Пласт навчив його розуміння лідерства та як його брати на себе.

Богдан Гаврилишин (справа) з товаришем по Пласту (курінь «Лісові чорти») Влодком Галатом. Карсфельд, 1946 / Фото: «Залишаюсь українцем»

Згодом праця в Пласті чи для Пласту стане важливою частиною життя Богдана Гаврилишина. Він відновлював Пласт у таборі для інтернованих у повоєнній Німеччині – був зв’язковим куреня старших пластунів «Лісові чорти», а потім, вже на еміграції в Канаді, створював першу групу Пласту в Торонто, сприяючи поширенню руху по всій країні.

І саме в Пласті в Канаді він зустрів кохання всього свого життя – майбутню дружину Лені (Леоніду) Гайовську. Одного дня він вів групу пластунок, більшість із яких були уродженками Канади. Дівчата невпинно щебетали і з захопленням поглядали на свого провідника. Серед них була й Лені. «Я був у скаутській уніформі й у білих порваних шкарпетках, які виказували мою бідність. Мабуть, Лені стало шкода мене і вона забажала відремонтувати мої шкарпетки…»    

Спокуса посадою

У 1944 році Богдана Гаврилишина вивезли до Третього Рейху на примусові роботи – спочатку до Австрії, потім до Німеччини. То був «майже рік важкої праці, суворої дисципліни, поганої їжі й “жодного світла в кінці тунелю”». Після війни, розуміючи, що перебування в радянській зоні окупації загрожує репатріацією до Сибіру, він, змінивши кілька таборів для переміщених осіб, зрештою опинився в американській зоні – у таборі АДРОН ((UNRRA) – Адміністрації допомоги й реабілітації Об’єднаних Націй для переміщених осіб) неподалік Мюнхена, а згодом в українському таборі в Еллванґені.

АДРОН шукала офіцера з постачання, який відповідав би за забезпечення табору в Еллванґені. Брат Михайло, який був поряд, порадив Богданові податися на цю посаду. Той сумнівався: «Що я знаю про потреби людей, скільки і якої потрібно їжі, якого одягу, яких ліків?» – «Не святі горшки ліплять», – відповів Михайло. Так у 20 років він став офіцером із постачання: отримав уніформу, джип із водієм, спецхарчування і сорок підлеглих. Посада була комфортною, але невдовзі Богдан зрозумів, що вона не має перспективи: що буде, коли табір закриється, а американці поїдуть? Чи зможе він тут, у Німеччині, здобути добру освіту і чогось досягти?

Наприкінці серпня 1947 року Богдан Гаврилишин разом із багатьма іншими українцями, яких американський і канадський бізнес наймав із таборів для переміщених осіб на роботу, вирушив до Нового світу – того самого, про який підлітком читав у пригодницьких романах. Сотні молодих українців їхали працювати на лісозаготівлі в Північному Онтаріо. «Необхідними якостями для цієї роботи були: трохи м’язів та мало в голові».

Лісоруб дає уроки англійської

Він працював лісорубом за 7 доларів 20 центів на день у Мініп’юці, провінція Онтаріо. Згодом платня зросла до 10 доларів. Праця була важка і виснажлива, але Гаврилишин не збирався все життя валити ліс. Він поставив собі завдання щодня вивчати 40 англійських слів. Примушував себе думати англійською. Невдовзі він вже давав уроки англійської іншим лісорубам, які, як і він, розглядали цю працю лише як спосіб заробити стартовий капітал. Йому платили 10 центів за урок. Таким чином він одночасно вдосконалював власні знання, навчав інших і ще й заробляв. Незабаром Гаврилишин очолив місцеву профспілку й став у таборі важливою персоною, яку навіть хотіли вбити: одного разу в нього кинули сокиру, але попереджений товаришем, він устиг відскочити.

Лісоруб і вчитель англійської мови Богдан Гаврилишин. Мініп’юка, Канада, 1947 / Фото: «Залишаюсь українцем» Нові випробування

Невдовзі хлопець розрахувався й вирушив у Торонто. До вступу в університет залишався час, тож треба було десь працювати. Зароблені на лісозаготівлі гроші швидко скінчилися, а жодна компанія не хотіла брати його на роботу, мотивуючи це тим, що в нього немає відповідного досвіду. Його не хотіли брати навіть двірником – там відмову мотивували тим, що він «надто вчений». Нарешті до Богдана поставилися зі співчуттям співвітчизники. Він влаштувався барменом у готель братів Морозенків. Тут сумлінно працював і готувався до вступу на інженерний факультет Університету Торонто.

І вступив. Про нього навіть написала газета Globe and Mail: «Лісоруба-переселенця прийнято до Університету Торонто». Газетну вирізку приклеїли на вхідних дверях, щоб кожен відвідувач бару міг її прочитати. Офіціанти й завсідники закладу неймовірно тішилися з того, що їхній дивний бармен, який замість пива пив молоко, піде вчитися. Вони скинулися грошима на його підтримку. Хтось дав 50 центів, хтось – долар чи два, а один відвідувач – п’ять доларів. «Синку, зроби це для нас. Подивися на мене і моє життя. Я вже не зможу його змінити. Але ти можеш зробити щось зі своїм життям, зроби це для нас», – сказав той чоловік. «Мене вразило, якою людяністю повіяло від цих людей», – пише у спогадах Богдан Гаврилишин. До кінця вечора йому зібрали 96 доларів чайових – утричі більше його тижневої заробітної платні. Через 14 років він – професор Женевського університету, завітав до цього закладу. Його впізнали. І він таки випив кухоль пива зі своїми колишніми клієнтами.

Весілля Богдана та Леоніди Гаврилишин. 10 червня 1950 р. / Фото: shidnow.com.ua Складнощі навчання

Навчання в університеті спочатку давалося нелегко. Богданові бракувало технічного словникового запасу і він серйозно подумував кинути навчання – під час першої сесії з десятьох екзаменів він провалив три. Сходив до заступника декана і сказав, що змушений припинити навчання. Але той, почувши його акцент і уважно розпитавши, заспокоїв і твердо сказав: «Ти повинен залишитись і продовжити навчання. Я гарантую, що ти будеш відмінним студентом». Це були пророчі слова. З кожним курсом результати навчання поліпшувались. Він закінчив навчання, «посівши перше місце серед 96 випускників, при тому, що на першому курсі починали навчатися 120 студентів». Через 40 років вони знову зустрілися. Колишній заступник декана прочитав у газеті, що Гаврилишин – директор Міжнародного інституту менеджменту в Женеві і радник кількох урядів. Він написав листа й запросив його у Гамільтон, Онтаріо, виступити в місцевому «Канадському клубі» з лекцією. Гаврилишин прилетів із Женеви, поїхав до Гамільтона і прочитав лекцію.

Улюблені країни

Згодом він об’їздив увесь світ – понад сімдесят країн на п’яти континентах. Але, як пише у спогадах, не подорожував як турист: читав лекції, головував на конференціях, консультував багатонаціональні компанії, іноді радив урядам. «У деяких країнах я був залучений до визначних подій і залишив слід по собі, серйозно вплинувши на подальший розвиток тих країн…»

Крім України з особливою любов’ю Богдан Гаврилишин ставився до Канади та Швейцарії. У Канаді він здобув освіту, розпочав професійну кар’єру, створив родину; Швейцарія стала місцем його зрілого професійного життя – понад тридцять років він працював у Женеві.

Б. Гаврилишин на острові Гідра. Греція, серпень 1968 р. / Фото: «Залишаюсь українцем»

Після закінчення університету він навіть подумував переїхати до США: зарплати там були приблизно на 30 відсотків вищими, а для молодого спеціаліста це було вагомим аргументом. Він об’їздив країну вздовж і впоперек, його вразили потужна промисловість та економічний динамізм. Але зрештою повернувся до Канади. «Мені не дуже подобалася їхня система цінностей і зайвий матеріалізм», – писав він. Канада, на його думку, залишалася мультикультурною, але була ближчою до Європи, тоді як США являли собою справжній «плавильний казан», де асиміляційні процеси були сильнішими.

Принципово – українською  

Гаврилишин завжди підкреслював, що він українець. А іноді ще категоричніше: «Я – український націоналіст». Тож принципово ставився і до вживання української мови. За найменшої можливості він спілкувався українською і вимагав, щоб принаймні в Україні – радянській чи вже незалежній – до нього так само зверталися українською.

Якось, на початку української незалежності подружжя Гаврилишиних відвідало Почаївську лавру. Настоятель тепло привітав їх і запросив знову відвідати монастир. «Пане настоятелю, ми обов’язково так зробимо, щойно ви почнете читати проповіді українською, а не російською мовою», – відповів Гаврилишин.

Перед самим розпадом СРСР йому довелося читати лекцію слухачам Вищої партійної школи. Після перших фраз, звісно ж українською, почулися невдоволені репліки: «Я нічєго нє понімаю». Гаврилишин зупинився й після паузи зауважив: «Я охоче прочитаю вам лекцію англійською або французькою». Після цих слів невдоволені вмовкли.

Чимало висловлювань видатного вченого стали крилатими / Фото: Фонд Богдана Гаврилишина

У 1988 році Богдан Дмитрович займався створенням Міжнародного інституту менеджменту в Києві – спільного підприємства Міжнародного інституту менеджменту в Женеві та Інституту економіки Академії наук України. Пакет документів підготували англійською, тож його мали перекласти. Коли Гаврилишину принесли документ російською, він сказав: «Я не піду на зустріч із Патоном з документом російською мовою. Патон – президент української Академії наук». І не пішов, допоки документ не було перекладено українською мовою.

Гаврилишин і Сорос

Богдан Гаврилишин був знайомий із багатьма відомими політиками світу, спілкувався з керівниками провідних компаній Європи, Азії, Австралії та обох Америк. Після проголошення української незалежності він доклав чимало зусиль, часу й досвіду, щоб допомогти Україні відкрити двері у великий світ, адже раніше все проходило через Москву. Чимало відомих українських інституцій на зорі незалежності виникли за його активної участі.

Ось як, наприклад, з’явилася ідея заснування Міжнародного фонду «Відродження». У листопаді 1989 року Римський клуб запросив відомого інвестора й філантропа Джорджа Сороса прочитати лекцію в Ганновері. Під час вечері Сорос та Гаврилишин сиділи поруч. Дізнавшись, що його співрозмовник українець, Сорос несподівано констатував: «О, антисеміт!». Гаврилишин гнівно парирував: «Чому це? Чи в мене так на лобі написано?!». У них відбулась доволі гостра розмова, але вони все ж порозумілися. Сорос розповів про діяльність свого фонду «Культурна ініціатива» в Москві й запитав, чи доцільно відкрити його філію в Києві. Гаврилишин відповів, що з огляду на можливу незалежність України краще створити окрему фундацію. Тоді ж домовилися: якщо Гаврилишин її створить і очолить, Сорос надасть необхідне фінансування. 8 квітня 1990 року за участі інших відомих українців – Богдана Дзюби, Юрія Щербака, Павла Мовчана й Бориса Олійника було засновано Міжнародний фонд «Відродження». Богдан Гаврилишин став його першим очільником.

Його українськість не була ані декларацією, ані ностальгією – вона була дією.

Довідка

Богдан Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року в селі Коропець на Тернопільщині. Наприкінці Другої світової війни опинився в Західній Європі, а 1947 року емігрував до Канади, де здобув освіту за фахом інженера. Згодом навчався в Женевському університеті, здобув докторський ступінь з економіки та багато років працював у Міжнародному інституті менеджменту в Женеві, ставши одним із провідних фахівців світу з питань управління. Був серед співзасновників Європейського форуму з менеджменту у Давосі (тепер Світовий економічний форум), членом Римського клубу та радником урядів і великих міжнародних компаній. Після проголошення незалежності України активно долучився до державотворення та створення нових інституцій, був причетний до заснування Міжнародного центру перспективних досліджень, Міжнародного інституту менеджменту в Києві, Міжнародного фонду «Відродження» та низки інших українських фундацій. Заснував Міжнародну громадську організацію «Українська молодіжна асоціація» та ініціював програму «Молодь змінить Україну», спрямовану на підготовку нового покоління українських управлінців. Пішов у засвіти 24 жовтня 2016 року в Києві, залишивши по собі значний інтелектуальний і суспільний спадок.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Укрінформ

Суспільство