Тиша Биківні: від спецоб’єкта НКВС до заповідника національної пам’яті

Брила сірого граніту з написом: «Найдорожче у вас воля, ми оплатили її життям». Заповідник «Биківнянські могили». Фото: Wikipedia.

З ЧОГО ПОЧАВСЯ ВЕЛИКИЙ ТЕРОР

Формально Великий терор розпочався з оперативного наказу НКВС СРСР № 00447 від 30 липня 1937 року «Про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». Автором наказу був Микола Єжов – сталінський нарком внутрішніх справ. Саме тому цей період увійшов в історію під назвою «єжовщина». Однак за спиною Єжова стояв Сталін – у Радянському Союзі подібні рішення не ухвалювалися без його згоди і вказівки. Сучасники згадували, що на закритому засіданні керівництва НКВС 16 липня 1937 року, на якому був присутній і Сталін, Єжов заявив: «Якщо під час цієї операції і буде розстріляна зайва тисяча людей – біди в тім немає. Дійте сміливіше, посадіть, а потім розберетесь». Для кожного регіону встановлювали рознарядки – скільки людей треба арештувати і скільки засудити «по першій категорії», тобто до розстрілу.

Масштаби Великого терору були колосальними. Із серпня 1937 року по листопад 1938 року НКВС арештував понад півтора мільйона осіб. Із них понад 681 тисячу – розстріляли. У 1937 році в середньому страчували приблизно півтори тисячі людей на день. За неповними даними, лише в Україні у 1937-1938 роках розстріляли 145 867 осіб.

ДЕ БУЛО КОРІННЯ ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ?

Великий терор не виник на порожньому місці. Його було закладено у самі підвалини Радянської держави. Ще задовго до захоплення влади більшовицькі лідери сповідували ідеї крайнього насильства як один із головних інструментів політики. Саме страх, залякування та придушення стали тією основою, без якої комуністичний режим не протримався б і дня. Перший нарком юстиції Радянської Росії Ісаак Штейнберг у розмові з Леніним зауважив: «Навіщо вам народний комісаріат юстиції? Ліпше назвіть його наркоматом соціального винищення». Ленін жваво відповів: «Чудово! Але ж ми не можемо сказати про це відкрито…»

В Україні «червоний терор» розпочався у січні 1918 року після вторгнення загонів Муравйова до Києва. Масові розстріли тих, кого нова влада оголосила «ворогами революції», стали першим сигналом того, яким буде радянський режим у подальшому.

Згодом російські більшовики створили в Україні власний каральний апарат – Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК), діяльність якої супроводжувалася арештами, розстрілами, взяттям заручників і пограбуваннями. Від репресій потерпали не лише Київ, а й Харків, Одеса, Полтава, Катеринослав та десятки інших міст і сіл. Лише в Криму внаслідок більшовицького терору у 1917-1921 роках населення скоротилося більш як на 100 тисяч осіб.

Офіційно «червоний терор» припинили ще в 1918 році, однак фактично він ніколи не зникав, сягнувши свого апогею у 1930-х роках, коли, за словами одного з перших дослідників Великого терору Роберта Конквеста, «…Республіка стала вотчиною НКВС».

ЯК БИКІВНЯ СТАЛА ВЕЛИКИМ ТАЄМНИМ КЛАДОВИЩЕМ

Страшні знахідки Биківні. Фото: «Биківня – наш вічний біль».

Великий терор потребував не лише катів і тюрем, а й місць, де можна було приховати сліди масових убивств. Для Києва таким місцем став Биківнянський ліс на північно-східній околиці міста.

20 березня 1937 року Київська міська рада виділила для спецпотреб НКВС ділянку землі у 19–20 кварталах Биківнянського лісу. Саме тут упродовж 1937–1941 років таємно ховали жертв сталінських репресій, кількість яких стрімко зростала. Лише з 5 серпня 1937 року по 31 грудня 1938 року за рішеннями Київської «трійки» НКВС і Московської «двійки» у Києві розстріляли 19 727 осіб. А попереду були ще 1939, 1940, 1941 роки.

Спочатку розстріляних у київських тюрмах – Лук’янівській і тюрмі НКВС (згодом Жовтневий палац) ховали на Лук’янівському кладовищі, однак із початком Великого терору місця забракло. Потрібно було не просто ховати, а приховувати масштаби розстрілів. Саме тоді й знадобилася лісова глушина Биківні.

Тіла розстріляних привозили вантажівками, скидали у заздалегідь викопані ями, присипали вапном і накривали ґрунтом. Людей закопували в одязі – разом із документами, дрібними речами, інколи навіть грошима. Територію обнесли парканом і взяли під посилену охорону. Для місцевих мешканців поширювали чутки про військовий об’єкт. Ліс мав мовчати.

«НА ВИХІД! З РЕЧАМИ!», АБО ЯК РОЗСТРІЛЮВАЛИ

Чому в Биківні людей ховали з особистими речами? Тому що приречені до розстрілу до останнього не знали про свій вирок. Черговий тюремний комендант командував: «На вихід! З речами!» І вони виходили разом із тими, кого відправляли у табори. Потім їх відокремлювали від загальної групи і розстрілювали. У «Жовтневому палаці» (колишньому Інституті шляхетних дівиць, – ред.) убивали в підвалі. За перших хвиль репресій чекісти стріляли з великокаліберної зброї 9 мм – переважно з нагана. Але тоді було занадто багато крові, яку треба було прибирати, тож згодом перейшли на малокаліберну. Пробійна сила кулі стала значно меншою, й траплялося, що вона залишалася в черепі. Інколи людина після пострілу залишалася жива… Знаходили черепи, в яких було від 3 до 5 отворів від куль. Стріляли ззаду, в потиличну зону. Потім трупи відвозили до лісу й поспіхом закопували. Все це робилося переважно вночі, щоб ще надійніше приховати власні злочини.

ХТО ЛЕЖИТЬ У БИКІВНЯНСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Переважна більшість похованих у Биківні – українці. Однак останній спочинок у цьому лісі знайшли представники понад 30 національностей: поляки, фіни, естонці, греки, румуни, іранці, китайці та інші. Багатьох із них радянська влада звинувачувала у «шпигунстві» та роботі на іноземні розвідки.

Пам’ятна табличка розстріляному 26-річному польському правнику. Заповідник «Биківнянські могили».

Другою за кількістю групою похованих у Биківні є поляки – як громадяни радянської України, так і громадяни Польщі. Значна частина з них стала жертвами так званої «польської операції» НКВС 1937-1938 років. Новий потік польських в’язнів з’явився після окупації СРСР Західної України у 1939 році. У 1940 році Биківнянський ліс став місцем поховання частини розстріляних поляків із «Катинського списку». Тут поховані останки 3435 польських громадян – це четверте за масштабами «польське» кладовище поряд із Катинню, Мідним і Харковом.

Сьогодні Биківня залишається важливим місцем пам’яті для поляків. До повномасштабної російсько-української війни заповідник щодня відвідували по декілька екскурсійних груп. Іноді приїздили й представники невеличких сільських громад разом із ксендзом – щоб помолитися на місці останнього спочинку закатованих співвітчизників. 24 червня 2001 року Биківню відвідав Іван Павло II. Понтифік назвав українську землю «политою кров’ю» та помолився за душі загиблих. Прикметно, що візит до Биківні не входив до офіційної програми його перебування в Україні – це було особисте прохання Папи.

РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦІ

Криваві таємниці Биківні першими виявили й оприлюднили німецькі загарбники. Сталося це вже в перші дні окупації, восени 1941 року. Німці під дулами автоматів зігнали місцевих мешканців і примусили розкопувати могили. Насправді гітлерівцям було абсолютно байдуже до жертв – головне, вони отримали чудовий інформаційний привід, завдяки якому могли кричати на цілий світ про звірства сталінського режиму.

Стаття в газеті «Львівські вісті». 4 жовтня 1941 р.

Першою про страшну знахідку 29 вересня 1941 року, у перший день нацистського злочину у Бабиному яру, написала «Berliner Bȍrsen Zeitung» («Берлінська біржова газета»), а після неї – українські газети, підпорядковані німцям: «Львівські вісті» та «Українське слово», що виходила друком у Києві. Статті мали промовисті заголовки: «Звірства енкаведистів в Києві. (Викрили могили помордованих людей)».

«НА ЦВИНТАРІ РОЗСТРІЛЯНИХ ІЛЮЗІЙ…»

Упродовж тривалого часу Биківня німотствувала. Лісом блукали хіба що мародери, розкопуючи поховання у пошуках золотих коронок та інших цінностей. Восени 1962 року про Биківню дізнались українські дисиденти-шістдесятники, учасники Клубу творчої молоді – Лесь Танюк, Алла Горська, Василь Симоненко. Лесь Танюк згадував, що про таємницю місця їм розповів місцевий старожил – «про сосни, які ростуть з людських грудей, …про комуністичні розправи над тими, хто мав відвагу розповідати про цей жахливий цвинтар».

Прострелений людський череп. Фото: «Биківня – наш вічний біль».

Лесь Танюк згадував: «Василь Симоненко торкнув мене за руку: «Поглянь. Я глянув. Віддалік на галявині діти гралися в футбол. – Ні, ти подивись, чим вони грають. Ми підійшли ближче. Діти грали в футбол не м’ячем – маленьким дитячим черепом, напханим сіном, черепом, двічі простреленим ззаду. «Стійками» воріт слугували інші черепи, і, придивившись, можна було побачити, що вся галявина всіяна страшними людськими рештками. А дідусь, який нам усе те показував, розповідав – отут розстріляли самих військових, зірочки радянські; отут лежить група Реденса, харківського чекіста – він теж розстрілював, а потім взяли і його групу. А тут ось священники. А там далі – озеро, де машини відмивали від крові, й на березі цього озера влада збудувала «зразкову свиноферму»… Аллу Горську знудило, а Василь, коли ми йшли назад, прочитав нам такі рядки: «Ми топчемо і ворогів, і друзів / О бідні йорики, всі на один копил. / На цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил»…

Результатом цього страшного відкриття був лист, написаний Танюком до Першого секретаря ЦК КП УРСР Петра Шелеста – про необхідність розслідування убивств і про необхідність впорядкування в Биківні цвинтаря.

ВИСНАЖЛИВА БОРОТЬБА ЗА ПРАВДУ

Хоча Шелест і не відповів Танюку, у своєму щоденнику він записав, що «громадськість занепокоєна» і таки треба було б призначити урядову комісію. І її призначили в 1971 році. Втім, часи вже були інші, хрущовська «відлига» скінчилася, вона лише підтвердила висновки попередньої, створеної ще в 1944 році – у Биківнянському лісі поховані «жертви німецько-фашистських загарбників». Після того правду про Биківню знову заховали майже на чверть століття. Але пам’ять про масові поховання не зникла.

Лесь Танюк (третій зліва) та Микола Лисенко (крайній справа) з групою броварчан на Биківнянських могилах. Фото: «Биківня – наш вічний біль».

Одним із тих, хто фактично заново «відкрив» Биківню, став мешканець Броварів Микола Лисенко – син «ворога народу» й онук «куркуля», людина надзвичайно активної життєвої позиції. Під час відвідин Биківнянського лісу в травні 1986 року він натрапив на страшні сліди масових поховань: людські кістки, черепи з кульовими отворами, залишки одягу, речі. Після побаченого, за словами Леся Танюка, його вже не відпускав «биківнянський біль». Разом із однодумцями Лисенко почав збирати свідчення, фотографувати поховання, розшукувати очевидців і наполегливо домагатися вшанування жертв сталінських репресій.

У 1987 році радянська влада створила чергову урядову комісію по Биківні на чолі з тодішнім міністром внутрішніх справ УРСР Іваном Гладушем. Ліс оточили військові, там таємно проводили роботи з «упорядкування» поховань. Тоді ж встановили великий камінь із написом про «жертв німецько-фашистських загарбників» – чергову спробу приховати правду. Але після Чорнобильської трагедії зупинити громадський розголос було неможливо.

Наступного, 1988 року, 15 липня в Биківні відбувся перший масовий мітинг пам’яті, організований учасниками Українського культурологічного клубу. Відтоді розпочалася традиція Биківнянських поминальних днів.

Активісти Броварського «Меморіалу» встановили двотонну бетонну панель на в’їзді до Биківнянських могил. Червень 1990. Фото: «Биківня – наш вічний біль».

Українське товариство «Меморіал», створене в 1989 році, домоглося нового розслідування. Було знайдено сотні свідків трагедії, проведено повторні ексгумації. Писала про Биківню і світова преса. Вже в березні 1989 року офіційно визнали: у Биківнянському лісі поховані жертви сталінських репресій. Невдовзі з меморіального каменю прибрали і фальшивий напис про «німецько-фашистських загарбників». У 1990 році над похованнями встановили великий дерев’яний хрест, а у 2001-му створили Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», який згодом отримав статус національного.

ЦІНА ПРАВДИ ПРО БИКІВНЮ

Нелегкою була й доля тих, хто намагався повернути суспільству правду про Биківню.

Василь Симоненко після жорстокого побиття міліціонерами тяжко захворів і невдовзі помер. Аллу Горську жорстоко вбили за загадкових обставин у 1970 році. Микола Лисенко – один із тих, хто фактично заново відкрив Биківню у 1980-х роках, – загинув разом із дружиною Нелею Щербиною унаслідок ДТП. До речі, так само, як і перші дослідники Голодомору в Україні Володимир Маняк і Лідія Коваленко-Маняк… Інформаційна панель на в’їзді до Биківнянських могил підписана. 1990. Стоять – М. Лисенко, М. Бунь, Н. Шиманська, М. Яковенко. Фото: «Биківня – наш вічний біль».

Повного списку жертв Биківнянської трагедії немає й, імовірно, вже ніколи не буде. Роки замовчування зробили свою справу: частину архівів знищили, частину – вивезли до Москви. За оцінками істориків, у Биківні поховано від 20 до 100 тисяч осіб – священників і науковців, селян і робітників, письменників, художників, інженерів, акторів, державних службовців.

МОЖЛИВО, КОЛИСЬ…

Можливо, колись Биківня стане не лише місцем скорботи, а й великим національним меморіалом усіх жертв більшовицького терору в Україні – від ленінського «червоного терору» до переслідувань останніх українських політв’язнів напередодні незалежності.

Можливо, колись кожен, хто мчатиме Броварським шосе повз гранітну постать чоловіка у тюремній робі, знатиме, кому саме поставлено цей пам’ятник. І хоча б раз у житті побуває у цьому скорботному лісі закатованих.

Нині ж у Заповіднику тихо й безлюдно. Лише сторожовий пес неподалік шлагбаума інколи, задерши голову, починає тужливо вити. Чи то оплакуючи минуле, чи то передчуваючи щось невтішне.

А Київ тим часом оговтується від чергового нічного російського обстрілу.

Великий терор триває.

Світлана Шевцова, Київ

Авторка висловлює подяку Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» за сприяння в організації екскурсії, зокрема пані Тетяні Шептицькій, а також Валерію Філімоніхіну за її проведення.

Фото авторки публікації.

Перше фото: Пам’ятник репресованому. Заповідник «Биківнянські могили».

Суспільство