«Містограф» із Харкова, або Воєнний щоденник Яковлевих

То що таке «Містограф», як сім’я архітекторів та художників налаштовує побут у прикарпатському селі та про що вони розкажуть у проєкті «Вкрадені міста», з’ясовував Укрінформ.

НАШІ ДІТИ ТЕЖ СКЕТЧИЛИ І МИ БРАЛИ ЇХ ІЗ СОБОЮ

З Тетяною Яковлевою знайомимося біля вказівника на село Великий Ключів і їдемо з нею від центральної дороги вже ґрунтовою до її нового житла. Дорогою жінка зауважує, що будинки у цьому селі зведені хаотично, не вздовж дороги, але кожний має «живу огорожу», і, коли її всі враз рівненько підстригають, село стає неймовірно красивим. А ще тут здавна заготівельники купують яблука, бо знають, що у кожного господаря біля хати є свій сад. Саме в такий яблуневий рай потрапляємо вже за кілька хвилин. У будиночку з колонами нас зустрічає Ярослав. Невелика кімната із пічним опаленням після родинної реставрації перетворилася на простору залу з вікнами, які зберігають давні арки, із сучасними меблями для книг, які перевезли сюди з Харкова, та із яскравими картинами. Господарі кажуть, що це – роботи їхніх дітей, а взагалі у родині всі малюють. І це вміння стало першим кроком до започаткування сімейного проєкту «Містограф». Його ідея – пізнати українські міста.

– Я навчав студентів у Харківській школі архітектури скетчингу (створення швидких малюнків, або ескізів від руки, – авт.). Тетяна була моєю студенткою. Це вже був її третій диплом. Тоді дві дорослі людини подумали: «А що ж можна зробити разом?» І перший наш проєкт був Марко, а вже потім ми зробили «Містограф, – посміхається Ярослав.

Насправді у Харкові до повномасштабної війни Ярослав працював у родинному бізнесі – архітектурній компанії, яка створювала проєкти знакових будівель рідного міста. У Києві опанував урбаністику, а після Майдану та Революції Гідності дуже захотів побачити різноманітну Україну. Каже, тоді наче прийшло розуміння того, що Україна – це великий вулик, а ми тут усі бджоли і маємо рухатися назустріч одне одному, а не розділятись історичними сегрегаціями.

Знайомство із Тетяною, яка змалку вивчала українських фольклор, колекціонувала пісні та вишиванки, лише посилило це бажання. І після народження Марка родина поїхала у першу експедицію для створення газети «Містограф».

– Ми поїхали у Чернігів. А це – Сіверщина, Десна, давній «Звіринець» (печерський монастир, – авт.), храми, які ще бачили князів Володимира та Ярослава, – пригадує Ярослав.

Згадує, це був 2021 рік, який приніс в Україну локдаун, втрату роботи та розпач, а тому сидіти вдома стало нестерпно. Адже до цього вони часто гуляли рідним містом, пили каву і малювали улюблені вулички Харкова.

– Наші діти теж малювали і скетчили, і ми брали їх із собою. Хотіли об’їхати всі міста. Думали, що це все буде швидко. Поїхали – приїхали і враз зробили газету, але це не так. Усе, що ми назбираємо в експедиції, а це наші замальовки, вкладаємо в газету. Є ще наші артефакти – чеки з магазинів, наліпки у кав’ярнях, різні підставочки та інше. Адже відчуття міста ми можемо передати завдяки двом ключовим моментам – скетчингу, а ми малюємо все, що бачимо в місті, та польовому щоденнику, – констатує Тетяна.

– Ми ніколи нічого не вигадуємо. «Містограф» – це завжди адекватний погляд, не вигаданий. Може трішки прикрашений, але це момент від людини, яка була на локації, і він надважливий, документальний і художній, – запевняє Ярослав.

ВЕЛИКОГО ЗАМОВНИКА МИ ЩЕ НЕ БАЧИЛИ

У Чернігів родина поїхала із чотиримісячним Марком. Маленький центр обійшли швидко. Пригадують, він доступний і дуже теплий. Сім’я створила мапу свого маршруту, але для газети цього було не достатньо. На допомогу прийшла письменниця Анастасія Леухіна, яка з Києва переїхала у Чернігів і придбала там квартиру.

«Ми з нею зустрілись, поговорили. І вийшло так, що ми ввели в газету її пряму мову. До всього доєднали експертні думки, щось піддивилися, прочитали і так вийшов перший «Містограф». Так, у містах є гіди, готові маршрути, але нам це не цікаво. Ми звертаємо увагу на все, бо те, що сьогодні здається не цікавим, прісним і сіреньким, за 50 чи 100 років може стати цінним свідченням міста», – переконаний Ярослав.

У Сумах їхнім неофіційним гідом став таксист і так виникла ідея нового випуску – «Суми на колесах».

– Ужгород – це виключно мій щоденник. А в Чернівцях я була із трьома дітками. І, якщо порівняти це місто з Коломиєю, то у подорожі з дітьми це різні міста. У Коломиї мені все було просто – немає схилів-підйомів, легко вести дітей. А у Чернівцях мені довелося купити візок, аби втримати Марка у подорожах та екскурсіях, – пригадує Тетяна.

Запитую, чи дорого видавати крафтову газету.

– Я графічний дизайнер. Рік працював у поліграфії і мені цікава видавнича справа. Тетяна за освітою художник. Ідея газети належить їй. «Містограф» – це малі наклади. За потреби їх додаємо. Хтось замовляє Ужгород, хтось Чернівці. Із самого початку проєкт починався не як продукт, який зроблений на кухні, а як продукт, який на кухні обговорюють, але у масштабах України, – міркує Ярослав.

Відзначає, спочатку газету замовляли лише друзі. Потім їх коло збільшувалось: замовляли художники, люди, які люблять подорожувати, ілюстратори та екскурсоводи.

– Великого замовника ми ще не бачили. Середній – із Житомира. Там у нас було багато спроб колаборації із різними інституціями, – пригадує Ярослав.

З початком повномасштабної війни «Містограф» більше замовляли українці з-за кордону. Відтоді газета помітно змінила ракурс на українські міста. Перша воєнна поїздка випала на Івано-Франківськ, де Тетяна описала подорож до «Галицького тилу», а тому шукала не лише цікаву архітектуру, але й укриття та нові місця вшанування Героїв.

«Ми не вірили, що в Україні почнеться повномасштабна війна і були геть не готові. Планували, що 2022 рік буде насичений для «Містографа» експедиціями до міст півдня та заходу України, ми станемо супержурналістами. А натомість, ми – вимушені переселенці без чітких планів на життя», – написали тоді учасники експедиції до Франківська.

Із Тетяною у тій подорожі були школярка Юля, малюк Марко та батьки Ярослава – архітектори Сергій та Ірина. Цей «Містограф» та наступні вже виходили з поміткою «Воєнний щоденник». У ньому Тетяна вперше описала, що має бути в рюкзаку переселенця та як для ВПО шукати житло. Тоді вони теж опинились у цьому статусі.

У КОЛОМИЇ МИ СТВОРИЛИ МЕНТАЛЬНУ МАПУ, А ПОТІМ ПЕРЕНЕСЛИ ЇЇ НА СТІНУ

– У перші дні повномасштабної війни ми сиділи у Харкові, у підвалах, – пригадує Ярослав.

Каже, розуміли: якщо ворожа ракета влучить у стіну будинку, то вибратись із тих підвалів не зможе ніхто.

– Думали, якось перечекаємо. Бачили, як сьогодні одні люди сиділи з нами, а завтра їх уже не було… Ми трималися, скільки могли. Малювали, скетчили. Я почав писати щоденники. Марко перестав ходити, вимагав грудне годування, хоча ми вже його до того перевели на звичайне. Мама ще зробила із картону дитячий куточок, але його надовго не вистачило. Ми доїли всі консерви та допили усе шампанське. Я дописав щоденники і зрозумів, що далі так не можливо. Вирішили, що їдемо до Львова і тато нам допоміг, – пригадує Ярослав.

Каже, батьки одразу сказали: «Куди онуки – туди й ми». Так родина архітекторів та художників із Харкова переїхали на Львівщину та зупинилася у гірському селі Риків.

– Там ми хотіли сховати дітей, відпочити від вибухів. До найближчого магазину було 40 км. Міркували, може купимо старий будиночок, реставруємо, – пригадує Тетяна.

Зізнається, на грандіозне не розраховували, але усі тодішні пропозиції на Львівщині виявилось для родини непосильними. Тому взялися шукати інші варіанти. Серед них найбільше сподобалась Коломия.

– Це пішохідне місто і для дітей – просто клас. Коломия приваблива, є де розвиватись, і ми тут зупинились, орендували квартиру, – пригадує Тетяна.

У Коломиї жінка знайшла роботу, старші Оля та Юля пішли в школу, а молодші Марко та Іван із задоволенням відвідували гуртки. Пізніше з’явився не лише коломийський «Містограф», але й стінопис «Мапа Коломиї».

– Ми одразу помітили, що в Коломиї, де є багато туристів, не вистачає мап. Тому спочатку робили опитування, спілкувались із гідами та екскурсоводами про маршрути і як їх прокладають, малювали все у блокнотах. Найперше ми створили ментальну мапу, а потім перенесли її на стіну. Тоді вже робота тривала біля двох тижнів. У перспективі з цією мапою можна працювати. Її навіть можна зробити інтерактивною. Ми хотіли, щоб нею користувалися туристи і щоб вона стала однією із фотозон Коломиї, – уточнює Тетяна.

Вона переконана, що у місті варто комплексно розвивати туризм. Тому родина художників щороку долучається до облаштування Резиденції Святого Миколая, що у Грушеві, та натхненно допомагає у проєктах «Музею історії міста Коломиї».

– У своїй газеті ми показували і як турист бачить Коломию, і як місцеві поважають та люблять своє місто. Ми досі залучені у проєкти Коломиї як урбаністи, – уточнює Тетяна.

Є КНИЖКА НАШОЇ ЕВАКУАЦІЇ

Пізніше біля Коломиї родина наважилися придбати будиночок. У Великому Ключеві він майже 20 років стояв пусткою. Тому роботи тут багато. Заїхати сюди Яковлевим удалося лише торік.

Запитую, чи важко було переїжджати із чотирма дітьми?

– Ми як архітектори дуже швидко все організували. Таня перевезла наше житло з Харкова за 3-4 дні. Я рік щодня писав щоденники, тому книжка нашої евакуації вже є. Я тут постійно пишу, бо мені це подобається. Тетяна більше любить малювати. Тут у нас сад, город і це – серйозно. Нам це цікаво, адже ми з дитинства бачили працю на землі, – говорить Ярослав.

– Що вже росте на грядках?

– Та все – помідори, огірки, патисони. Їх посадила цього року і вже закрила у банки по-клопотенківськи (за рецептом Клопотенка, – авт.). Нам тут подарували двох півнів, принесли у мішку, то ми придбали ще й курей. Тепер робимо для них суперкурник. Собаку знайшли у горах. Його збила машина, то ми підібрали його на дорозі. Назвали Вовчик, бо ми реально мали сумніви, чи то собака, чи вовк. Він ніколи не гавкав, – посміхається Тетяна.

– Тепер ось хочемо зробити придорожню каплицю. З криницею. Це буде каплиця пам’яті про людей, які тут жили раніше. Для цього хочемо підняти цю баню (архітектурний елемент у формі купола, – авт.), яка була над входом у будинок. Тут раніше жила сестра священника, а цю баню виготовив її сусід, місцевий майстер. То буде пам’ять про цих людей, – ділиться Ярослав.

ХАРКІВ НЕМОЖЛИВО ПОКАЗАТИ В ОДНОМУ ВИПУСКУ «МІСТОГРАФА», ЦЕ МАЄ БУТИ АЛЬМАНАХ

– А коли ж буде наступна експедиція «Містографа»?

– Поки проєкт на паузі. Остання наша подорож була у Тернопіль, ми їздили туди на запрошення людей і навіть провели скетчингський тур. До речі, нас часто через соцмережі запрошують люди і я собі відмічаю ці міста. Тепер ми більше працюємо з грантами, розповідаємо про наш проєкт, плануємо міста, в яких ще не були. А хотіли б поїхати у Вінницю, Хмельницький, Рівне, Запоріжжя, Кропивницький. Їх уже близько десяти, – говорить Тетяна.

– Це відкладається на «післявійни»?

– Поки маємо паралельні проєкти. Серед них – «Вкрадені міста». Це умовна назва. Ідея – написати про міста під окупацією, які ми втратили. Люди, які виїхали з цих міст, дали нам інтерв’ю про те, якими вони залишились у їхній пам’яті, якими ці міста були українськими. Ми зібрали вже два випуски газети про міста пам’яті, – зауважив Ярослав.

– Ми провели велику роботу, у проєкт увійшли розповіді про 12 украдених українських міст. Ми показали людям відомі локації і просили їх розповісти, як вони пам’ятають своє місто. То люди розповідали зі сльозами про них. Проєкт розпочався на замовлення французьких партнерів, які хотіли видати календар. До кожного міста є замальовки та інтерв’ю. Тепер сподіваємось усе видати, проєкт уже готовий, – уточнює Тетяна.

– А ось про Харків теж немає «Містографа». Він є у планах?

– Про Харків є дуже багато матеріалу. Ми хочемо написати про Харків, який ми пам’ятаємо, в якому жили і працювали. Ще був намір зробити власний великий маршрут по нашому місту, – говорить Тетяна.

– Ми склали у цей маршрут свої улюблені локації – панельки спальників, промислові райони, ринки, храми. А коли вже почали по ньому йти, то збагнули, що ми не можемо просто про це написати, а маємо глибше описати кожну локацію, бо багато знаємо і пам’ятаємо. Записали інтерв’ю батька про ринки. Потім зібрали думки про мурали, храми та інше. Харків неможливо показати в одному випуску «Містографа». Це має бути альманах зі збіркою експертних думок і наших спогадів, – переконаний Ярослав.

Ми прощаємося біля яблунь. Тетяна дарує два випуски родинної газети із поміткою «Воєнний щоденник». В одній із них поспіхом читаю: «Ми дружною сімейною командою відвідали файне місто з експедицією у три дні… Хотілося побачити легендарне озеро, сучасну набережну, безбар’єрну вокзальну площу. А головне: закохатись у ще одне українське місто і занурити себе в улюблену справу – скетчинг!». Розумію, що прочитаю цей щоденник до кінця на одному диханні.

Ірина Дружук, Великий Ключів – Івано-Франківськ

Фото авторки та з родинного архіву Яковлевих

Новини регіонів України