Місто-могильник Кам’янське. Як українці живуть серед ядерних відходів

Україна дуже цікава країна, пише відомий донецький журналіст Денис Казанський. Часом у нас можна зустріти самі неймовірні речі, які існують всупереч здоровому глузду і в які складно повірити, поки не побачиш сам. Наприклад, багато хто знає, що в Дніпропетровській області у самого обласного центру прямо вздовж жвавої траси розташований великий ядерний могильник? Не кожен повірить, що таке взагалі можливо.

А для місцевих колючий дріт вздовж дороги Дніпро — Кам’янське та знаки радіоактивності — частина звичного пейзажу. Кожен день тисячі людей бачать сховище ядерних відходів просто з вікон автобусів і маршруток.

Перший раз я побував в Кам’янському в 2016 році, і вже тоді мене вразили ці види. Звалище радіоактивних відходів (Сухачівське хвостосховище) знаходиться між Дніпром і Каменським. У першому мешкає 1 млн осіб, у другому — 230 тисяч. Відстань між містами — всього 35 кілометрів. Тобто, за фактом ядерний могильник розмістили в одному з найбільш густонаселених місць країни. Таке могло бути, звичайно, тільки в СРСР. Ось куди треба возити на екскурсії любителів радянської влади.

Могильник — результат діяльності Придніпровського хімічного заводу (ПХЗ). Завод знаходиться в межах міста Кам’янське, він давно закритий, але наслідки декількох десятків років його роботи люди будуть розгрібати ще сотні, якщо не тисячі років. В радянський час на ПХЗ (спочатку він називався завод №906) збагачували уран для ядерної зброї. У 1949 р. саме на ПХЗ були отримані матеріали для першої радянської атомної бомби, яка була підірвана в серпні того ж року на полігоні в Семипалатинську в Казахстані. З технікою безпеки при виробництві тоді не морочилися, і зливали відходи (так звані «хвости») прямо в найближчі яри і балки. В результаті ядерні могильники з’явилися в межах Кам’янського, на березі Дніпра, а також поблизу жвавої траси з Кам’янського на Дніпро.

Територія могильника практично не охороняється, тому потрапити туди порівняно легко. В мережі повно фотографій з його території. Ось, наприклад, розповідь про радіоактивне могильнику під назвою «База «С». У ньому знаходяться не тільки відходи виробництва, але і останки зараженого радіацією заводського обладнання, яке фонило настільки, що було демонтовано і поховано.

Сховище експлуатувалося аж до 1991 року. Вважається, що воно містить 150-300 тис. тонн твердих радіоактивних відходів. У тому числі тут поховані залишки доменної печі № 6 із Дніпровського металургійного комбінату. У цій печі колись плавили залізняк із вмістом урану. Так-так, працювали з радіоактивними матеріалами не тільки на ПХЗ, але і на ДМК — звичайному металургійному заводі. У підсумку домна стала радіоактивного, і її довелося повністю демонтувати й поховати в ядерному могильнику.

Зверху видно обриси илонакопителей. В них містилася радіоактивна пульпа. Як бачите, ніяких саркофагів немає. Просто так і кинули це господарство під відкритим небом.

Радіаційний фон на цих насипах дуже високий. І все ж знаходяться відчайдухи сталкери, які бродять по могильнику з дозиметрами. Ось досить дикий розповідь одного з таких сталкерів. Дозиметр поблизу насипу показував 400-500 мкр/год! Це дуже багато. Природний фон — близько 15 мкр/год.

Пишуть, що дуже сильно фонять ці бетонні конструкції. Ймовірно, це залишки пульпопроводів, за яким радіоактивна пульпа надходила в илонакопители. Їх за 30 років навіть не демонтували і не закопали в землю.

На території хвостосховищ місцями трапляються місця, де фон складає 1500-2000 мкр/год.

Могильники — стабільне джерело небезпеки для людей. Влітку вітер розносить з них радіоактивний пил. Крім того, періодично там з’являються мисливці за металобрухтом, які крадуть похований радіоактивний брухт. В Україні всі бояться зараженого металу з Чорнобиля, але не менш небезпечний метал можна викопати і на берегах Дніпра. Розграбування триває роками. Ось, наприклад, публікація десятирічної давності.

Втім, це ще не самий треш. Адже ядерні могильники є не тільки за містом, але і в його межах. Прямо в житлових районах. Причому, не всі вони навіть були нанесені на офіційні карти при СРСР. Наприклад, тільки в середині 2000-х випадково виявили раніше невідоме хвостосховище на вулиці Лазо (нині вулиця Кодацька). Так, прямо на вулиці, де живуть люди. Знайшли його випадково, коли розкопали могильник мисливці за металом. Складно повірити в те, що таке можливо, але це правда. До речі, вважаю, що саме в таких місцях повинні жити фанати СРСР. Любиш совок? Вважаєш, що при Союзі було класно? Ненавидиш «проклятих дерьмократов»? Так переїжджай жити на вулицю Лазо у Кам’янське, на ядерну могилу, яку для тебе любовно спорудила радянська влада.

Особливу небезпеку становить і сам завод ПХЗ. У колишні часи це було величезне підприємство, на якому не тільки збагачували уран, але й виробляли різні хімікати. У тому числі мінеральні добрива. Після розпаду 1992 року цеху, пов’язані з переробкою урану, припинили свою діяльність. Однак потужності, задіяні у виробництві мінеральних добрив, були викуплені бізнесменами і продовжують роботу по сей день. Зараз на території ПХЗ діють близько 30 різних приватних підприємств, які викупили і орендують його приміщення. На них працює близько 1000 осіб. Всі вони піддають своє здоров’я серйозної небезпеки.

Ті цехи, у яких збагачували уран, зараз просто закинуті і стоять під відкритим небом. Прохід на їх територію заборонено, але не мені вам розповідати, як обходяться ці заборони. У цехах все ще залишається радіоактивне обладнання, про якого сильно фонить. Місцями дозиметр показує 500-800 мкр/год. Але незважаючи на це, до сьогоднішнього дня ніхто не спромігся навіть закласти цеглою вікна заражених будівель, з яких йде випромінювання.

Будівлі поступово руйнуються. Дах тече і провалюється, частина стекол у вікнах відсутнє. Ніхто не може точно сказати, як довго ще простоять ці споруди.

Фактично, ПХЗ — це радіоактивний смітник під відкритим небом, яка стоїть в такому стані вже майже 30 років. Але за цей час ніхто навіть не спробував її прибрати. Поки вся увага була прикута до Чорнобильської зони та будівництва нового саркофагу над четвертим енергоблоком, на брудний урановий завод в густонаселеному районі було всім наплювати.

Я був на ПХЗ три роки тому. Тоді там проводили екскурсію для журналістів. Ось невеликий відеосюжет про це. Подивіться, який рівень радіації показує дозиметр. Зараз там нічого не змінилося.

Всі ці споруди необхідно було давно вже акуратно демонтувати й поховати. Але на дворі вже майже 2020-й, а це господарство так і стоїть, ніби збагачувати уран припинили тільки вчора.

Одне з будівель дало крен, і його необхідно розбирати вже найближчим часом, щоб воно не впало саме. Але зробити це потрібно за правилами. Необхідна дезактивація і правильна утилізація. Однак, такі роботи зараз не фінансуються і не ведуться.

Нещодавно вдалося поговорити про завод ПХЗ з головою Кам’янської міської організації «Союз Чорнобиль України» Миколою Нещеретом. Ось, що він розповів:

— В 91 році прийшла команда вимкнути рубильник. Вимкнули Рубильник, і весь уран так і залишився в обладнанні. Цеху закрили, опломбували. Тоді ніхто не знав, на який час він буде законсервовано і яка буде подальша доля всього цього комплексу. За найскромнішими підрахунками, тут в загальній складності поховано 50 млн тонн різних радіоактивних відходів. Ви уявляєте цей обсяг? І це значить, що ПХЗ — не просто проблема України. Це проблема європейських масштабів.

Зараз усіма радіоактивними об’єктами — могильниками і покинутим заводом — керує державне підприємство «Бар’єр», яке було створено тільки в 2001 році. Тобто тільки через 10 років після закриття заводу. До цього, як розповідають, панувала взагалі повна плутанина, за радіоактивні звалища толком ніхто не відповідав, закритий ПХЗ безконтрольно грабували. Просто дичину…

Втім, і зараз це Атомне Сомалі все ще триває. Підприємство «Бар’єр» — фактично банкрут. Грошей на нормальний вміст радіоактивних об’єктів, а тим більше на їх ліквідацію, немає. З території ПХЗ все ще іноді продовжують вивозити крадений метал. Причому, мисливці за ним добре обізнані про небезпеку, але жага заробити 3-4 тисяч гривень пересилює здоровий глузд.

— Стан хвостосховищ має контролювати підприємство «Бар’єр». Його завдання — проводити різні виміри, дивитися, щоб могильники не розмивалися дощами. Але вони зараз не отримують фінансування. За 19 років в «Бар’єр» змінилося 14 директорів. Більшість з них стали фігурантами кримінальних справ. Майже всі займалися якимись махінаціями, вивозили металобрухт… Це страшне діло. Цехи стоять опечатані, там дуже високий фон, туди ніхто не заходить. Але при цьому знаходяться люди, які цей метал тягнуть. В минулому році я їздив туди і особисто бачив, як люди прямо на велосипедах возили металобрухт. Просто місцеві жителі. Без всяких приладів і вимірників, радіація нікого не турбує. ДП «Бар’єр» не контролює ситуацію. За штатом там має працювати 150 осіб, реально працює 5 осіб, і тим мають зарплату. Всі фахівці просто пішли. — розповідає Микола Нещерет.

На території ПХЗ працює охорона. Крім того, деякі цехи ПХЗ тепер стали окремими підприємствами і досі функціонують. Наприклад, по сусідству з урановими цехами є підприємство ДП «Смоли», яке залишилося на базі старого хімічного виробництва. Всі ці люди — охоронці і робітники працюють у небезпечних умовах і отримують дози радіації. При цьому тут і близько немає такого контролю, як у Чорнобильській зоні. Якщо там співробітників регулярно пропускають через спеціальні рамки, міряють, хто скільки набрав, то на ПХЗ і його могильниках нічого немає.

Навколо ПХЗ теж розташовані хвостосховища. Відходи уранового виробництва тут спочивають під п’ятиметровим шаром грунту. На перший погляд — це просто звичайне поле. І тільки значки радіаційної небезпеки попереджають про те, що тут поховано.

Вид з території хвостосховища на димлять заводи Кам’янського.

— Найстрашніше — навіть не відсутність грошей. Європейці готові давати гроші. Але у нас твориться такий бардак, що ці гроші навіть не можуть нормально залучити й освоїти. «Бар’єр» розвалений. Його майно за борги описує державна податкова служба, так як він не платить податок на землю. А чому не платить? Тому що держава ж його і не фінансує. Тобто, держава сама себе фактично банкрутить і карає. Це ж дурдом! І жоден міністр не піднімав це питання. — коментує ситуацію Микола Нещерет.

Сьогодні, за словами фахівців, на ліквідацію та захоронення радіоактивних будівель ПХЗ, а також на приведення в порядок могильників необхідно близько 200 млн євро. Для України це немала сума, але гроші можна було б залучити від Євросоюзу і західних донорів. Захід завжди приділяв особливу увагу питанням ядерної та радіаційної безпеки, і тут би вже точно не відмовив. Для Євросоюзу це не гроші. Але владі настільки плювати на цю ситуацію, що ніхто навіть не спробував вирішити проблему. За останні 10-15 років змінилося кілька президентів, але нікому не було діла до ПХЗ.

— Європа вже давала нам гроші і готова фінансувати ліквідацію ПХЗ. Але для того, щоб запустити цей процес, потрібно для початку хоча б запустити повноцінну роботу «Бар’єру». Європейці ж не можуть фінансувати неробочий підприємство, де навіть співробітників немає! — каже Микола Нещерет.

Повний сюрреалізм. Весь світ знає про Чорнобиль. Але в зоні давно вже відносно безпечно. Реактор накритий новим саркофагом, на вулицях Чорнобиля і Прип’яті дозиметр показує практично природний фон, і гуляти там можна без шкоди для здоров’я. При цьому в самому центрі промислової Дніпровської агломерації з населенням 1,5 млн чоловік знаходиться практично не охороняється сховище радіоактивних відходів, де під відкритим небом стоять заражені будівлі і лежить заражений шлак, а фон місцями досягає величезних значень. Але про це практично ніхто не говорить. Місцеві звикли і не обурюються. Люди з інших регіонів щодо ситуації просто не знають.

Автор: Денис Казанський; deniskazansky.com.ua

Події та кримінал