Монолог снайпера ЗСУ: «Що ти тут робиш, дебіл? Нащо прийшов на мою землю? Був бі вдома – живий бі»

«Страхом смерті не можливо оволодіти. Але до нього можна звикнути та з годиною ігнорувати», – десь на передовій Донбасу серед глибокої ночі каже піхотний снайпер. Він паралельно зі мною пише нашу розмову на диктофон, тому що майже нікому не довіряє. Я ж намагаюся зафіксувати його хоча б у пам’яті – фотографувати обличчя чі детально описувати зовнішність цього військового категорично заборонено.

Радіо Донбас.Реалії на правах повної анонімності записало монолог одного з найефективніших снайперів ЗСУ. Він про ті, як важко вперше натиснути на гачок, про ті, чи бувають на Донбасі снайперські дуелі і про ті, як після років війни дуже хочеться висповідатися, але просто не можеш цього зробити.

«Піони»

«Я, – розповідає військовий, – свого часу уникнув строкової служби, тому що імітував в аспірантурі наукову діяльність. Альо високоточною зброєю цікавився завжди і у комісаріат пішов без запрошення. Хотів бути снайпером, проте, мої побажання не врахували – по мобілізації відправили служити в артилерію. Друзі відмовляли, навіть цілі диверсії мені влаштовували. Альо я, зізнаюся, прагнув помсти – був злий через анексію Криму і наші втрати на Сході. Щоб зважитися піти на фронт, у цивільному житті довелося загинути.

• Радянська або новітня зброя – з якими гвинтівками воюють українські снайпери?

Перший рік на війні показавши мені, що я не всесильний. Що сталь набагато твердіша за людське тіло. Що після перших 100 пострілів з самохідної гармати «Піон», калібру 203-мм і з вагою порохового заряду близько 30 кг, голова в принципі не перестає боліти. Що армійська техніка потребує ремонту. І, якщо ти хочеш воювати, ремонтувати доведеться самотужки. Наприклад, «Піони» мі «крутили» власноруч: з двигунів деяких з них у прямому сенсі слів росли дерева.

Після демобілізації я намагався повернутися до цивільного життя. Проте швидко зрозумів: поки на сході «двіж», не зможу спокійно перебирати папірці в офісі. Так іще раз прийшов до комісаріату: цього разу, – сказав, – я йду на контракт, і сам диктуватиму умови – буду снайпером.

Між вітром та везінням

Як зараз чимало наших дійсних офіцерів, про реальний снайпінг я спочатку знав небагато. Надивився фільмів, був захоплений «військовою романтикою». Вісь, ти у кікіморі підповзаєш до ворога на кількасот метрів, вичікуєш, робиш один-єдиний, але точно влучний, постріл, і, з поглядом переможця, повертаєшся на базу. Насправді ж так буває вкрай рідко.

• Ключові виклики і ризики у сфері безпеки і оборони у другій половині жовтня 2019 року

Гвинтівку, з якою зараз працює снайпер, на фронт придбав та передав один з українських меценатів

Військовий снайпінг – це бруд, холод, спека, комарі, гадюки, кліщі, пацюки і маса промахів. Особисто для мене – це мистецтво впевненого й влучного пострілу на великих дистанціях, яке досягається роками тренувань, десятками тисяч випущених набоїв, безперервним «допилюванням» зброї і значними інвестиціями. Інвестиціями і стараннями, які фортуна, врешті, може помножити на нуль.

Так, інколи ледь помітний вітер може зіпсувати навіть дуже вдало підготовлений постріл. Якщо, наприклад, стріляти на 2500 м, то висота траєкторії польоту кулі приблизно така ж, як і висота 18-поверхового будинку. Для влучності на такій відстані потрібно враховувати навіть поправку на обертання Землі за годину, поки летить куля.

На початку я працював зі снайперською гвинтівкою Драгунова (СГД). Друзі та волонтери (за що я їм невимовно вдячний) допомогли придбати приціл, і метеостанцію далекомір (пристрій для визначення відстані. – Ред.). Я багато експериментував з СГД (загалом з усіх гвинтівок, що мав, завжди намагався витягнути максимум), і, врешті, ми з напарником діставали 1300 м. Для розуміння: зі снайперською гвинтівкою Драгунова, в середньому, працюють на 600-800 м.

Ця гвинтівка, за словами снайпера, одна з найкращих в світі для роботи на дальні дистанції

Завдячуючи школі снайперів у Навчальному центрі «Десна» і меценатам, які допомагають ЗСУ, зараз я працюю на дистанціях понад 2000 м. Травня гарну зброю та майже усе необхідне спорядження. Звісно, все ще є деякі незначні проблеми, як від далекобійні лазерні далекоміри, але загалом з 2014 роком годі й порівнювати. Відстань й досі часто доводиться визначати по карті. А відстань по карті – завжди похибка. А похибка у 10-20 м – це значний промах.

• Снайпери в українській армії

«Все минає, і це теж мине»

Особисто мені перший постріл вдався морально важко. Як не крути, ти все-таки стріляєш у живу людину. Тоді я, пам’ять пам’ятаю, працював на короткій дистанції. Був у «лежанці» і побачив, як щось відблискує. Вірогідно, це була оптика, і мене тримав на мушці снайпер бойовиків. Тоді я першим натиснув на курок. Чи поцілив? Точно невідомо. Альо відблискувати перестало.

Важко також було вперше вгамувати страх. Коли засікають снайпера, по ньому нерідко починають валити з мінометів. За таких обставин правильно перечекати і навіть не намагатися бігти. Коли вперше потрапив у таку ситуацію, не побіг, у першу чергу, тому що мене просто заціпило. Тепер же, коли перечікую, кажу собі подумки: «Все минає, і це теж мине». Заспокоює.

Я вважаю: якщо снайпер і повинен загинути, то від рук іншого снайпера. При цьому, снайперські дуелі, про які так багато говорять у фільмах, на Донбасі – радше, міф, ніж реальність. Особисто у мене щось схоже на дуель було усього раз на відстані приблизно у кілометр. Я мав набої калібру 7,62 мм. Супротивник – калібру 12,7 мм Я знайшов його завдяки тепловізійному прицілу, проте, не хотів це викривати, і стріляв у відповідь – так, щоб снайпер бойовиків думав, що я орієнтуюся не на тепловізор, а на спалахи після його пострілів. Все закінчилося тим, що я вистріляв п’ять магазинів набоїв, плюнувши, зібрався і повернувся на базу. В тій вечір ми просто кидали одне одному «пульки» – така собі гра без переможця і переможеного.

У «дирочку»

Найважчими у плані досяжності є завдання, коли потрібно лізти «в мінус» чигирями та болотами. При цьому, необхідно нести на собі цілу купу спорядження в кількадесят кілограмів. Плюс на такі операції разом зі снайпером або пара снайперів виходить група прикриття. І тоді вже потрібно відповідати не тільки за власне життя, а й за їхні.

Якось ми у такому складі зайшли на два кілометри «в мінус» і підійшли до супротивника на 200 метрів. Лежимо, спостерігаємо. Аж тут підповзає кулеметник, який прикривав спину, і зі здоровенними очима шепоче: «Щойно за нами пройшла група. Четверо у російській «цифрі». Пощастило, що кулеметник тоді не відкрив вогонь: якби стався контакт – ми могли б не повернутися. Наше завдання – знищувати противника на дальніх дистанціях і унікати ближніх контактів.

У плані професійності, якщо так можна сказати про снайпінг на війні, найважчими є постріли на великі дистанції. Перед тім, як зробити один влучний постріл на два кілометри і більше, потрібно, умовно, 100 разів потрапити у «дирочку» – так снайпери називають влучний постріл по мішені, коли усі кулі залітають в один отвір, зроблений першою кулею. І цього досягнути, повірте, дуже складно.

У 2017 році снайпер з Канади встановив в Іраку зараз абсолютний рекорд – у бойових умовах він потрапив у ціль на відстані 3 540 м. Звісно, колезі пощастило з погодою і місцевістю, а також із гвинтівкою, оптикою та набоями. Альо все одне: щоб так стріляти, необхідно мати неабияку майстерність. Чесно, я би хотів досягнути такого ж рівня. Але зараз, поки що, наближаюся лише до попереднього рекорду, встановленого британцем, чия ціль знаходилася на відстані 2 475 м.

• Російські снайпери вбили двох воїнів ЗСУ, серед них – дівчину, батько якої теж вбили росіяни в 2015 році

Багаж душі

Насправді кожне бойове завдання унікальне. Якщо ти виконав його успішно – є ятаєш, як це було. А потім буде ще один успіх, і старий забудеться. Кажуть, наша пам’ять стирає все неважливе. Так я мало що пам пам’ятаю – жах війни витісняється сам собою. А можливо це наслідки контузій. Мені, на щастя, не знятися мої цілі.

«Що ти тут робиш, дебіл? Нащо прийшов на мою землю? Був бі вдома – живий бі»

Коли ще працював на коротких дистанціях, бувало, дивлюся у приціл, і про себе звертаюся до цілі: «Що ти тут робиш, дебіл? Нащо прийшов на мою землю? Був бі вдома – живий бі».

• Обстановка на фронті: середина листопада 2019. Важкі втрати

Альо найпаскудніше і найважче було після тих разів, коли я відпрацьовував в районі наших опорних пунктів, перечікував, збирався та йшов на базу. А потім на моїх очах наш «опорник» зрівнювали з землею, були втрати, у тому числі, безповоротні. Так, моя робота на тій ділянці і в тієї годину була ефективною й необхідною. Альо, чи варто було? Чи точно я приніс користь? І як тепер дивитися в очі хлопцям, які вивозили своїх поранених товаришів? Що б ви сказали снайперу, якби були на місці побратимів загиблих та поранених?

Вісь це розриває зсередини. Альо, як би сильно не рвалося назовні – висповідатися я, певно, не зможу ніколи. Просто є речі, які не передати жодною відвертою розмовою і не висловити жодними словами».

Автор: Ольга Омельянчук, Донбас.Реалії

 

 

Події та кримінал