Якщо Росія не розвалиться завтра, то неодмінно програє післязавтра

Аналіз макроекономічних показників, стану банківського сектору, демографічних зсувів та наслідків перенесення війни на територію Росії свідчить: істина лежить не просто посередині, вона прихована у структурних метаморфозах держави-агресора. Росія може не колапсує завтра вранці, але її запас міцності парадоксальним чином перетворився на механізм самознищення.

ВІД ІЛЮЗІЇ СТАБІЛЬНОСТІ ДО САМОКАНІБАЛІЗМУ

Для розуміння реального стану російської економіки варто відійти від поверхового аналізу загальних цифр ВВП, які часто використовуються російською пропагандою як головний аргумент «непереможності». Фасад макроекономічної стабільності, який Кремль намагається демонструвати, приховує глибокі структурні тріщини. І ці тріщини розширюються з кожним місяцем інтенсивних бойових дій. Як зазначає експерт Національного інституту стратегічних досліджень, кандидат економічних наук Іван Ус, попри збереження позицій у світових рейтингах, якісна структура російської економіки зазнала катастрофічних змін.

Іван Ус

«Так, російська економіка, попри всі роки санкцій, досі залишається одинадцятою економікою світу. Але з іншого боку, якість ВВП суттєво погіршилася. І тут важливо дивитися не просто на цифру ВВП, а на те, що саме країна виробляє і наскільки це виробництво реально впливає на життя країни», – підкреслює експерт.

Ця трансформація ВВП має цілком конкретний вимір: перехід до моделі, де левова частка державних видатків спалюється в горнилі війни, не створюючи жодної доданої вартості для майбутнього розвитку. Дипломат Володимир Огризко розглядає цю ситуацію через призму довгострокових процесів деградації, які війна лише каталізувала. Він згадує власне дослідження 2020 року «Дезінтеграція Росії: загроза чи шанс?», де прогнозував розпад РФ до середини 2030-х років. «Питання в тому, що її безрозсудна політика, яка зрештою проявилася у повномасштабній агресії проти України, цей процес шалено прискорила. І прискорила його, зокрема, через економічні чинники. Одна авторка, на яку я там посилався, писала, що «гнити можна довго». Але коли починається війна, всі періоди цього гниття різко пришвидшуються», – зазначає Огризко.

Володимир Огризко

Масштаби «прискореного гниття» стають очевидними при аналізі російського бюджету. «Станом на кінець липня 2026 року РФ має дірку в бюджеті, яка, за різними оцінками, сягає від 6 до 7 трильйонів рублів. Це приблизно 76 мільярдів доларів. При цьому те, що залишилося в «кубишці», яку називають Фондом національного добробуту, – приблизно половина від того, що там було, десь до 35 мільярдів доларів. Отже, якщо ці гроші будуть витрачені вже цього року, то «кубишка» спорожніє. А це означає дефіцит десь у 40 мільярдів доларів», – пояснює дипломат. Але прогноз до кінця року виглядає ще песимістичніше: загальний дефіцит може сягнути 9 – 10 трильйонів рублів. Ситуація ускладнюється тим, що простір для маневру практично вичерпано. Як влучно зауважує Володимир Огризко, «урізати особливо вже нема з чого».

Цей процес безальтернативного вилучення ресурсів із цивільного сектору на користь військової машини політолог Ігор Рейтерович характеризує як форму економічного суїциду. «Якщо вони роблять ставку на продовження війни, зрозуміло, що їм десь треба брати гроші на цю війну. А брати їх можна тільки з економіки, яка не працює безпосередньо на військові потреби. І це вже такий, знаєте, елемент канібалізму – причому самоканібалізму. Вони буквально поїдають самих себе для того, щоб підживлювати можливість продовжувати війну», – наголошує він.

Ігор Рейтерович

Експерт визнає, що найближчим часом економіка РФ не зазнає моментального краху, оскільки зберігається певний запас міцності та золотовалютні резерви. Проте швидкість їх спалювання вражає: «Коли за короткий період вони можуть продавати по 20 – 30 тонн золота, для них це вже стає звичною практикою. Вони вже звиклися і змирилися з тим, що змушені витрачати резерви».

Іван Ус проводить паралель між сучасним станом російських фінансів та ситуацією в СРСР напередодні його розпаду. Він нагадує виступ радянського прем'єра Миколи Рижкова на З’їзді народних депутатів 9 червня 1989 року, де він дверто визнав, що країна витрачає значно більше валюти, ніж заробляє, і живе виключно за рахунок боргів. «Тоді вперше публічно оприлюднили розмір зовнішнього боргу країни: 34 мільярди рублів. За словами Рижкова, СРСР отримував близько 16 мільярдів валютної виручки на рік. З них понад п’ять мільярдів йшло на закупівлю зерна та продовольства, ще мільярди – на технології, обладнання та сировину. Після всіх витрат залишалося близько 2,5 мільярда. Але на обслуговування старих боргів потрібно було майже 12 мільярдів. Виходило замкнуте коло: щоб сплачувати старі борги, доводилося брати нові. Рижков тоді сказав: «Ми будемо існувати рівно стільки, скільки нам даватимуть у борг. А щойно перестануть давати – вважайте, що країни немає». Тоді до нього ніхто особливо не дослухався. А через два з половиною роки Радянський Союз перестав існувати», – нагадує експерт.

Сьогоднішній розпродаж має схожу природу. «Чим більше ви продаєте золота, тим більше це впливає на ціну. Фактично це означає, що Росія з часом буде отримувати менше грошей від цих операцій, а витрачати при цьому їй доведеться дедалі більше – насамперед на ведення війни», – резюмує Іван Ус.

Логічним наслідком фінансового виснаження є зупинка розвитку. Гроші вилучаються з перспективних секторів, знищуючи базу для майбутніх доходів. «Путін казав, що жодної інвестиційної паузи немає. А через два дні виступає Шохін, очільник Російського союзу промисловців і підприємців, і говорить: «Ніхто не інвестує» – зазначає Іван Ус.

Про небажання бізнесу вкладати кошти у власну державу говорить і Володимир Огризко, згадуючи закриті зустрічі з олігархами: «Путін закликав їх скинутися грощима, мовляв, є проблеми з бюджетом. За різними даними вдалося зібрати від 300 до 400 мільярдів рублів. Ну, для людей, які мають десятки мільярдів доларів, це, відверто кажучи, крапля в морі… Олігархи не хочуть віддавати Путіну свої чесно награбовані гроші».

КРЕДИТНИЙ ЗАШМОРГ, БАНКІВСЬКА КРИЗА ТА КОЛАПС ЦИВІЛЬНИХ ГАЛУЗЕЙ

Окрім макроекономічних дисбалансів на рівні державного бюджету, всередині російської економіки визріває не менш масштабна криза, пов'язана з корпоративним та споживчим боргом. За словами Володимира Огризка, російські фінансові інституції перебувають на межі колапсу через катастрофічне зростання частки неповернених кредитів. «Від 35 до 40 відсотків людей, які брали кредити, сьогодні не можуть їх повернути. У юридичних осіб цей показник дещо менший, але це все одно означає, що наростає хвиля неповернення кредитів. А коли банк не отримує назад те, що він позичав, це означає, що в нього виникають проблеми з ліквідністю. Тобто банк може стати неплатоспроможним. А колапс банківської системи – це вже колапс економіки», – попереджає дипломат.

Цю думку розвиває Іван Ус, вказуючи на те, що добробут значної частини російського суспільства підтримується штучно, саме завдяки агресивному кредитуванню. «21 мільйон людей у Росії має три і більше кредити. Тобто вони фактично перекредитовуються: кожним наступним кредитом перекривають попередній», – наводить він вражаючу статистику. В умовах системної кризи ліквідності та виснаження банківських резервів ця піраміда неминуче почне сипатися. Населення просто втратить доступ до нових позик, які дозволяли йому зберігати ілюзію нормального життя на тлі реального падіння доходів. «Починає руйнуватися сама модель життя… Ситуація, коли банкам дедалі більше доведеться закривати нестачу ліквідності, може призвести до дуже неприємних наслідків», – прогнозує Іван Ус, не виключаючи, що в пошуках ресурсів Кремль може вдатися до конфіскаційних заходів, як це зробив СРСР 3 січня 1991 року, заморозивши вклади громадян.

Водночас держава продовжує обтяжувати банківський сектор додатковими, невластивими йому зобов'язаннями з порятунку інфраструктури, яка постраждала від війни. «От зараз, наприклад, треба рятувати маркетплейси, і вже говорять банкам: ви повинні це робити. А банки відповідають: у нас самих криза ліквідності, немає ресурсів. А їм кажуть: ви все одно повинні це робити», – зазначає Іван Ус. Таке адміністративне втручання ламає ринкові механізми та поглиблює дефіцит капіталу в реальному секторі.

Деградація зачіпає не лише фінанси, а й ключові промислові та сировинні галузі, які традиційно вважалися основою російської економіки. Як зауважує Володимир Огризко, «фактично «лежать» автомобілебудування, верстатобудування, вугільна промисловість. Зараз, після серії ударів українських дронів і ракет, величезні проблеми виникають у сільському господарстві… На 2027 рік у Росії можуть виникнути серйозні проблеми з продовольством».

Відсутність технологічного імпорту, кадровий голод через мобілізацію та відтік мізків, а також фізичне знищення інфраструктури внаслідок ударів – все це створює кумулятивний руйнівний ефект. Показовим, за словами експертів, стало нещодавнє звільнення глави банку ВТБ. Він поплатився посадою за відверте визнання того факту, що російська економіка програє українській. «Чому? Тому що у російської економіки немає ресурсів, а в української вони є», – переказує суть його слів Огризко. Питання полягає не в тому, чи зупиниться обмін товарами як такий – навіть бартерний обмін означатиме наявність економіки. Ключове питання: «чи буде ця економіка здатна забезпечувати російську воєнну машину і дозволяти їй продовжувати війну?»

Цю ж думку артикулює й Іван Ус: «Звільнений глава ВТБ не сказав, що Росія програє цю війну. Але сказав дещо інше: що війну на виснаження Росія не виграє… Російська пропаганда постійно говорить: «Подивіться, як ми тримаємося, ми спокійно виграємо війну на виснаження». А людина зсередини російської економічної системи каже: ні, цього не буде», – наголошує експерт. Дилема, перед якою постане Кремль, за прогнозами Ігоря Рейтеровича, оформиться вже дуже скоро. «Вже на початку наступного року перед Путіним постане задача із зірочкою: або отримати величезні соціальні проблеми всередині країни, або скорочувати військові видатки, а як наслідок – іти до завершення війни», – вважає він.

ДЕМІЛІТАРИЗАЦІЯ ТИЛУ: УДАРИ ПО ІНФРАСТРУКТУРІ ТА КІНЕЦЬ ІЛЮЗІЇ «БЕЗПЕЧНОЇ МЕТРОПОЛІЇ»

Одним із найпотужніших факторів, що прискорюють економічний та соціальний колапс агресора, є систематичне перенесення бойових дій на територію самої Російської Федерації. Удари по нафтопереробних заводах, логістичних центрах, складах та маркетплейсах руйнують не лише фізичну інфраструктуру, а й фундаментальний суспільний договір, на якому тримався режим Путіна: обіцянку безпеки в обмін на лояльність. Як підкреслює Іван Ус, російська стратегія базувалася на концепції війни метрополії проти колонії, де війна мала залишатися телевізійною картинкою для абсолютної більшості громадян. «Для метрополії характерно воювати далеко, десь на дальніх підступах… А тут війна приходить безпосередньо до них. І це вже стосується кожного…» – пояснює він. Вторгнення реальності у повсякденне життя росіян змушує їх ставити питання про доцільність продовження агресії.

Держава демонструє повну неспроможність гарантувати безпеку навіть критично важливих об'єктів. Володимир Огризко звертає увагу на безпрецедентні укази Путіна, згідно з якими відповідальність за захист стратегічних підприємств перекладається на їхніх власників під загрозою націоналізації. «Це означає, що Путін фактично розписався в тому, що держава не може захистити територію Російської Федерації від українських дронів і ракет… Якщо ти власник нафтопереробного заводу, то тобі треба десь знайти протиракетний комплекс, яким ти будеш захищати своє підприємство. А де його знайти, якщо таких засобів не вистачає навіть для тих об'єктів, які Путін вважає для себе критично важливими? Хіба що залишаються рогатки», – з іронією коментує дипломат.

Знищення маркетплейсів, таких як Wildberries та Ozon, має набагато глибші наслідки, ніж просто збитки для приватного бізнесу. Іван Ус пояснює, що ці платформи стали критично важливою артерією для обходу західних санкцій та постачання товарів подвійного, а іноді й суто військового призначення. «Коли певну продукцію не можна офіційно завозити до Росії, вона через маркетплейси все одно потрапляє на російський ринок… Той же Wildberries мав окрему сторінку «Все для СВО». На Wildberries продавалося багато оптоволокна для дронів, систем скидання для дронів, власне, самі дрони», –розповідає економіст. Сукупна економічна шкода від ударів по таких об'єктах як Wildberries та Ozon, за оцінками, становить від 1,5% до 3% російського ВВП. Але що важливіше, як зазначає Володимир Огризко: «А якщо додати сюди ще й дірку в бюджеті, проблеми з нафтопереробкою, проблеми з експортом зерна, – то напрошується висновок, що довго в такій ситуації Росія не протримається. Російська економіка просто не матиме достатньо ресурсів, щоб надалі забезпечувати здатність держави вести агресивну війну».

Водночас експерти єдині в думці: успіх у виснаженні Росії критично залежить також від жорсткості та безкомпромісності західних партнерів, які, на жаль, досі залишають агресору лазівки для виживання. Ігор Рейтерович вказує на кричущі суперечності у політиці деяких європейських країн. «Коли ви однією рукою даєте, як французи, наприклад, нам можливість у перспективі виробляти ракети SCALP, а з іншого боку – купуєте в Росії скраплений газ і платите за нього 600 мільйонів євро… це, виглядає не серйозно», – наголошує політолог. Він переконаний, що повноцінне дотримання санкцій та повна відмова від торговельних операцій з РФ є необхідною умовою для економічної перемоги. Певний оптимізм вселяє нова ініціатива щодо блокування російського «тіньового флоту». «Макрон під час останнього саміту Коаліції охочих, який проходив у Києві 24 серпня, запропонував протягом кількох тижнів скликати профільну зустріч міністрів оборони та закордонних справ країн-партнерів. Головна мета – розробити практичні механізми блокування російського «тіньового танкерного флоту» в Балтійському та Середземному морях, що має скоротити доходи Кремля. Звісно, це потрібно було робити ще вчора. Але добре, що принаймні зараз ми бачимо конкретну ініціативу. Тепер подивимося, наскільки швидко вона буде реалізована і, головне, чи буде за цими заявами конкретний результат», – додає Рейтерович.

Проте вирішальним фактором, здатним остаточно зламати хребет російській військовій економіці, має стати поява в України власної балістичної зброї. «Це потенційно може бути game changer», – переконаний Ігор Рейтерович. Якщо цілеспрямовані удари будуть масштабовані на енергетичну інфраструктуру РФ, адаптуватися до них буде вкрай складно через надмірну централізацію системи та наявність великої кількості мономіст. Володимир Огризко підсумовує цю перспективу категорично: «Якщо ми зараз додамо до списку цілей для ураження ще й російську енергетику – теплоелектроцентралі, гідроелектростанції, газорозподільчі об'єкти і так далі – думаю, у Росії зима буде дуже-дуже важкою».

Для глибшого розуміння масштабів інституційної кризи в Російській Федерації варто детальніше проаналізувати структурні деформації ринку праці. Війна, що вимагає безперервного постачання живої сили на фронт та колосальних обсягів виробництва на підприємствах військово-промислового комплексу, висмоктує найпродуктивніші кадри з цивільного сектору економіки. Як наслідок, класичні ринкові механізми дають збій. Підприємства змушені конкурувати за працівників не шляхом підвищення продуктивності праці чи впровадження інновацій, а через нічим не підкріплене збільшення заробітних плат. Це, у свою чергу, розкручує інфляційну спіраль, яку Центральний банк РФ намагається стримати високими обліковими ставками. Проте у мілітаризованій економіці висока ставка б'є виключно по цивільному бізнесу, роблячи кредити на розвиток недоступними, тоді як оборонні підприємства продовжують отримувати пряме фінансування з роздутого державного бюджету. Цей механізм ідеально ілюструє концепцію «самоканібалізму», про яку згадував Ігор Рейтерович, коли держава буквально спалює своє майбутнє заради фінансування поточної агресії.

Слід також звернути увагу на технологічний регрес, який стає незворотним. Якщо в перші місяці повномасштабного вторгнення російському керівництву ще вдавалося частково компенсувати дію санкцій за рахунок так званого паралельного імпорту та старих запасів комплектуючих, то сьогодні ситуація виглядає кардинально інакше. Західні виробники посилюють контроль за ланцюжками поставок, а вторинні санкції змушують навіть лояльні до Росії країни, такі як Китай чи Туреччина, згортати співпрацю з російськими контрагентами. Банки цих країн масово відмовляються проводити платежі, побоюючись потрапити під американський фінансовий моніторинг. У результаті транзакційні витрати російського бізнесу зростають, що робить будь-яке складне виробництво нерентабельним. Саме тому слова Володимира Огризка про те, що «фактично лежить автомобілебудування та верстатобудування», є не метафорою, а констатацією системного краху високотехнологічних галузей, які відкотилися у своєму розвитку на десятиліття назад.

Особливого значення у цьому контексті набуває психологічний фактор втоми суспільства від економічної турбулентності. Іван Ус не дарма акцентує увагу на тому, що розуміння необхідності замороження конфлікту поступово проникає навіть у регіональні російські еліти. Регіони, які змушені нести основний тягар прихованої мобілізації, отримують з федерального центру дедалі менше дотацій на підтримку базової інфраструктури – лікарень, шкіл, комунальних мереж. Ситуація минулої зими, коли цілі міста в Підмосков'ї та інших регіонах залишалися без опалення через зношеність теплотрас та брак ремонтних бригад, яскраво продемонструвала неспроможність системи забезпечувати базові потреби населення. Коли економіка працює виключно на війну, житлово-комунальне господарство стає першою жертвою секвестру. Це створює потенціал для соціальних вибухів, які можуть мати непередбачувані наслідки для путінського режиму, подібно до того, як економічний колапс призвів до параду суверенітетів у пізньому СРСР.

Таким чином, спроби Кремля намалювати картину економічної невразливості розбиваються об суворі закони макроекономіки. Резерви вичерпуються, інвестиції зупинені, людський капітал деградує, а інфраструктура опинилася під постійним вогневим контролем Збройних сил України. Російська економіка справді ще тримається на плаву, маючи колосальну інерцію, але вона вже пройшла точку неповернення, перетворившись із механізму розвитку держави на інструмент її неминучого самознищення.

Мирослав Ліскович. Київ

Події та кримінал