«Імперія Свободи»: як Америка стала великою

На момент проголошення американської незалежності від Британії 4 липня 1776 року, майбутня наддержава була 13-ма розрізненими й малозаселеними британськими колоніями. Близько 2-х мільйонів підданих тулилися уздовж вузької смуги атлантичного узбережжя. Заокеанський маргінес, європейський форпост у Новому Світі. В американців не було нічого крім самих себе, і нічого, чому вони могли б себе присвятити – ні батьківщини, ні ідеї, ні нації. Навіть назви країни не було.

Першим наріжним каменем майбутньої держави стала Декларація незалежності. Вона сформулювала ідеали, на яких, власне, й були засновані Сполучені Штати, та пояснила причини відокремлення від Великої Британії. Йдеться у ній і про невід’ємні головні права американців: життя, свободу та прагнення щастя. В Америці, на відміну від Європи, було відсутнє слово «чужинець». Це була країна для кожного, хто хотів у ній жити і працювати. Декларація відповідала на запитання: «хто ми є?».

Наступним кроком стало прийняття в 1787 році Конституції. Вона визначає основи федерального уряду Сполучених Штатів. «Тепер ми стали нацією», – зауважив після її ухвалення один із батьків-засновників США, відомий просвітник, лікар Бенджамін Раш. І це при тому, що слово «національний» не згадується в документі жодного разу. Період прийняття Конституції став пошуком засобів для стримування неконтрольованої емоційної демократії, що загрожувала перерости в анархію і якщо й не знищити, то зробити державу слабкою й неефективною. Проблема американської політики крилася в законодавчих органах штатів – велика кількість амбітних людей середнього достатку прагнули права голосу під час управління країною. Тож елітарна концепція Конституції урівноважувала все більш егалітарну Америку, тобто багатомільйонний рівноправний люд з його нестримним прагненням «правити по-своєму». Конституція створювалася як «неупереджений арбітр у суперечках між різними конкуруючими інтересами». Після розриву з Великою Британією і ратифікації Конституції, багато американців вважали, що США стали «найбільш вільною нацією в світі».

І, зрештою, останнім кроком державотворення став Білль про права – перші 10 поправок до Конституції, що набрав чинності в грудні 1791 року. Він визначає права громадян і штатів стосовно уряду. Конституція, можливо, ніколи б не була ратифікована, якби її автори не пообіцяли додати Білль про права. Ті десять поправок до Конституції дали громадянам більше довіри до нового уряду, бо закріплюють найцінніші свободи американців.

Витоки незалежності: спочатку була війна

Війна за незалежність США (1775–1783) стала наслідком загострення відносин між британською метрополією та її північноамериканськими колоніями. Конфлікт розпочався зі збройних сутичок і швидко переріс у масштабну війну між колоністами та Великою Британією. Військовим лідером колоністів став Джордж Вашингтон, тоді як британські сили очолювали генерали, підпорядковані короні. Значну роль у перемозі відіграла підтримка Франції, яка надала повсталим військову і фінансову допомогу. Завершилася війна підписанням Паризького мирного договору 1783 року, за яким Велика Британія визнала незалежність Сполучених Штатів.

Однак процеси становлення американської держави варто розглядати в більш ширшому контексті – контексті американської Революції, яка розпочалася ще в 1765 році. Це значно ширше поняття, ніж війна за незалежність: воно охоплює не лише бойові дії, а й глибокі політичні, соціальні та ідейні зміни, що призвели до народження нової держави. Її витоки – у конфлікті колоній із Великою Британією через високі податки, обмеження самоврядування та відсутність представництва в парламенті. Ухвалення Декларації незалежності стало її ключовим етапом. Саме Революція змінила саму природу влади: замість підданих виникла нація громадян – яскравий приклад: у 1890-х роках пересічні американці почали вимагати звертатися до них не інакше, як «містер» і «місіс» (це звернення протрималося до 60-х років ХХ ст.), – річ нечувана для Європи, а монархію замінила республіка. Тож американська Революція – це лише на початку війна за незалежність, а потім – створення нової політичної моделі, що згодом вплинула на весь світ.

Почати… з ідеалів

Революція співпала з добою Просвітництва в Європі. Це можна назвати щасливим збігом обставин. В іншому разі йшлося б просто про антиімперіалістичне повстання. В другій половині ХVІІІ ст. бути дотичним до ідеалів Просвітництва означало вірити в природну рівність усіх людей, а також у самоочевидну істину, що всі люди мають певні невід’ємні права. Крім того, доброчесність, товариськість, толерантність – все це фундаментальний набір чеснот нової доби.

Джордж Вашингтон

Помітну роль у поширенні ідей Просвітництва в Америці відіграло масонство, яке висувало космополітичні ідеали братства та взаємної підтримки. Масонами були ключові діячі нової держави – зокрема Джордж Вашингтон і Бенджамін Франклін. Масонські ложі стали важливими осередками соціальних зв’язків, сприяли інтеграції іммігрантів і формуванню нової еліти, а символи масонства – Піраміда і всевидюче око Провидіння на Великій печатці США – національними іконами.

Протягом першої половини ХVІІІ століття більшість американських колоністів були пригнічені відчуттям культурної меншовартості. Вони з благоволінням дивилися на Велику Британію та Європу. Але поволі це відчуття зникло. Революція трансформувала його у самодостатність. Всі упередження Старого Світу були відкинуті, натомість узяті на озброєння ідеї лібералізму, просвітництва та раціоналізму. «Розум, одного разу просвітлений, не може знову стати темним», – зауважив англо-американський мислитель Томас Пейн.

Чому республіка, а не монархія?

Батьки-засновники замислювались над тим, на якій формі правління зупинитися. У 1790 році навіть думали про «виборну монархію». Але обрали республіку. Чому? Тому що республіканська форма правління була їм ближчою по духу. На відміну від монархії, республіка мала триматися знизу вгору. Це вимагало від громадян набагато більше зусиль, волі та стійких моральних якостей. Лікар, історик Девід Рамзі, конгресмен від Південної Кароліни наприкінці ХVІІІ століття зауважив: «На моїх очах американці перетворилися з підданих – на громадян». Та й слово «народ» мало в Америці іншу конотацію, ніж у Європі. Там – частина суспільства, до того ж – нижча, біднота. В Америці народ – усе суспільство. Крім того, монархія – це страх, тиск, примус, покровительство, жорстко підпорядкована монарху армія. Республіка – готовність швидко стати на захист себе і своїх ближніх, країни в якій живеш; готовність працювати заради спільного блага. «Робочих» прикладів республік у тодішньому світі було обмаль. Хіба що Нідерланди і Швейцарія, а також італійські міста-республіки, але вони не належали до могутніх країн. Англія ХVІІ століття намагалася стати республікою, але ця спроба закінчилася диктатурою Олівера Кромвеля.

У 1780 році Джеймс Медісон, «батько» американської Конституції, визнавав, що прості люди повинні бути «доброчесними та розумними, щоб обирати людей так само доброчесних і мудрих», інакше «…жодна форма правління не зможе нас убезпечити».

Дати ім’я: між Колумбією і Фредонією

З назвою країни американці визначилися не одразу. На святкуванні 300-ліття відкриття Америки Христофором Колумбом у 1792 році один патріот запропонував як варіант назви для молодої республіки «Сполучені Штати Колумбії» – СШК, тобто. Вона трохи протрималася, але не прижилася, так само, як і інша, запропонована доктором Семюелом Мітчеллом – чудернацька назва Фредон або Фредонія. Тоді б американці називалися фредоніанцями. Зрештою, вирішили повернулися до назви Америка, а мешканці США присвоїли собі ім’я, яке належало всім народам Нового Світу – американці. Варто зауважити, що спочатку етнонім «американці» був дещо зневажливий – такий собі ярлик, який англійці з метрополії вживали стосовно своїх далеких і нижчих за соціальним статусом колоністів.

Перший Конгрес у Нью-Йорку

Перший Конгрес США, що розпочав роботу у квітні 1789 року в Нью-Йорку, фактично виконував роль усього центрального уряду, закладаючи основи нової держави та готуючи поправки до Конституції. Як зауважив Джеймс Медісон, діяти доводилося «в дикій місцині, де не було видно жодного людського сліду, який би нас направляв…» Зразків для наслідування не було, тому завдання були надзвичайно складними. Палата представників швидко стала більш активною і демократичною гілкою влади: її засідання були тривалими, дебати – відкритими для громадськості, а кількість розглянутих законопроєктів значно перевищувала сенатську. Водночас Сенат діяв обережніше, зосереджуючись на протоколі та ключових інституційних рішеннях, зокрема у створенні судової системи. Важливим каналом зв’язку з суспільством стали петиції – американці подавали їх сотнями, порушуючи питання від соціальних виплат ветеранам війни до скасування рабства. Вже в перші роки роботи Конгресу сформувалися головні риси американської політики: активна участь громадян, відкритість процесів і конкуренція між гілками влади.

Лідер американської нації – Джордж Вашингтон

Говорячи про американську незалежність, не можна не згадати про Джорджа Вашингтона. В 1789 році він став першим президентом США. «Тепер ви король, але під іншим ім’ям», – зауважив сенатор Джеймс МакГенрі. Про Вашингтона говорили, що йому було відмовлено в дітях, щоб він «міг стати батьком усієї країни».

Сильною стороною Вашингтона був реалізм. Він чудово знав, що таке влада і як її використовувати. Вірив у здоровий глузд народу в довгостроковій перспективі, але вважав, що його дуже легко ошукати, збити з пантелику різним дурисвітам та демагогам. Його погляд на людську природу був ближчий до поглядів Гамільтона, аніж Джефферсона: «Мотиви, які превалюють у більшості людських справ, – писав він, – це самолюбство і зиск». Для багатьох він був утіленням Союзу. Відчуваючи крихкість молодої нації, він доклав чимало зусиль для створення більш сильного відчуття держави. Надзвичайно переймався темою єдності, згуртованості, «зшиттям» таких різних штатів в одне ціле.

Джордж Вашингтон визначив незалежну роль президента і зробив його домінуючою постаттю в американському уряді. Він закликав США уникати «постійних, непозбувних антипатій» так само, як і «пристрасних прихильностей» до окремих націй. Застерігав, щоб США не перетворилися на залежну країну й не стали сателітом якоїсь великої та могутньої держави. А ще зауважував, що це «дурість для однієї нації – шукати безкорисливих послуг від іншої».

На що робили ставку батьки-засновники

Александер Гамільтон, один із батьків-засновників, кого Талейран, дипломат  і політичний інтриган №1 тих часів, називав одним із найвидатніших людей епохи, бачив у майбутньому США могутньою державою, яка була б готова «до здійснення великих цілей»: «Наш національний уряд нині знаходиться в зародковому стані, але з часом Сполучені Штати стануть рівними європейським монархіям на своїх власних умовах – умовах, які, за словами Вашингтона, «характерні для мудрих і могутніх націй». А ще Гамільтон вірив і наполягав, що Сполучені Штати мають бути потужною, заможною нацією, спроможною, якщо в тім буде потреба, вести війни із найсильнішим супротивником. Тож недарма ставка була зроблена на промисловість і фінанси. Його підтримував і Вашингтон, сподіваючись, що розвиток мануфактур зробить американців незалежними, «особливо… щодо військових поставок». Як висловився в 1789 році один із відомих федералістів Нової Англії, «сільськогосподарська нація, яка експортує сировину та імпортує мануфактуру», не може бути «ні багатою, ні могутньою».

Іноземний вплив – троянський кінь для держави

Батьки-засновники США із засторогою ставились до постійних політичних союзів, інтриг та примусу з боку іноземних держав, які могли обмежити стратегічну незалежність та підірвати інтереси США. Джордж Вашингтон висловив заперечення американцями іноземного примусу, сказавши: «Якщо нам вказуватиме іноземна держава… що ми повинні робити, а чого не повинні робити, то нам ще належить боротися за незалежність, і досі ми боролися за неї дуже мало». Тому перші дипломатичні зусилля були спрямовані на збереження стратегічної незалежності Америки за будь-яку ціну та на укладання договорів, що зміцнювали суверенітет США. Цей ранній досвід перших державних діячів Америки був гарним геополітичним уроком: навіть найкорисніші союзи могли втягнути США в небажані конфлікти й поставити під загрозу незалежність США. Ось спостереження Александера Гамільтона за європейською дипломатією: «Це має навчити нас не переоцінювати закордонну дружбу і бути напоготові щодо іноземної прихильності. Перша, як правило, виявиться порожньою та оманливою; друга матиме природну тенденцію відводити нас від наших власних справжніх інтересів і зробить нас жертвами іноземного впливу… Іноземний вплив – це троянський кінь для республіки…»

Зміни після 1812 року

Американці вважали війну з англійцями 1812 року «другою війною за незалежність». Вона надала їм національного характеру та ще більше згуртувала. Наприкінці 1812 року населення США становило 8,2 млн, включно з 1,5 млн афроамериканців. Вже було 18 штатів і 5 територій. Американці, особливо на Півночі, були більш рівноправними, підприємливими і більш упевненими в собі, ніж у 1789 році. Тоді як Європа занурилась у реакцію – на тлі поразки Наполеона відбулась реставрація Бурбонів, а європейські монархи утворили Священний союз проти лібералізму, США остаточно розірвали політичну та культурну пуповину з Британією. Погляд американців був спрямований не на зовні, на когось, кого потрібно наслідувати, а на себе.

В країні відбулись величезні зміни. Будувалися мануфактури, мости, дороги. Був створений величезний континентальний ринок, який зміцнював штати, працюючи на єдність. За одне покоління американці зайняли більше території, аніж за всі 150 років колоніального періоду. Попри те, що на 1815 рік більшість американців ще були фермерами, які мешкали у сільській місцевості, переважно на Півдні, суспільство стало одним із найбільш комерціоналізованих у світі. Ніколи й ніде до того праця та прибуток не шанувалися так високо, як в Америці.

Щоправда, були й невдоволені. Томас Джефферсон наприкінці свого життя був шокований новою реальністю. Він майже ненавидів новий демократичний світ, біля витоків якого колись стояв. Його лякала одержимість американської Півночі грошима і торгівлею: «Все пахне лавкою…» Йому вторив Джон Адамс, другий президент США. В 1817 році він писав: «Існує надмірна любов до зображення цієї країни як оази свободи, рівності, братерства, єдності, гармонії та доброзичливості. Але нехай ваші сини чи мої не обманюють себе в цьому…»

На зміну аристократичному світу доби батьків-засновників прийшла інша реальність – професійних політиків, запеклих дебатів, жорсткої конкуренції політичних партій. Американці більше не почувалися «другосортними англійцями». Вони поглянули на себе й прийшли у захват. І від того, якими стали, і від країни, в якій жили. Остаточно пішло зі сцени старе покоління політиків, лідерів нації. Демократія та рівність стали статтями віри, про які вже не сперечаються – їх виконують.

Вудро Вільсон Коли американці по-справжньому стали великими

Утім, мине ще майже століття – і лише після завершення Першої світової війни Сполучені Штати стануть світовим лідером й набудуть безпрецедентної економічної, політичної та моральної переваги. І справа була не тільки в тому, що в 1916 році Америка стала найбільшою економікою світу – вона також була головним банкіром війни. Волл-стріт оплатила битву на Соммі, а уряд США фінансував третю битву на Іпрі. До 1918 року президент США Вудро Вільсон диктував світові умови миру, центральним елементом яких став його ідеалістичний план створення Ліги Націй. Однак, коли дійшло до прийняття на себе ролі світового лідера, Америка відступила. Сполучені Штати ще не були достатньо зрілою демократією, щоб взяти на себе свої обов’язки. Знадобилася ще одна світова війна, щоб Америка звалила на себе тягар відповідальності.

Так новачки стали першими.

Світлана Шевцова, Київ

Фото: Harris & Ewing колекції Бібліотеки Конгресу, National Archives and Records Administration, John Trumbull, wiki

Світ