Ветеран Армен Гарибян: Боляче навіть дійти до спортзалу, але з часом тренування стають твоїм життям

Ветеран Армен Гарибян: Боляче навіть дійти до спортзалу, але з часом тренування стають твоїм життям

29.04.2025 14:45

Укрінформ

Після важкого поранення він не лише повернувся до активного життя, а й здобуває чемпіонські титули в адаптивному спорті

Армен Гарибян – один із тисяч українських захисників, які добровільно стали на бій з ворогом у перші дні повномасштабної війни. Йому довелося пройти через важкі поранення, втрату кінцівки – й шукати способи і сенси жити далі. Він не просто знову став на ноги, а й зміг піднятися на найвищі щаблі престижних міжнародних змагань з адаптивного спорту. Три золотих та одна бронзова медалі Strong Spirit's Games, що проходили в межах престижного спортивного фестивалю Arnold Classic Europe у Мадриді, – лише частина його здобутків. Він також неодноразово перемагав на Всеукраїнських змаганнях «Сильні України», «Звитяга Нескорених» та є чемпіоном України з пара пауерліфтингу.

Армен вважає, що спортивні досягненні зобов’язують його надихати власним прикладом побратимів, яким, як і йому колись, доводиться долати бар’єри під час повернення до мирного життя, проходити через труднощі соціалізації і пошуки себе нового.

Про свою місію, другий шанс на щастя і мрію про паралімпійські ігри чемпіон розповів кореспондентові Укрінформу.

З РЯТУВАЛЬНИКІВ – У ДОБРОВОЛЬЦІ

До повномасштабного вторгнення Армен Гарибян працював сержантом служби цивільного захисту ГУ ДСНС у Києві, водив автоцистерни, а перед початком війни відучився на водія колінчатого підйомника (автомобіль із розсувною драбиною, – ред.). Двадцять другого лютого відпрацював у караулі, пішов на вихідні і тут – війна.

– Зателефонував у частину, питаю: що робимо? Спочатку була розгубленість, чекали якихось вказівок – ми ж не бойова частина. Я сидів у «курилці» у караульному приміщенні, вирішував, що робити. Керівництво казало, що ми й тут потрібні. Але ж є водії-пенсіонери, які зможуть сісти за кермо спецтранспорту замість мене?.. Я зрозумів, де насправді потрібен, і сказав собі, що треба йти захищати країну. Було усвідомлення, що, скоріше за все, це путівка в один кінець. Але запитував себе: чому двадцятирічні хлопці, які з автоматами тільки у «Каунтер-Страйк» гралися, повинні воювати, а я, здоровий 33-річний спортивний чоловік з військовими навичками, маю сидіти і гасити пожежі? – згадує Армен.

Розповідає, що строкову службу проходив у «десантурі», служив у 95-й аеромобільній бригаді. Отож, мав виучку повітряно-десантних військ, певний тактичний досвід і бойову підготовку – був водієм-гранатометником зенітно-ракетного взводу.

– Тоді й сказав керівництву, що не чекатиму, і вже 24 лютого пішов отримувати зброю на Володимирську, де було відділення поліції. Коли я прийшов, мене не хотіли брати, бо мій військовий квиток був у архіві, який кудись вивезли. Дізнавшись, що я з ДСНС, сказали: «Друже, іди гасити пожежі». Але я наполіг і пішов воювати, – ділиться ветеран.

ПОРАНЕННЯ

Армен служив у 150-му окремому розвідувально-ударному батальйоні. За бойові заслуги його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Військове щастя не зраджувало йому з першого дня повномасштабного вторгнення аж до червня 2023-го.

– Я був командиром відділення розвідвзводу. Ми виконували бойове завдання на Запорізькому напрямку. Повинні були просуватися у напрямку Токмака, перерізати сполучення по маріупольській трасі. Там усе було дуже заміновано, і рухатись було вкрай важко. Нам дали завдання разом із ССО-шниками штурмонути посадку, де знаходились російські війська. Мій солдат, Микола, ніс у руках ящик з боєприпасами і став на міну. Командир наказав евакуювати його і надати медичну допомогу. До Миколи ми побігли утрьох. Мій побратим так довго знімав амуніцію, що я вирішив забрати Миколу сам. Наклали йому на ногу з відірваною стопою турнікет, підняли на ноші. Я оглянув ландшафт і не помітив ознак замінування – кругом росла зелена трава. Навприсядки переставив ногу – і почув вибух. Мені посікло праву руку, грудну клітину, праву ногу і відірвало ліву стопу. Без можливості її урятувати. Хлопців теж поранило. Слава Богу, що водій нашого еваку не побоявся під’їхати якнайближче і нас швидко забрали на Таврійськ. Завдяки цьому кінцівку мені зберегли максимально, але стопи в мене немає.

«НАЙКОШМАРНІШИМИ БУЛИ ПЕРШІ 40 ДНІВ»

Він підрахував, що у госпіталях і лікарнях до повного відновлення йому довелося провести півтора року. Місяці операцій, болю і нерозуміння, що буде далі.

– Я дуже добре знаю, як це – через біль проходити. Щоб ви розуміли, мене поранили 18 червня, і аж до вересня плюс-мінус кожні 3-4 години кололи знеболювальні, коли нарощували тканини, щоб кістку закрити. Найкошмарніші були перші 40 днів, – від болю дах їхав, – пригадує Армен.

Він каже, що тоді найбільше хотілося повернутися до війська, щоб помститися ворогу за замордованих невинних людей, яких він бачив у Бучі, за загиблих побратимів і за своє поранення. Згадує, що тоді тільки цим і жив.

– Бажання знову опинитися у війську – це найсильніший важіль для усіх поранених військових. Там усі свої, і поранений ти чи ні – тебе підтримають. Бо зрозуміти, чи потрібен ти тут… Країна у війні вже четвертий рік, кожна п’ята родина так чи інакше в неї залучена, але наше суспільство і досі не дуже нас усіх сприймає, – розповідає ветеран.

Спочатку треба було знову міцно стати на ноги. І найважчим на цьому шляху було усвідомити себе повноцінним і зрозуміти, як після цього усього жити далі.

– Ти все переосмислюєш, постійно думаєш: коли ти підеш? Коли усе загоїться? Як зроблять протез? Гнітить невизначеність, нерозуміння, скільки на все треба часу. Я, наприклад, думав, що вже через пів року повернуся у військо і все буде добре. Але все настільки затягувалось, що підсвідомість почала підкидати питання: а кому ти такий уже потрібен? Щоб впоратися із цим усім, треба було «зібрати голову», а це дуже непросто. Дуже важливо, щоб з’явився в такий момент хтось, хто дасть зрозуміти, що ти не сам,  – ділиться Гарибян.

ДРУГИЙ ШАНС НА ЩАСТЯ

Через три місяці після початку лікування його перевели до вінницького Інституту реабілітації, і там у нього з’явилося друге дихання.

– Якось восени до нас завітали волонтерки з «Дівочого батальйону», які щотижня відвідували поранених, привозили смаколики і дарували сімейний затишок. Серед них була жінка, яка втратила на війні чоловіка. Вона приходила зі своїми свекрухою і донечкою. Оскільки свою дитину не бачив уже кілька років, я почав із нею спілкуватися.

У Гарибяна взагалі особиста історія цікава.

– Моя колишня дружина родом з Вінниччини, – розповідає він. – Ми розлучилися, вона з нашою спільною дитиною зараз живе у Росії. До війни я їх підтримував, ми спілкувалися. А зараз вона виховує її за тамтешніми «патріотичними» канонами. Від цього дуже боляче, нудить від цього, але змінити щось зараз я не можу…

За його словами, маленька Вірунька його змотивувала.

– Я подумав: чому вона не повинна мати батька? Так, він герой, загинув, захищаючи Україну. Але ж їй без тата все одно психологічно тяжко. Не скажу, що я одразу отак взяв і вирішив, що оце – моє, я буду з ними жити. Але ми з її мамою, Мариною, почали спілкуватися, зрозуміли, що в обох нас ПТСР. Що їй важко після втрати чоловіка, мені – по-своєму. І якось ми за оце спілкування зачепилися.

Армен і Марина обмінялися телефонами, потім ветеран запросив жінку з донькою в кіно і в кав’ярню.

– Ми потроху узнавали одне одного і розуміли, що разом нам краще, аніж поодинці, що ми надихаємо одне одного. Тепер у нас дуже гарна сім’я. Я хочу для них із донькою бути опорою, надихати, давати відчуття повноцінного життя, зважаючи на те, як їм було боляче втратити свого чоловіка і тата Олега. Він у їхніх серцях, вони його люблять, пам’ятають і поважають. Але потрібно жити далі. Я думаю, що він би хотів, щоб поруч із Вірочкою, якій усього сім рочків, був чоловік, який підтримає у житті, навчить того, що потрібно. Буде любити, допомагати і виростить гарною людиною.

Гарибян каже, що вони з Мариною і Вірою не складали якихось грандіозних планів. А хоча…

– Віра якось сказала мені: «Я знала, що ти будеш із нами. Я тебе тоді у лікарні вибрала!»

СПОРТ – МЕХАНІЗМ, ЯКИЙ ТЕБЕ НАЛАШТОВУЄ

Поява Марини та Вірочки у житті Армена стала для нього серйозним мотивом почати займатися спортом після поранення.

– А ще побачив себе на фото із зустрічі з дівчатами, які нас відвідували. Я завжди був спортивним, завжди у формі. А тут, бачу, набрав вагу! Зрозумів, що треба займатися, бо діла не буде: із зайвою вагою на милицях ще важче рухатися. До того ж Віра і Марина мене надихали і підтримували. І я якось… зажив. Почав займатися спортом, боротися зі своєю вагою. Гантельки почав тягати. Хоча після відриву м’яза на руці не думав, що колись зможу піднімати від грудей, як зараз, 180 кілограмів! Гантелі, скручування, прес, бруси, ходив на реабілітацію… Потім мені привезли туди невеличку штангочку на 50 кг. Почав старанно займатися по 2-3 години на день, і це дало плоди, – констатує Гарибян.

Він каже, що для нього стала одкровенням зустріч із учасником спортивних змагань Invictus, який розповів, що й бігає на протезі, і в баскетбол грає. Тоді й повірив, що і в нього все загоїться і все буде добре.

– Уже через пів року після останньої операції, у червні 2024-го я вперше поїхав на змагання – відбір до збірної України на Ігри Незламних, які мали проходити в Канаді. Я там непогано виступив, хоча ще був на милицях. У настільному тенісі я дійшов до чвертьфіналу, а у жимі лежачи на максимальну вагу посів друге місце. У веслуванні на концепті потрапив до десятки, але то був мій перший досвід у цьому виді спорту.

Розповідає, що перші перемоги дали йому серйозний поштовх рухатися далі. Бо пересвідчився, що такі ж, як він, хлопці на протезах після лікування живуть повноцінно, навіть у війську служать і звідти приїжджають на збори.

– Та й я на милицях приїхав і виступив непогано! Мене це надихнуло, я зрозумів, що можу. Тому й почав займатися регулярно – щонайменше тричі на тиждень. Бо спорт – це такий механізм, який тебе налаштовує, ти ним живеш, – пояснює ветеран.

Щоправда, каже він, далеко не кожен може після поранення зібратись і піти у спорт.

– Це боляче, спочатку дуже боляче цим займатися. Бо це ж не про крепатуру, яку відчуває після занять у залі здорова людина. Після поранення боляче навіть дійти до спортзалу, болить увесь час, поки ти там. Але якщо попри все займаєшся інтенсивно, по 3-4 рази на тиждень, з часом тренування стають твоїм життям, ти цьому вже підпорядковуєш свої плани. І навіть досягаєш якихось результатів. Принаймні, на змаганнях я зараз завжди входжу до трійки призерів по всіх дисциплінах, в основному, це перші-другі місця, маю високі рейтингові бали. І це вже не тільки для себе, а й для того, щоб мотивувати інших хлопців. Бо якщо я ці місця не займатиму, у них не буде стимулу виграти в мене. А якщо вони це зроблять, то піднімуться на вищий щабель, увійдуть разом зі мною до збірної України і вже разом будемо представляти країну на міжнародному рівні, – каже Армен.

За його словами, загалом національна збірна з адаптивних видів спорту торік досягла дуже гарного результату – 180 медалей привезли зі змагань до України. Цього жовтня в Мадриді збірна знову візьме участь у Чемпіонаті світу з адаптивних видів спорту на фестивалі Arnold Classic Europe.

МОТИВУВАТИ ПОБРАТИМІВ

Та проблема у тому, каже Гарибян, що відсоток захисників, готових після поранення до соціалізації через спорт, дуже невеликий:

– Дуже тяжко адаптувати хлопців і долучити їх до спорту. Я по всіх каналах закликаю їх: «Друзі, долучайтеся!» Є зали, які готові примати ветеранів безкоштовно, підтримувати, якщо вони захочуть займатися спортом. Та було багато випадків, коли мені обіцяли, що прийдуть до спортзалу, але не приходили. Моїм прикладом вони надихаються, але долучитися до спортивних занять їм важко.

Він розповідає, що зустрічається із ветеранами, які пройшли через поранення, спілкується з ними у месенджерах. Хлопці просять поради, як розпочати. Пропонує спільні заняття, а з кимось уже й тренується разом.

– Якщо торік в Україні на змагання з адаптивних видів спорту приходили до 140 ветеранів, то в цьому році нас уже більше трьохсот. У групі по моїй нозології – ампутація ноги до коліна – було суперництво серед 15 спортсменів, а зараз нас уже 51! Хлопці адаптуються, вони бачать, що ми робимо, і розуміють, що й вони на це здатні. А чому ні? Вони поранені, без рук або ніг, але й ми теж пройшли через таке пекло. Значить, якщо дуже постараються, то зможуть і вони.

Армен радіє, що ветерани починають змагатися у своєму середовищі, гарно проводять час разом, бо навколо – побратими, які пройшли через те ж, що й вони.

– Такі хлопці є, вони не здаються, прогресують. Підходять на змаганнях і кажуть: «Ну, все, Армене, я тебе зараз зроблю!» Я сміюсь: «Ні, не виграєш у мене!» І така йде заруба! Я виграю якусь частку секунди. А вони: «Ну, наступного разу – точно тебе зроблю!» Мотивація оживляє людей, я це по собі знаю. Коли ті соті секунди програєш – це капець! Розумієш, що треба працювати і працювати, – ділиться він.

Гарибян каже, що спочатку не усвідомлював, наскільки значимим є те, чим він займається, для поранених захисників. Як їм дарує надію кожна завойована ним медаль.

– Побратими, з якими я служив, кажуть мені: «Армене, ти красава! Ти навіть не уявляєш, наскільки важливу справу ти для себе вибрав і яку місію виконуєш! Бо комусь хлопців треба «витягувати». Я зрозумів: треба допомагати їм адаптуватися, щоб вони досягали чогось у спорті. Ставатимуть медійними, впізнаваними – і це допоможе їм у соціалізації. Я, наприклад, тренуючись, зрозумів, що можу підіймати велику вагу. Постійно нарощую результати і, можливо, колись навіть дійду до паралімпіади як пауерліфтер, щоб вибороти найвищу світову нагороду. Це одна із моїх цілей, і я сподіваюся, що зможу це зробити. Але це дуже важко, для мене це ще космос, але я до цього дійду. Бачу, що я можу, бо за місяць-півтора додаю до ваги, яку підіймаю, по 5-10 кілограмів. Принаймні, за рік тренувань я із 50 кг у жимі лежачи дійшов до 180 кг, – ділиться спортсмен.

ПІДНЯТИ АДАПТИВНИЙ СПОРТ

Враховуючи, скільки захисників повертаються з війни пораненими, адаптивний спорт як спосіб їх соціалізації має величезне значення. Тому Армен Гарибян дуже сподівається на прийняття підтриманого Верховною Радою в другому читанні законопроєкту про адаптивний спорт. Позаяк у ньому декларують системну підтримку адаптивного спорту на всіх рівнях — від держави до місцевих громад і забезпечення нових можливостей для відновлення, адаптації та незалежного життя.

– Бо для багатьох із нас це може бути єдиним напрямком, у якому вдасться після війни реалізуватися і жити далі: для спорту ветеран «збере голову», а для чогось іншого, можливо, що й ні. У такий спосіб він адаптується у суспільстві сам, мотивуватиме інших не лише своїми досягненнями, а й демонструючи, що всі це підтримують, і не тільки морально. Це було б дуже потужно, – вважає він.

Каже, що буде дуже добре, якщо адаптивний спорт офіційно визнають окремим напрямом фізичної культури і держава підтримуватиме тих, хто вирішив після поранення жити спортом.

– Дуже важливо, щоб здобутки ветеранів в адаптивному спорті фінансово заохочувалися. Щоб держава і суспільство віднайшли кошти для національної збірної. Бо ми під час виїздів на змагання стикалися з випадками, що одні області спромоглися розробити відповідні положення і механізми фінансування адаптивного спорту і якось заохочувати хлопців займатися у подальшому, а інші – ні, – пояснює Гарибян.

Він сподівається, що новий закон передбачить і механізми фінансової підтримки адаптивного спорту. Зокрема, можливість для ветеранів-спортсменів, які досягають результатів, отримувати винагороду за свою працю.

Антоніна Мніх, Вінниця

Світлини Олександра Лапіна та надані Арменом Гарибяном

Новини спорту