Особливості національного тиску. Як будуються відносини бізнесу і силовиків у Білорусі
За 25 років правління Олександра Лукашенка відносини білоруського бізнесу з силовиками пережили складну еволюцію. Розпочавшись з прямолінійною боротьби за повернення контролю над економікою, тиск на бізнесменів поступово набуло чимало нюансів, ставши більш раціональним. Зараз Білорусь як і раніше далека від того, щоб стати країною з сприятливими умовами для ведення бізнесу – вплив силових органів на економіку тут майже не обмежене. Але чим далі, тим більшу їм доводиться проявляти стриманість по мірі того, як влада усвідомлює, що одних тільки силовиків недостатньо для виживання режиму.
- Екс-боєць «ескадрони смерті»: я брав участь у вбивствах критиків Лукашенко
Не відібрати, але поділити
Багато років головним завданням білоруських силовиків було виконати держзамовлення по націоналізації. Тобто повернути під прямий контроль влади важливі активи і галузі. Насамперед це стосувалося фінансового сектора. У другій половині 1990-х – початку 2000-х банківська галузь була абсолютним лідером за кількістю арештів і судових процесів.
Розгром холдингу «Пуше», який забезпечував до 15% доходів держбюджету, був частково пов’язаний з поверненням державі контролю над Белагропромбанком, одним із системоутворюючих для фінансів країни. Гучні справи по банкам «Пошук» і Мінськкомплексбанк, що завершилися націоналізацією одного і другого, остаточно повернули державі домінуючі позиції у фінансовому секторі.
Приватний бізнес, пов’язаний з виробництвом, довгий час залишався на другому плані у силових структур, хоча гучні справи з відбиранням активів на користь держави там теж були. Найпомітнішою силовий націоналізацією став розгром в кінці 90-х фармацевтичного холдингу Володимира Колосовського. Його підприємство «Минскинтеркапс» передали у власність держави.
Лише до другої половини 2000-х років зростання частки приватного бізнесу і зниження ефективності держсектора переконали білоруські влади, що далеко не завжди доцільно захоплювати підприємства, саджаючи або виживаючи з країни їх власників. Пріоритети силовиків поступово зрушили від націоналізації до більш складним цілям: збанкрутувати приватну компанію, щоб знизити конкуренцію для працюючої в тій же галузі державної або перерозподілити частки на ринку на користь нових гравців, ще частіше – просто отримати додаткові гроші до бюджету у вигляді викупу за звільнення.
Переломною стала середина 2000-х, коли відбувся найгучніший на той момент успіх приватного бізнесу в боротьбі проти претензій силовиків. У 2003 році правоохоронні органи порушили справу проти господарів одного з найбільших ритейлерів «Евроторга» Сергія Литвина і Володимира Василько. Їх звинуватили в ухилянні від сплати митних зборів в особливо великому розмірі, з-за чого їм довелося покинути країну. У справі фігурувала навіть «транснаціональне злочинне угруповання», але вже у середині 2000-х років конфлікт з владою залагодили, і мережа показала фантастичні темпи розвитку, вийшовши на перше місце в країні.
Зараз знищення бізнесу з-за тиску силовиків – це швидше виняток, обумовлене якимись особистими причинами і емоційними рішеннями. До таких справах, наприклад, відносяться багаторічний термін і конфіскація активів у колишнього власника заводу «Мотовело» Олександра Муравйова і експропріація футбольного клубу «Динамо-Мінськ» у колись близького до президента бізнесмена Юрія Чижа.
Решта – домовляються, тому що тепер головною метою влади стало отримати з бізнесу додаткові гроші до бюджету. Власників найбільшого виробника курятини компанії «Серволюкс» Євгена Баскіна, власника групи компаній «Біоком» Андрія Павловського, власника холдингу Fenox Віталія Арбузова і сотень інших бізнесменів об’єднує стаття 88-1 білоруського Кримінального кодексу, яка обіцяє «звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з добровільним відшкодуванням завданих збитків».
Припинення переслідування пропонується в обмін на погашення збитку в багаторазовому (стандартний коефіцієнт – три) розмірі. Так що тепер головний кошмар білоруського бізнесмена – це не затримання, а рахунок від силовиків, сильно перевищує реальні активи. Силовики стали для держави важливим джерелом додаткових грошових ресурсів.
Презумпція винуватості
Цей перехід від націоналізації до викупах був нелінійним, зі своїми відкатами і перегинами. Найбільше проблем створив указ президента №488 про боротьбу з лжепредпринимательством, прийнятий в 2012 році, після чого заробив справжній конвеєр справ проти бізнесменів. Метою указу, який народився набирає вплив Комітет держконтролю, було не допустити незаконну мінімізацію податкових зобов’язань. Тобто боротьба з «финками» – сотнями фірм-одноденок, які допомагають великому і дрібному бізнесу економити на податках.
Спочатку аргументи Комітету держконтролю не викликали відторгнення: проблема дійсно існувала, компанії реєстрували навіть під одну операцію. Незабаром контролери стали урочисто доповідати про успіхи: за 40 хвилин на рахунок довгий час сплячої фірми 135 підприємств перевели понад $450 тисяч – влада відразу відреагували згідно з новим указом. Компанія потрапила в реєстр неблагонадійних, а всі її актуальні та минулі клієнти – на доплату податків.
Список компаній і підприємців «з підвищеним ризиком вчинення правопорушень в економічній сфері» став стрімко зростати. У 2016 році їх було вже більше шести тисяч, у 2017-му – більше семи з половиною тисяч. Більше п’яти тисяч компаній опинилися в списку тільки за те, що не розташовані за своєю юридичною адресою. Всього 250 включили туди за рішенням суду.
Все більше сумлінних бізнесів стало потрапляти на доплату податків навіть по операціях, по суті взагалі безризиковим – начебто поставки по передоплаті. Указ почали застосовувати ретроспективно, під сумнівом виявилися навіть угоди 2010-2011 років.
Перевірки контрагентів ставали все витонченішими, але бізнес був безпорадний: найблагополучніший постачальник на наступний день міг виявитися в злощасному реєстрі, поставивши всі минулі операції поза законом.
Указ остаточно перетворився на кошмар підприємців після гучних кримінальних справ проти бізнесменів з топ-50 – виробника автокомпонентів Fenox Віталія Арбузова і скляного короля і власника «Мотовело» Олександра Муравйова. Норми розповзлися на угоди з іноземними компаніями.
Однак таке зручність і ефективність указу зіграли з контролерами злий жарт. Число «винних» зростала настільки стрімко, що критикувати документ стали всі, від малого підприємця до першого віце-прем’єра.
На початку 2019 року, незважаючи на опір контролерів, президент все-таки скасував одіозний указ. Але пам’ять про нього до цих пір не дає спокою білоруському бізнесу. Тепер кожна нова норма викликає в бізнес-співтоваристві страх – а раптом це буде «другий 488-й указ»?
Посадки своїх
Таке щільне тиск силовиків на бізнес неминуче створює благодатний ґрунт для корупції, і боротьба з нею теж в числі пріоритетів силових структур, які в Білорусі численні і охоче конкурують один з одним.
Ця сфера куди більш закрита від зовнішніх спостерігачів, але гучні справи тут теж є. Одне з них почалося зовсім недавно, коли в грудні 2019 року білоруський КДБ повідомив про завершення розслідування кримінальної справи за численними фактами одержання та давання хабарів у ході поставок у Білорусь телекомунікаційного обладнання, комп’ютерної техніки та програмного забезпечення».
Одержувачем хабарів проходить не просто високопоставлений силовик – колишній заступник державного секретаря Ради безпеки Андрій Втюрін. Звинувачення в отриманні хабарів за постачання обладнання для держмонополіста «Белтелекома» пред’являють восьми посадовим особам з держорганів і банківських структур. По кримінальній справі тільки у взяткополучателей вилучено понад $1,6 млн.
Втюрина взяли на гарячому (КДБ як ніхто дотримується вимога Лукашенко пред’являти залізні докази хабарництва – аудіо, відео моменту передачі). Його звинуватили в отриманні хабарів на суму не менше $190 тисяч і підбурюванні до дачі хабара. Президент особисто сказав, що Втюрін був у розробці два роки. «Це колишній начальник особистої охорони президента і Служби безпеки. Цей факт свідчить про те, що недоторканних в країні немає», – заявив Лукашенко.
Втім, справа Втюрина – одне з небагатьох справ проти силовиків, які стали публічними. Наприклад, історія з відстороненням в 2017 році від посад керівництва Оперативно-аналітичного центру при президенті так і не вийшла за межі президентського кабінету. Тоді прозвучало слово «корупція», високопоставлені чиновники пішли у відставку «до закінчення розслідування», але публічно не було названо жодного прізвища обвинувачених, ні суть претензій до співробітників одного з ключових відомств по боротьбі з корупцією, чия інформація з прослуховування і листування не раз використовувалася для викриття корупціонерів в інших держорганах.
Тим не менш, незважаючи на загальну закритість, за окремим випливаючим назовні фактів можна судити, що рівень корупції серед білоруських силовиків досить низький, особливо у порівнянні з сусідніми країнами. Пояснення просте – наявність безлічі силових структур, які активно конкурують і стежать один за одним.
ІТ переможений, хай живе ІТ
Окремо варто поговорити про новий локомотиві білоруської економіки – про IT-галузі, яка не могла не потрапити в поле зору силовиків. Молоді хлопці, яких пізніше президент ласкаво назве «яйцеголовыми», заробляли мільйони, ганяли гроші через свої кіпрські компанії (білоруське законодавство безнадійно відставала – не можна було навіть легально отримати на рахунок білоруської компанії виручку від продажу додатків через App Store і Google Play) і мало цікавилися білоруськими реаліями. До тих пір, поки в березні 2015 року реалії самі не постукали у двері одного з найбільш відомих ІТ-бізнесменів, 32-річного Віктора Прокопени.
На той момент Прокопеня був у великому бізнесі вже не перший рік. У 2011 році він провів одну з найбільших операцій в історії білоруського бізнесу – продав свою IT-компанію Viaden Media, розробляє програми для iPhone і iPad, структурам ізраїльського мільярдера Тедді Саги. Тим дивніше було те, що в 2015 році білоруські силовики відправили власника бізнесу з багатомільйонним оборотом у СІЗО за епізоду семирічної давності, сума претензій за яким (нібито недоплачені податки) становила $650 тисяч.
Ще більш дивною була друга стаття в обвинуваченні Прокопени – незаконна підприємницька діяльність, тобто діяльність, «чинена без реєстрації в установленому порядку». Найдовша і смішна жарт того періоду – чому компанія Apple не могла виникнути в Білорусі? А тому, що зібрана в гаражі в 1976 році і продана партія з пари десятків комп’ютерів кваліфікується як незаконна підприємницька діяльність, вчинена організованою групою (Стів Джобс, Стів Возняк). Так що потенційних мільярдерів спочатку чекав би рік в СІЗО міста Купертіно, а потім, якщо обидва заупрямятся і провину не визнають, першому – шість років суворого режиму, другому – три. Обох – із конфіскацією майна.
Однак у справі Прокопени все пішло не за планом. В’язень сидів у СІЗО, читав книжки і ні в чому не зізнавався. Білоруське бізнес-спільнота фактично вперше публічно і гласно заступився за колегу, вимагаючи змінити запобіжний захід. Іноземні інвестори стали побоюватися більше звичайного. Інші айтішники почали пакувати валізи і перебиратися у більш доброзичливі юрисдикції цілими офісами.
Через півроку, у серпні 2015-го, питання про долю ІТ-в’язня поставили президентові країни, але Лукашенко відповів, що «не в темі». Втім, «в темі» він став досить швидко. У грудні того ж року Прокопеня вийшов з СІЗО під підписку про невиїзд. А ще через кілька місяців його справу щодо податкової статті закрили за відсутністю складу злочину.
Історія з арештом IT-бізнесмена на цьому не закінчилася. Гнів влади обернувся милістю: через рік з невеликим відбувся доленосний для галузі візит Лукашенка в компанії Прокопени, після чого білоруські власті проголосили курс на ІТ-країну з безпрецедентними пільгами і вольностями для ІТ-компаній. Довше всього, ще три з половиною роки, до 2019-го, довелося чекати скасування статті 233 КК «незаконна підприємницька діяльність».
Незабаром після проголошення владою нового ІТ-курсу галузь стала показувати бурхливе зростання. Але осад від попередніх справ все одно залишився – деякі власники великих ІТ-компаній хоч і продовжують бізнес в Білорусі, самі не поспішають повертатися на батьківщину.
Чим далі, тим очевидніше стає, що білоруської влади вже недостатньо, як раніше, опори на силовиків. Цифровізація і четверта промислова революція змінюють структуру і суть бізнесу. Тиск на приватний бізнес все гірше забезпечує додаткові доходи в бюджет, а хиреющий держсектор все одно втрачає позиції, незважаючи на зусилля контролерів.
З високих трибун все голосніше звучить слово «лібералізація», за яким поступово йдуть реальні рішення. За останні пару років підписано декрет №7 – про розвиток підприємництва та декрет №8 – про розвиток цифрової економіки, президент публічно громить силовиків за численні порушення і перегини. Але очікуваної багатьма амністії для бізнесу поки немає. Тобто нових садять менше, але старих випускати не поспішають. Бойова нічия по-білоруськи.
Автор: Ольга Лойко, Вадим Сехович; ЦЕНТР КАРНЕГІ
Події та кримінал