Чому Україна програє позиційну війну на Донбасі в 2019 році
Якщо підбивати підсумки року, що минає, на лінії зіткнення на Донбасі, то з великим жалем варто відзначити, що позиційна війна, яка почалася навесні 2015 р. і супроводжувалася незначним, але просуванням наших позицій в «сірій зоні», завершилася.
Причому, судячи з усього, не в нашу користь, пише DSNEWS.ua.
Фото: EPA/UPG
Нині війна на Донбасі перейшла в стадію окопної, з рідкісними можливостями для просування, зате з серйозними втратами в стратегічному плані. Йдеться насамперед про так званих «демілітаризованих зон». Про їх створення говорили з 2016 р., навіть намагалися реалізувати цей план в 2017 р., однак після того як виявилося, що окупаційний корпус навіть не планує відходити, то наші війська повернули назад на позиції.
У 2019 р. план «розлучення» в трьох точках на лінії фронту — в Станиці Луганській, Золотом-5 і Викторовке — був реалізований, навіть незважаючи на те, що супротивник, як і два роки тому, навіть не думав виконувати свою частину домовленостей. Цього разу велику роль зіграла політика умиротворення, курс на яку був взятий новим військово-політичним керівництвом країни.
- Повзуча «амністія» для сепаратистів і бойовиків
Фактично принаймні на двох напрямках наша угруповання втратила стратегічно важливі позиції — на тому ж ділянці біля Петровського і Вікторівки це панівні висоти, яких у приазовському степу не так багато, а те що супротивник отримав прекрасний плацдарм на правому березі Сіверського Дінця в Станиці навіть говорити не доводиться. Єдине, де ми відійшли відносно недалеко — це Золоте. До речі, саме тому туди військові і влаштовують прес-тури для журналістів, намагаючись створити видимість «не-зради», так як в будь-якому випадку «перемогой» відведення військ на своїй же території назвати складно.
У теж час бойовики, не соромлячись мало того, що продовжують зміцнення своїх позицій в «демілітаризованих зон», але крім того цілком привільно почувають на тих територіях, з яких була вимушена була піти наша армія. Правда, для проформи вони одягли блакитні пов’язки фейкової СЦЦК. Але це дрібниці на тлі відео з нашого боку, де екскаватори МНС руйнують окопи і бліндажі.
Варто сказати, що незважаючи на те, що наші політики говорять про мир і стверджують, що відведення військ тільки благо, проте втрати нашої угруповання на Донбасі говорять про зворотне.
- Обстановка на фронті: грудень 2019. 7 вбитих бійців ВСУ за половину місяця
Так, станом на 23 грудня можна говорити про те, що загальні втрати Міноборони склали 98 загиблих військовослужбовців ЗСУ (офіційні дані). А якщо додати дані про двох загиблих співробітників СБУ, 6 бійців НГУ і трьох добровольців Української Добровольчої армії, то в цілому наші втрати можна оцінити приблизно в 109 осіб. Для порівняння варто сказати, що в 2018 р. аналогічні цифри перебували в межах 134 осіб, тобто говорити про те, що наші втрати кардинально зменшилися, на жаль не доводиться.
З року в рік не зменшується і кількість небойових безповоротних втрат: у 2019 р. — це 97 осіб, у минулому році — 100. Варто відзначити, що дещо зменшилася кількість санітарних втрат: у 2019 р. Міноборони відзвітувало про 499 військовослужбовців, за 2018 р. — це було 774. Однак навряд чи варто відносити до зменшення бойової активності, скоріше всього до зміни системи обліку санітарних втрат — тепер вони розносяться по декількох підпунктів. Наприклад, у звітах з’явилася така графа як «ушкоджені» — у минулому році її просто не було, а в цьому році це 78 осіб.
Нічого не змінилося і в причинах бойових втрат — наші військові, як і раніше, гинуть із-за ворожого снайперського вогню, обстрілу з мінометів та гранатометів (про артилерію калібру більше 100 мм, офіційна прес-служба намагається не говорити, але з відповідальністю можна говорити, що частина втрат особового складу і від таких обстрілів), а також підривів на мінах.
- Ранкові «оповісники». Як родинам повідомляють про загибель бійців на війні з Росією
Одним з неприємних для нас моментів стало збільшення кількість обстрілів техніки в прифронтовій зоні з протитанкових керованих ракет і відповідно втрат особового складу. Багато в чому такий ефективності противника сприяє зменшення кількості нейтральної смуги між позиціями.
З іншого боку, оцінити втрати противника вкрай складно. Якщо приймати всерйоз цифри, які регулярно поширює прес-центр штабу з проведення ООС, то варто визнати, що бойові втрати противника приблизно в два рази перевищують наші.
Цікаво, що, навіть маючи деякі сумніви в точності підрахунків, різке збільшення ворожих втрат відзначають і незалежні спостерігачі. Так, якщо спиратися на дані пофамильных втрат, зібрані інтернет-користувачами, то можна говорити про те, що на сьогодні відомо про 342 загиблих по всіх причин бойовиках — то є різниця з нашими втратами (навіть якщо складати цифри бойових і небойових) реально існує.
І тут в черговий раз необхідно зазначити, що будь-яка інформація про людські втрати збройних формувань на окупованих територіях буде апріорі неповна, і це пов’язано насамперед із браком достовірної інформації. Так, основним джерелом раніше є соціальні мережі, а за скупими повідомленнями типу «любимо, сумуємо» досить складно відстежити причини загибелі того чи іншого персонажа. Крім того, у збройних формуваннях досить багато як кадрових російських військових, так і добровольців, випадки загибелі яких потрапляють у відкриту пресу дуже і дуже рідко.
І ще — на відміну від досить відкритою нашої офіційної інформації, даних про втрати на фронті від командування «гібридів» ні — на нашій пам’яті, за рік «балакучі голови» «армії ДНР і ЛНР» тільки пару раз наводили цифри власних втрат — і то за конкретний день або тиждень. І це зрозуміло — на сьогодні завдання пропаганди максимально направити зубожілих місцевих шахтарів та трактористів» на фронт, а повідомлення про постійні втрати можуть свідчити тільки про те, що вони будуть служити «хмизом», згораючи в «топці» важкої і брудної окопної війни.
- Монолог снайпера ЗСУ: «Що ти тут робиш, дебіл? Нащо прийшов на мою землю? Був бі вдома – живий бі»
В цілому ж можна констатувати, що в найближчі пару-трійку років незважаючи на всі уявні і явні зусилля адміністрації Зеленського світу на Донбасі не буде. Що з військовою стратегією поки незрозуміло. З одного боку, на офіційному рівні Україна формально відмовляється від військового варіанту вирішення проблеми окупованих територій Донецької та Луганської областей. З іншого боку, буквально в кінці року вище військове керівництво заявило, що в 2019-2020 рр. навчання з ведення бою в умовах міста повинні пройти мінімум 10 батальйонних тактичних груп. Причому вказується, що кожна бригада, яка прибуває на ротацію після п’яти місяців перебування на фронті, після бригадних або командно-штабних навчань ще два тижні буде проходити підготовку з «міською» програмою.
Але практично на всіх рівнях є розуміння, що військова стратегія вирішення проблеми Донбасу упирається в одне — необхідність штурмувати щільну житлову забудову, де все ще проживають сотні тисяч цивільних. Причому можливе наступ буде відбуватися в ситуації, коли обидві сторони не можуть активно застосовувати авіацію, а у вогневих засобах приблизний паритет.
- «Демілітаризовані зони» виявилися банальним відведенням наших військ: бойовики зміцнюються на правому березі Дінця
Однак на боці суперника є перевага — чим швидше буде розвиватися наше наступ і ближче ми до кордону з Росією, тим більше ймовірність повторення ситуації літа 2014 р., коли з прикордонної угруповання практично у відкриту працювала артилерія РФ (причому не тільки ствольна і самохідна, але і реактивна).
Така фактично патова ситуація говорить тільки про те, що всі рецепти швидкого військового вирішення проблеми Донбасу були і поки що залишаються фантазіями окремих політиків і деяких військових. Вихід у нашої країни в нинішній ситуації тільки один — «грати в довгу»: підтримувати і посилювати армію, реформувати країну, посилювати свої позиції в світі. Тобто для вирішення питання, пов’язаного з російською окупацією частини Донецької і Луганської областей, нам просто потрібно трохи більше часу і терпіння.
Автор: Михайло ЖИРОХОВ, військовий експерт; DSNEWS.ua
Події та кримінал