Живе село, яке перетворюється на руїни

В ОВА говорять, що Новомиколаївка розташована на доволі великій відстані від фронту, щоби оголошувати примусову евакуацію дітей, але безпекова ситуація свідчить, що лишатись їм у селищі вкрай небезпечно. Тож, поки посадовці чекають на рішення державної комісії ТЕБ та НС, родини закликають виїжджати… поки є можливість.

КОЖЕН БУДИНОК ПОШКОДЖЕНИЙ

Кореспонденти Укрінформу бували у Новомиколаївці багато разів. Саме тут ми зупинялись на каву дорогою до Гуляйполя чи населених пунктів Дніпропетровщини. Магазинчик із напоями та солодощами порівняно цілий, чого не скажеш про заправку, яка в кількох метрах від нього. Після ворожого удару тут виникла пожежа. Чорне згарище, понівечені ємності для пального – так сьогодні виглядає АЗС.

Щоразу, коли моніторингові групи повідомляють про повітряну тривогу, треба стежити за сповіщеннями, адже Новомиколаївка постійно фігурує в переліку селищ, де слід бути особливо уважними. Втім, через обстріли є проблеми з енергопостачанням та мобільним зв’язком. Тож дослухаємось до сигналів повітряної тривоги і команди супроводжуючих.

Ми заїхали в селище разом із правоохоронцями. Вони отримали заявку на евакуацію від місцевого мешканця. Чоловіку 61 рік, звати Віктор. Виїхати хоче разом із трьома онуками, яких виховує самостійно.

Родина живе в приватному будинку. Дорогою зупиняємось, аби сфотографувати селище.

– На кожній вулиці Новомиколаївки є зруйновані будинки. Десь просто вибуховою хвилею винесло, а є прямі влучання. Кожен будинок має пошкодження. Раніше тут проживало близько 12 тисяч людей, а зараз менше половини залишилось, – розповідає дорогою поліцейський офіцер громади Владислав Бондаренко.

Його колега, начальник сектору взаємодії з громадами Олександр Нестеров додає, що безпекова ситуація в селищі дуже напружена, наразі тут залишається близько 30 родин із дітьми.

– За Новомиколаївку вони (окупанти, – ред.) взялись міцно десь два місяці тому. Щодня прилітають КАБи і дрони, страждає цивільна інфраструктура, руйнуються цілі вулиці, – каже правоохоронець.

Він згадує, як раніше їздили на евакуацію з Гуляйполя, і Новомиколаївка була “живим селищем, без прильотів і вибухів”.

Олександр родом із нині окупованого Бердянська. Працював у селі Осипенко Бердянського району.

– Два місяці прожив у окупації, допомагав людям, виводив колони з Маріуполя. А потім виїхав до Запоріжжя. День їхав, 22 блокпости пересік. Найважчий був у Пологах, – згадує він.

Чоловік виїжджав із дружиною та дитиною. Про те, що він є правоохоронцем, не мав знати ніхто. В іншому випадку – полон та катування. Говорить, що окупанти мали списки тих, кого випускати не можна, але йому пощастило “проскочити”.

Після цього Олександр працював у Михайло-Лукашівській громаді, потім у Вільнянську, був на евакуаціях із Оріхова та Гуляйполя, а потім перейшов на нинішню посаду. Каже, і подумати не міг, що Новомиколаївку чекає така доля.

– Я допомагаю людям. Коли вони чують, що виїхав із окупації й там усе лишив, то прислухаються до мене. Іноді просять розповісти, як воно, жити в окупації, – зізнається правоохоронець.

Віктор

“ЛУЧШЕ НЕ ПИТАЙТЕ, З ЯКИМ СЕРЦЕМ ЇДЕМО”

Віктор та онуки зібрали речі заздалегідь. На подвірʼї – кури та качки, двійко песиків. У кімнаті на вікні – яскраво жовтий папуга в клітці. Знайомимось із родиною. Віктор швидко показує будинок. Говорить, що не так давно купив чимало будівельних матеріалів та розпочав ремонт, але зробити його не встиг. Тепер не знає, куди все подіти та й узагалі, що з самою хатою буде – не ясно.

– Усе рветься навколо.  Ви ж їхали по селу і бачили зруйновані будинки, інфраструктуру. От на даний момент у нас світла немає. Позавчора о 22:00 прилетіло, вікно вибило в коридорі, так я плівкою забив, – говорить, показуючи на пошкоджене вікно.

Він мешкає разом із сином, а також трьома своїми онуками – донька Віктора померла. Найстаршій дівчині – Ользі – 18 років, Віктору – 13 і найменшій Тані – 11.

– Як діти на обстріли реагують?

– Дід спокійний і діти також, – відповідає з усмішкою.

– А ви як спокій зберігаєте?

– Та от без них – ніяк (дістає з барсетки заспокійливе – авт.). Це мій антистрес.

Він розповідає, що все своє життя – а йому, нагадаємо, 61 рік – прожив  у цьому селищі. Тут поховані і батьки, й дружина, й донька.

– Лучше не питайте, з яким серцем їдемо… Гатять як не кожен день, так через день. Постійно гух-гух-гух. Як не «Шахеди», так КАБи. Ну і «Шахед» як летить, так хоч можна сховатися в підвал. А от як КАБ, то тихо-тихо, а як бабахне, то вже потім написано “в сторону Миколаївки КАБи”.

Олександр Нестеров

-А ховаєтесь?

– Приходилось, у підвал бігав. І діти з сином було в підвалі сиділи, а я, як наблюдатель, на дворі. Бог допомагав нам. Сусідів уже немає – виїхали. Ми зібрали тільки найнеобхідніше – речі й документи. Так, щоб на перший час було. Поки в транзитний центр, а далі буде видно.

Як би не намагався Віктор приховувати справжні емоції, але було видно, що їхати йому не хочеться, і якби не діти, хату б не залишив.

Його син має відстрочку (з початку війни був у війську), і доки безпекова ситуація буде дозволяти, то доглядатиме за господарством.

Поки дівчата прощалися з папугою, хлопець вийшов у двір – обійнятися з песиком. Дивитись на те, що відбувалося, було дуже важко. Відчувалось, що і папуга, і собаки розуміли, що наступна зустріч може бути дуже не скоро, якщо вона взагалі буде…

Найстарша з дітей – Ольга – студентка, навчається в Запоріжжі,  паралельно працює. Каже, що днями їхала додому, і в центрі села якраз «лягло» шість КАБів.

– Пощастило нам, бо частина впала саме на тій вулиці, по якій дідусь їде, коли мене зустрічає. Вночі біля моєї роботи також КАБ прилітав. Але там нікого не було і ніхто не постраждав. У Запоріжжі будемо дивитись житло. Поки не знаємо, як буде, – ділиться дівчина.

Тим часом поліцейські перенесли речі до автомобіля. Дідусь усіх покликав, мовляв, треба їхати. Виходили з двору повільно, неохоче.

Дід із посмішкою махнув собаці «ще зустрінемось» і зачинив хвіртку.

Ольга Звонарьова

Фото Дмитра Смольєнка

Новини регіонів України