Яку ціну готовий заплатити Зеленський за мир на Донбасі?
Український президент Володимир Зеленський на своєму посту зробив ставку на припинення війни з проросійськими бойовиками на Донбасі на сході країни.
Український президент Володимир Зеленський на своєму посту зробив ставку на припинення війни з проросійськими бойовиками на Донбасі на сході країни, прагнучи здійснити свої плани так, щоб Україна не розпалася на частини, а Росія утрималася від подальшого втручання. Зробити це буде вкрай складно.
За умовами мінського угоди, в якому викладено знайшов міжнародне визнання механізм врегулювання конфлікту, рішення цієї проблеми з збереженням суверенітету України і з відновленням її територіальної цілісності майже неможливо.
Триває шість років конфлікт на Донбасі забрав життя 13 з гаком тисяч чоловік. Більше півтора мільйонів покинули насиджені місця і опинилися в числі переміщених осіб. Український уряд погодився на умови мінських угод наприкінці 2014-на початку 2015 року, коли бойові дії були в самому розпалі, а воно відчувало колосальний тиск і хотів зупинити війну.
За умовами угод, дві самопроголошені сепаратистські республіки Донбасу отримують гарантований Конституцією «особливий статус», що передбачає надання їм автономії в складі України. Тим самим ці території закріплюють своє становище окремих від решти регіонів країни.
Більш того, угодою передбачається проведення місцевих виборів у цих самопроголошених республіках, причому до того, як центральний уряд відновить свій контроль над східним кордоном України з Росією.
Проведення виборів без відновлення українського контролю над кордоном і без виводу російських військ дозволить знаходяться у влади бойовикам залякувати виборців і фальсифікувати результати голосування. Більше того, Росія зможе зберегти свою військову присутність в цьому регіоні, наглядаючи за виборами, в результаті яких вона зацікавлена.
А якщо сепаратистські регіони отримають унікальні повноваження, це посилить розбіжності всередині країни і може ще більше розколоти і без того крихку політичну згоду. Існуючі в Україні ворожі сили, віддані агресивного сусіда, зможуть і надалі використовувати ці розбіжності в своїх інтересах, підриваючи суверенітет країни і перешкоджаючи будівництву сучасного ліберального держави.
Зеленський спробував запобігти такий результат подій, запропонувавши власний законопроект про децентралізацію. Згідно з його планом Донбас повинен з часом отримати більше самостійності у веденні місцевих справ. Це питання мовної політики, освіти, правопорядку. Але зробити це пропонується лише в рамках загальної децентралізації влади в масштабах усієї країни.
Таким чином, регіон отримає певні права на місцеву автономію, але не більше, ніж будь-яка інша область. А щоб забезпечити бездоганність і чесність виборів, Зеленський зажадав провести їх тільки після того, як Київ відновить контроль над кордоном, а російські війська будуть виведені. На жаль, спроби Зеленського змінити умови мінських угод, щоб вони відображали ці положення, не увінчалися успіхом через непоступливість Москви і безпорадності Заходу.
Новини з «Нормандії»
У грудні 2019 року Зеленський, російський президент Володимир Путін, президент Франції Еммануель Макрон і канцлер Німеччини Ангела Меркель провели зустріч у Парижі в так званому нормандському форматі — в рамках структури, створеної в 2014 році для ведення переговорів про припинення конфлікту в Донбасі.
За підсумками зустрічі була підготовлена спільна декларація, в якій викладаються кроки по деескалації військових дій, включаючи розведення військ на лінії зіткнення і всебічний обмін полоненими. Але Зеленський не добився ніяких успіхів в справі політичного врегулювання після завершення конфлікту.
Путін продовжував наполягати на умовах мінських угод, а Макрон і Меркель не підтримали Зеленського, який намагався внести зміни в угоду. Спільна декларація підтвердила позицію Росії про те, що мінські угоди в їх нинішньому вигляді залишаються «основою роботи «нормандського формату», учасники якого прихильні до їх повного виконання».
Київ не може розраховувати на допомогу західноєвропейських посередників, які віддають перевагу швидкому врегулюванню і незадоволені відсутністю прогресу і повільним рухом вперед. Більше того, деякі західні керівники, і насамперед Макрон, сповнені бажання поліпшити відносини з Росією.
Вони не стануть посилювати тиск на Москву, примушуючи її до компромісів. Швидше, вони будуть розглядати непохитність України як найбільша перешкода на шляху до миру і стануть тиснути на Київ, вимагаючи від нього поступок.
Без малоймовірних драматичних зрушень у глобальній політиці, які б змінили поведінку Путіна і змусили Захід посилити тиск на Москву, Зеленський не може сподіватися на багато на наступній зустрічі «нормандської четвірки», яка попередньо запланована на квітень. У Києва немає важелів впливу і зовнішньої підтримки, щоб домагатися поступок від Москви. В таких обставинах Зеленському доведеться розглянути альтернативи.
Суверенний той, хто вирішує
В українського президента є два загальних варіанти дій. Варіант перший — це велика угода. Вона передбачає всебічне врегулювання відносин з Росією, що виходить за межі Донбасу і включає інші елементи українського кризи, такі як Крим. Інший варіант — це повна відмова від спроб відновити владу Києва над Донбасом. У кожного з цих варіантів є свої переваги і недоліки.
Велика угода виходить за рамки конфлікту на Донбасі. Загальний українська криза включає широкий круг не пов’язаних між собою проблем: це статус Криму, майбутня роль НАТО у Східній Європі і відносини Росії із Заходом в цілому. Всі ці проблеми можна включити у велику угоду.
Якщо Зеленський вибере такий підхід, він зможе запропонувати такий варіант угоди, за умовами якого Київ відмовляється від свого прагнення вступити в НАТО, можливо, отримавши натомість більш міцні зв’язки із США у сфері безпеки. Такий крок допоможе зняти стурбованість Москви щодо геополітичної орієнтації України. В цьому разі Київ запропонує офіційно визнати входження Криму до складу Росії, а Москва повністю піде з Донбасу.
Україна відновить свій контроль над східним кордоном, а Донбас знову увійде до її складу, не отримавши особливого статусу. Захід буде поступово скасовувати антиросійські санкції, а Україні запропонує сприяння у відновленні країни, включаючи найважливіші політичні та економічні реформи. Така велика угода прийде на зміну мінськими угодами.
Можливий і інший варіант. Київ визнає, що в найближчому майбутньому будь-які спроби припинити війну на вигідних для нього умовах виявляться марними. Зміцнивши лінію дотику, яка розділяє власне українські і утримувані сепаратистами території, та зробивши кроки по зниженню інтенсивності бойових дій, Київ по суті справи в односторонньому порядку заморозить конфлікт.
Потім уряд зможе направити ресурси в ті райони, які воно контролює. Там воно зможе зосередитися на розвитку економіки, на зміцнення інститутів влади та на будівництві міцного ліберальної держави.
При такому підході йому не доведеться вирішувати важкі проблеми, пов’язані з реинтеграцией Донбасу, який віддалився від України за шість років проросійської влади і пережив період радикалізації. Така схема може в підсумку виявитися не постійною, а не тимчасовою. У майбутньому, коли умови на сепаратистських територіях і в Україні зміняться, Київ зможе переглянути свої варіанти дій.
Між молотом і ковадлом
У обох варіантів є свої недоліки. Для укладення великої угоди потрібна згода Москви, а воно зовсім не гарантовано. Києву також знадобиться підтримка європейських партнерів і США. Європейці можуть погодитися на більшу частину, якщо не на всі складові такої угоди, а ось впливові антиросійські сили в США напевно будуть відмовляти Київ від угоди з Москвою, оскільки в ньому передбачено відмову від Криму і від вступу в НАТО.
Якщо говорити про другий варіант, що передбачає відмову від Донбасу, то тут позиція Москви не має особливого значення. Теоретично україна може відмовитися від Донбасу і без згоди Росії. Москва буде тиснути на нього, вимагаючи, щоб він далі ніс відповідальність за населення сепаратистських регіонів, наприклад, продовжуючи виплачувати пенсії. Вона також буде критикувати Київ за те, що він кинув своїх громадян напризволяще, але те ж саме Росія робить і зараз.
Однак обидві стратегії наштовхуються на жорсткий опір з боку націоналістичного крила українського громадянського суспільства. Це нечисленне, але активне меншість відмовляється жертвувати навіть малою частиною української території і суверенітету, і воно неодноразово доводила, що в стані згуртовуватися і єдиним фронтом виступати проти тих партій і політиків, які переходять його червоні лінії.
Будучи президентом країни, чиє незадоволене громадянське суспільство за останні 15 років провів дві революції, Зеленський не може ігнорувати ту обставину, що його політика на Донбасі може викликати обурення у населення. Але налагоджуючи контакт з громадянським суспільством України, щоб переконувати його і отримувати від нього підтримку, президент зможе зміцнити легітимність тієї стратегії, якої він в кінцевому підсумку віддасть перевагу, і тим самим знизить неминучу негативну реакцію націоналістів.
Найкраща помста
Оскільки Росія не проявляє ніякої гнучкості, а Захід не бажає втручатися, Україна навряд чи зможе домовитися про прийнятні умови світу, в повній мірі зберігають її суверенітет і територіальну цілісність. Якщо вона поженеться за обома цілями, то може втратити обидві. В цьому разі Київ буде ще більше залежати від Москви і втратить можливість контролювати свої східні райони, а вже тим більше Крим.
Це несправедливо, але така реальність. Зеленський повинен зробити вибір. Оскільки проти нього виступає безліч різних сил, а підтримка закордону дуже слабка, їй потрібно проводити ту стратегію, яка найкраще забезпечить суверенітет України, нехай навіть на шкоду її територіальної цілісності.
Обидва описаних вище варіанти дій передбачають, що Україна певною мірою пожертвує контролем над своєю визнаною світовим співтовариством територією, однак зміцнить суверенітет над тими регіонами, які вона по-справжньому контролює.
Таке зміцнення суверенітету дозволить українському уряду продовжити будівництво сучасної, процвітаючої та ліберальної держави. Тут діє правило, вірне як до окремих людей, так і цілих країн: жити добре — це найкраща помста.