Висока ампутація: фах лікарів та гроші волонтерів

ЗУСТРІЧ ІЗ ДРОНОМ

Цього дня операцію робили морському піхотинцеві Андрію. З палати до нас вийшов високий хлопець без руки й на протезі правої ноги. Що дивно – без жодних ознак депресії. Він повів нас якомога далі від перфоратора, який гуркотів неподалік. Не кульгав зовсім, і нам довелося мало не бігти, щоб не відставати.

Андрій

– У нас було завдання закріпитися на позиціях і готуватися до штурму, – почав свою розповідь боєць. – Жовтень 2024 року. Я вже мав два роки досвіду боїв, а хлопці всі були, ну… свіженькі. На позицію вийшли в сутінках. Почули, що летить FPV-дрон. Нам казали, що увімкнене радіопридушення, але воно явно не спрацювало. Троє хлопців сіли під дерево, ми втрьох – під кущ. Дрон так десь метрів за десять від мене опустився, на метр від землі, і націлився в голову. Я вже не міг ніяк зреагувати; він у мене влітає… спалах!.. Коли розплющив очі, бачу, що живий, але в мене відірвана рука. Тобто я в моменті прикрився рукою від дрона, і він відірвав мені кисть. Затягнув якнайвище турнікет; прилетів ще один дрон… Тобто ворог уже побачив, що тут є хтось «трьохсотий», а отже буде евакуація. Це, щонайменше, ще шість людей. Почалося ціле полювання. Прилетів дрон, хлопці побігли, я за ними встав, побіг – і через п’ять метрів упав, бо уламками була перебита велика гомілкова кістка, – розповідає Андрій.

Ветеран сам собі наклав турнікет, бо решта нічого в цьому не розуміла. Каже хлопцеві: «Затягни бандаж на нозі». – «Я не вмію». Тобто вирвали його, домашнього, у екстремальні умови, а там – вибухи, кров, розірвані тіла. Молодь втрачає орієнтацію в часі й просторі.

…Прибігла група евакуації. Андрія затягли в більш-менш безпечне місце, а ще один поранений залишився назовні, і тут дрон йому влучив у голову, відірвавши все до щелепи. У молоді ще більша паніка почалася. Коротко кажучи, Андрія виносили вісім годин, за нормативом – дві.

– Вісім годин – це вже стопудняк, що там буде все відрізатися. Після двох годин починаються процеси, коли розкладається кров. У мене в пріоритеті було її не втратити, бо в таких умовах відіграє роль кожна краплинка. Хлопці, поки мене виносили, час від часу розбігалися, коли дрон прилітав. Він полетів далі, вони мене взяли й понесли, – згадує драматичні події морпіх.

Аж раптом:

– Дуже весело було. Мені сподобалося за цим спостерігати (засміявся).

Увесь час Андрія знімала фотографиня Укрінформу Юлія Овсянникова. Він знову засміявся:

– Я фотомодель із дипломом. На всі руки. Ну, не на всі, правда, руки. На цілу одну руку.

ОПЕРАЦІЇ НА ЕТАПІ ОБГОВОРЕННЯ

У медичного директора було обмаль часу на розмову з кореспондентом – усього кілька хвилин у проміжку між важкими операціями. Несміливу ж спробу домовитися про коментар після операції рішуче перервали підлеглі директора. Це й зрозуміло: наприкінці робочого дня після кількох годин на ногах в операційній хірургові геть не до розмов.

Про фізичні «параметри» пацієнта Владислав Миколайович зазначив, що в нього ультракоротка ампутація, тобто ультракоротка кукса лівого плеча, яка не дає змоги носити звичайний протез. Це фізично неможливо. Минулої п’ятниці зробили біопсію. Подивилися, що там усе чисто й що оперативне втручання можна проводити.

– Що саме тепер робитимете?

– Ми будемо виконувати оперативне втручання з остеоінтегративного протезування, – відповів хірург. – Це операція, яка має на меті вживляння спеціального імпланта в залишки кісткової тканини, у залишкову ділянку плечової кістки. Для того щоб у майбутньому до цього імпланта можна було приєднувати ендопротез.

– Скільки ж там кістки залишилося?

– Орієнтовно вісім сантиметрів. Це була мінно-вибухова травма, яка закінчилася ампутацією руки. А як саме уламки потрапили в руку й так далі, не можу вам сказати.

– Скільки ви вже таких операцій зробили?

– Приблизно два десятки: чотирнадцять – тут, декілька – у Києві.

– То які результати ваших операцій?

– Це ми зможемо побачити повноцінно після того, як хлопці освоять зовнішню частину протеза. Поки що все нормально, ускладнень немає. Реабілітація в них відбувається за графіком. А далі побачимо.

– Тобто протезів ще немає, тільки вживляють імпланти?

– Ні, результати є вже. В Україні. Насправді ці операційні втручання з 2023 року в нас виконують. І є вже є понад сто людей, які повноцінно користуються протезами.

– Що скажете про те, що немає державного фінансування ваших зусиль?

– Що я можу сказати? Що цей метод використовується в усьому світі дуже давно. А в нас іде громадське обговорення, чи має цей метод право на існування, чи ні… Тобто одним кінцем імплант – у кістковій тканині, другим – на свіжому повітрі. Відповідно, ризик інфекційних ускладнень за такого оперативного втручання значно вищий, ніж за будь-яких інших операцій. Але коли мова про доцільність чи недоцільність цього методу, то тут питання постає, які в нього альтернативи. Альтернатив цьому методові на сьогодні немає. І чи дуже добре обговорювати доцільність методу тоді, коли в тих, хто обговорює, є обидві руки й обидві ноги, розумієте? Тобто як тільки людина втрачає кінцівку, обговорення переходить у зовсім інше річище.

ХІРУРГІЧНІ ІНСТРУМЕНТИ: МОЛОТОК І СТУПКА

До операційної ми з Андрієм добиралися різними шляхами: ми – пішки, його довезли у вантажному ліфті. Тож коли нас допустили у святая святих, він уже лежав на столі під глибоким наркозом. Ліва кукса здавалася ну дуже короткою.

Хто не бачив фільмів про хірургів, як вони лаконічно кидають свої заклинання: «Скальпель! Затискач! Ще затискач! Тампон!»?.. Тут нічого такого ми не почули за три години процесу. Владислав Миколайович тихо обговорював зі своїм асистентом Вадимом Ковтуном ситуацію, що складається, і обоє час від часу кидали погляди на спарений екран рентгенівського апарата, особливо коли відбувалося вставляння імпланта в підготовлену кістку. Утім, це уже на фінальній стадії. Усе решта проходило за класикою: довге миття рук, вдягання довгополих напівпрозорих халатів, занурення рук у латексні рукавички, які заздалегідь розтягнула медсестра.

Спочатку слід було оголити залишки плечової кістки, і куксу ледь не купали в спеціальному розчині. Але перед тим як почати розкривати кістку, асистентка на лівому боці чимось чорним намалювала таємничий знак. Чи то гребінець, чи мушлю. Хтось із персоналу пошепки пояснив – на цьому місці буде зроблено розріз, щоб дістатися до кістки таза:

– Тазова кістка – найбільша в тілі, тому з неї братимуть кістковий матеріал, яким потім обкладатимуть імплант, вживлений у кістку, для його кращого приживлення.

Хм… То, може, Господь не з ребра ліпив першу жінку, а якраз із тазової кістки Адама?

Коли в боці зробили отвір, Владислав Миколайович узяв молоток і, вставивши всередину долото (чи як там цей інструмент у хірургів зветься), почав бити по ньому сильними й точними ударами. Потім, зібравши отримані так уламки, вставив їх у невеликий металевий циліндр і почав подрібнювати отриманий матеріал. Приблизно як у ступці товкачем. Різниця полягає в тому, що хірургічний «товкач» значно щільніше прилягає до внутрішньої стінки «ступки».

Далекому від медицини, та ще й від хірургії, обивателю важко судити про дії фахівця, але коли почався завершальний етап операції, здавалося, що вона не надто відрізняється від маніпуляцій кваліфікованого слюсаря. Спочатку в кістці роблять отвір тонким «метчиком», потім більшим… Простежити, скільки разів і чим розвертав отвір хірург, важко, стоячи в нього (і в його широкоплечого помічника) за спиною. Трохи більше можна зрозуміти, дивлячись на екран рентгенівського апарата. Запам’яталося, що сам імплант хірурги не відразу вставили на місце, кілька разів його викручуючи, промивали отвір і знову потроху вкручуючи, звіряючись, знову ж таки, з рентгеном. Адже кістка – це не сталевий пруток, можна зачепити якийсь нерв абощо…

ВЕТЕРАНИ В ПОЛІ ЗОРУ ВОЛОНТЕРІВ

Під час перебування в медзакладі я дізнався в однієї співробітниці, як люди знаходять потрібну лікарню. Зокрема, як до Черкас потрапив Андрій. Виявляється, з родичів ветерана до лікарні ніхто не приїжджав:

– Ніхто не приїздив, він сам прибув з Києва з В’ячеславом минулого тижня, у понеділок.

– В’ячеславом?..

– Запорожцем – власником благодійного фонду «Титанові», який сплачує за ці оперативні втручання, бо їх держава не покриває. Це тільки дотації, лише меценати, благодійні внески й донати. Але, сподіваюся, ситуація з остеоінтегративним протезуванням усе-таки вийде на новий рівень: у Верховній Раді вже начебто розробили відповідний пілотний проєкт. І хочуть поставити це на державний рівень.

На п’ятому році війни. Ну, хоч так…

* * *

Операція завершилася далеко після шостої вечора. Тому вже наступного ранку телефоном коротко повідомили:

– Як закінчилося? Усе добре. Без ускладнень.

– А хлопець як себе почуває?

– Нормально. Опритомнів. Жартує…

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора та Юлії Овсяннікової

Новини регіонів України