40 років вторгнення СРСР у Афганістан: Помилка ціною в тисячі життів

24 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Дмитро Устинов підписав директиву №312/12/001, в якій говорилося про прийняте рішення про введення деяких контингентів радянських військ, дислокованих в південних районах нашої країни, на територію Демократичної республіки Афганістан». Так де-юре почалося радянське вторгнення в цю країну, яка обернулася, за різними даними, загибеллю від 15 до 30 тисяч солдатів і офіцерів.

Участь радянських військ у бойових діях на території Афганістану директивою не передбачалося, але вже через три дні з’явився наказ того ж Устинова про придушення опору повстанців у випадках нападу. 27 грудня силами спецпідрозділів КДБ СРСР була проведена операція по ліквідації голови Революційного ради Афганістану Хафізулли Аміна.

Радянсько-афганські переговори. 1978 рік

За свідченнями учасників тих подій, під час введення радянських військ у них не було ні чіткого розуміння завдань, ні того, скільки триватиме їх перебування в Афганістані, ні уявлення про особливості історії та культури цієї країни.

Радіо Свобода поговорило з експертом з Афганістану Олександром Шкирандо, який упевнений, що до афганської трагедії для радянської армії призвели численні помилки і нерозуміння місцевої специфіки.

– Повного розуміння, природно, ні в кого не було, ніхто не знав, як довго все це триватиме. Тим більше що кожен виконував свою конкретну задачу. Природно, ніхто не уявляв, що це все триватиме майже 10 років і якими будуть наслідки для країни, яка називалася Радянський Союз.

Взагалі, на мій погляд, все, що відбувалося, можна назвати великою помилкою, яка призвела до великої трагедії. Такі специфічні країни, як Афганістан, це не просто країни Ближнього або Середнього Сходу, як ми їх розуміємо в наш час, це країна особлива.

Взяти, припустимо, період історії, коли іслам поширювався. Була така провінція, яка називалася Кафиристан, яку вдалося підкорити тільки в 1893 році, коли при владі був емір Абдур-Рахман. У той час практично вся територія нинішньої Середньої Азії, всього Близького і Середнього Сходу була під ісламом. І ось ця провінція, яка була не підкореної ні Чингісханом, ні великими моголами, ні великими завойовниками, не визнала іслам. Я наводжу цей історичний приклад для того, щоб було зрозуміло, що таке Афганістан, в тому числі і в той період, коли входили радянські війська.

Комсомольський квиток радянського солдата в Афганістані

Зрозуміло, що пройшло багато років, практично два століття, але національна особливість афганців саме в цьому і полягає: вони ніколи не підкорялися завойовникам. Зрозуміло, що нас ніхто не розглядав як завойовників. І, як не дивно, перші місяці і навіть, я б сказав, близько року нас сприймали як найближчих друзів. Інша справа, що потім це вилилося в серйозне протистояння, яке закінчилося міжусобиці між самими афганцями, коли все це перетворилося, насправді, в серйозну громадянську війну. Одні моджахеди змінювалися іншими, виникло близько семи так званих ісламських партій, і в результаті все закінчилося для них певної катастрофою.

– Ви сказали, що не було розуміння того, як довго все це триватиме. Тобто розуміння ситуації почало змінюватися в процесі?

– Спочатку ніхто не думав, що доведеться расквартировать всі наші підрозділи, полки і дивізії на всій території Афганістану. Ситуація скрізь була різна. Якщо на півночі Афганістану була більш безпечна зона, то в районах, що примикають до пакистанському кордоні, ситуація була іншою – цієї межі фактично не існувало тоді, так не існує і зараз. Її так і називають «лінією Дюранда», за рішенням Мортімера Дюранда, коли ще не було такої країни, як Пакистан, і була проведена штучний кордон між Індією і Афганістаном. Ця лінія розділила незалежні пуштунські племена на дві частини. Опір почалося саме в цих районах, і моджахеди активно використовували їх для проникнення вглиб території Афганістану. Там були основні серйозні напружені бої між нашою 40-ю армією і афганськими моджахедами.

Радянські солдати в Афганістані

– Чи змінила афганська війна розклад сил у світі?

– Безсумнівно. Якщо говорити більш конкретно, то в той час Радянський Союз потрапив у своєрідну пастку. Захід зробив все для того, щоб наші військові опинилися саме в тому місці, звідки потім було важко йти. Але це вже інша проблема для нас. Я вважаю в рівній мірі найбільшою помилкою введення військ в Афганістан, так і їх висновок.

– Тобто ви не вважаєте виведення військ правильним рішенням?

– Так, як відбувався виведення військ, цього, звичайно, робити було не можна. У таких країнах, як Афганістан, а це країна східна, кинути людей, які тобі повірили, і так само несподівано вийти, як і ввійти – це завжди проблема. По-перше, це утворення вакууму влади. Навіть коли (президент Афганістану) Наджібулла був згоден передати владу перехідному уряду, потрібна була елементарна підтримка хоча б з боку вже не 40-ї армії, а з боку радянського керівництва. Такої підтримки, на жаль, не було. У підсумку, як ви пам’ятаєте, Наджібулла опинився в тій же, але в мініатюрній пастці, в якій опинилася наша країна.

– Військові виконували наказ. Але чим можна пояснити наказ про введення військ?

– Важко сказати. По-перше, військовий – є військовий, і він, природно, виконує наказ. Природно, вони не думали – правильне це рішення чи ні. Насправді я як свідок можу сказати, що ні в кого не було думок про те, що доведеться розпочати бойові дії проти мирного населення.

– Тобто передбачалася не тільки військова допомога?

– Як-ніяк ми тільки за перші роки побудували разом з цивільними близько 25 об’єктів, які до цих пір використовуються афганцями. Вже немає Радянського Союзу, а нас все одно називають «шураві» (радянський). І навіть той ділової російсько-афганський рада, яка створена і працює під егідою Торгово-промислової палати, показує, що ті дружні та торгово-економічні відносини, які були закладені в той час, частково працюють і сьогодні.

Радянське вторгнення в Афганістан. Моджахеди

Введення радянських військ в Афганістан вважає помилкою та історик Борис Соколов, який нагадує, що головним ініціатором вторгнення був КДБ:

– Рішення про введення військ у Афганістан було, безумовно, помилкою з боку радянського керівництва. Вирішальне слово у прийнятті рішення було за Брежнєвим. А найбільш ратував за введення військ, наскільки я розумію, голова КДБ Юрій Андропов.

– Навіщо це було потрібно радянському керівництву?

– В той момент комуністичний уряд Афганістану було в дуже поганому становищі. Вони контролювали меншу частину території країни. Велика частина була під контролем повстанців, в більшості своїй ісламістів. Щоб придушити цей повстанський рух, були введені радянські війська. Основний мотив був – утримати прокомуністична уряд в Афганістані. А надалі Афганістан розглядався як можливий плацдарм для кидка до Індійського океану, якщо раптом створилася така можливість.

– Якщо говорити про ціну війни, яка почалася з введенням військ до Афганістану, яка вона?

– За новітніми оцінками, там загинуло близько 30 тисяч радянських військовослужбовців, десь 28 тисяч. Скільки загинуло афганців – ніхто толком не знає, але в десятки разів більше, з урахуванням того, що вони гинули з двох сторін, тобто і урядові війська, і протистояли їм різного роду повстанці. І мирного населення там чимало загинуло. Ну, і витрати на утримання цього уряду в Кабулі теж були немаленькі, а це, природно, збиток. Потім, до речі, після виведення військ, ще приблизно до 92-го року Радянський Союз підтримував уряд в Кабулі, тобто йому поставлялися і озброєння, і якийсь харч, і гуманітарна допомога. Все це, звичайно, теж коштувало грошей.

– Прихильники введення військ стверджували, що якби не радянські війська, то там були американські.

– Це твердження нічого з дійсністю не має. Ніяких планів введення військ в Афганістан у той час в Америці в принципі не було.

– Які були наслідки цієї війни з точки зору геополітики?

– В основному сильне падіння престижу Радянського Союзу серед ісламських держав. Це, мабуть, головне наслідок. І ще те, що закріпилися при владі в кінці кінців ісламісти, типу Талібану. Але вони були противниками як Росії, так і США, тобто не можна сказати, що хтось тут виграв, – вважає історик Борис Соколов.

Автор: Олена Поляковська; Радіо Свобода

Події та кримінал