Назавжди разом з Україною: історії полеглих чеських добровольців

Достеменно невідомо, скільки чехів воюють тепер проти російських загарбників. Громадяни республіки потребують офіційний дозвіл від президента Чехії. Таких було видано приблизно 100, але чимало людей поїхало в Україну та долучилося до ЗСУ без офіційної згоди.

Дехто уже ніколи не повернеться додому…

Відомо щонайменше про 6 загиблих в Україні чеських добровольців. Двоє з них – Карел Кучера та Їржі Котрла.

Кореспондентка Укрінформу зустрілася з батьками героїв, які розповіли про своїх дітей, про те, чому хлопці з мирної і спокійної Чехії вирушили в окопи.

«ЧАРЛІ ЧЕХ» – ПЕРШИЙ ЧЕХ, НАГОРОДЖЕНИЙ ЗА УЧАСТЬ У БОЙОВИХ ДІЯХ В УКРАЇНІ

Карел Кучера, позивний «Чарлі Чех» (або «Чарлічек»), назавжди залишиться 22-річним. Студент університету та військовослужбовець активного резерву збройних сил Чехії не дожив до свого 23-го дня народження всього тиждень. Він загинув під Бахмутом, прикриваючи спини своїх товаришів.

«Наш син Карел постійно стежив за політикою. Коли почалися розмови про те, що Російська Федерація нападе на Україну, я не вірив. Думав, це не має економічного сенсу для Росії. Але Володимир Путін – божевільний. Це масовий убивця. Росіяни завжди обирають собі злочинців у лідери і поклоняються їм, як богам. Це дуже сумно», – каже батько Карела Мартін Кучера.

Він згадує, що тієї ночі, коли почалося повномасштабне вторгнення, син розбудив його словами: «Тату, почалася війна».

«Карела туди тягнуло, як магнітом. Я просив його, поки не закінчить навчання, бути волонтером, збирати кошти для України». Я казав йому: "Кареле, у тебе є ми, твоя родина". А він відповів: "Якби я народився раніше і був дорослим під час Другої світової війни або у 1968 році, коли нас окупували радянські війська, я б теж пішов воювати. Я не можу з цим жити"», – розповідає батько.

За його словами, Карел мріяв бути вчителем, працював інструктором у дитячих таборах, діти його обожнювали. Але водночас він хотів бути солдатом. Під час пандемії, коли навчання стало дистанційним, покинув престижний Карлів університет і вступив до Університету оборони в місті Брно, був у резерві чеської армії.

Коли розпочалася війна в Україні, хлопець потайки від рідних подав заяву про вихід з армійського резерву, зробив закордонний паспорт і сказав родині, що хоче подорожувати Європою.

Згодом зателефонував і сказав: «Я в Україні». Із травня 2022 року Карел служив у 3 піхотному батальйоні Інтернаціонального легіону оборони України.

«Я не повірив, кричав, щоб він не верз дурниць і повертався», – згадує Мартін.

Карел заспокоював рідних, казав, що в безпеці, що лише тренує цивільних. Батьки хотіли в це вірити, але під час відеодзвінків мама постійно плакала.

Карел приїжджав у відпустку в жовтні 2022-го. Батьки та молодший брат сподівалися, що він залишиться, але хлопець повернувся на фронт.

Він казав: «Тату, я мушу, вони на мене розраховують. Якщо я не повернуся, це підірве бойовий дух підрозділу», розповідає Мартін і зізнається, що навіть думав зламати синові ногу або руку, щоб той не зміг поїхати.

«Але я зрозумів, що якщо я так зроблю, то втрачу його довіру. Він би нас зненавидів. Ми його дуже любили, і втратити любов та довіру дитини – це гірше, ніж втратити її фізично… Потім ми дізналися про загибель першого чеського добровольця Міхала Яніка. У мене в голові одразу промайнуло: Карел може бути другим. Так і сталося…» – голос Мартіна тремтить.

Вшанування загиблого Карла Кучери / Фото: Посольство України в ЧР

Карел загинув 18 березня 2023 року під Бахмутом, у селищі Хромовому. Його тіло повернули в Чехію через чотирнадцять днів. Привіз останки український військовий в автомобілі, у якому поруч із чеським героєм лежав Кевін, доброволець із Франції, тож військовий дуже поспішав, бо у Франції на Кевіна вже також чекала родина. «Це була дуже важка місія – повернути синів додому», – зауважує чоловік.

«Карел живе у вічності, як герой. Іде цими сходами прямо до неба. Я бачу наших хлопців, як вони захищали слабших, шукали шлях, щоб інші могли йти за ними. Не для того щоб їх убили, а щоб врятувати інших. Я бачила фото, які зробив Карел, наших хлопців там: брудні, втомлені, з великими рюкзаками, – приєднується до розмови мама Яна Кучера. – Карел вірив у боротьбу за свободу та справедливість, і він заплатив найвищу ціну».

Поховали «Чарлічека» в селі Тухловіце, де він ходив до школи і де живуть його бабуся з дідусем.

У жовтні 2024 року президент Чехії Петр Павел нагородив Карела Кучеру медаллю «За героїзм» посмертно. Хлопець став першим чехом, нагородженим за участь у бойових діях в Україні. Фото молодого красивого чоловіка відтоді стоїть у бібліотеці Масарика Празького граду, неподалік офісу глави держави.

Президент України Володимир Зеленським також посмертно нагородив героя орденом «За мужність» III ступеня. І в Україні з’явилася поштова марка на пам’ять про Карела Кучеру.

Фото: Даніела Тауберова

ЇРЖІ КОТРЛА ХОТІВ САМЕ В ТРЕТЮ ШТУРМОВУ

Їржі Котрлу («Мауз») ростила мама Луція. Це її єдина дитина.

Хлопець навчався на скульптора-каменяра й ніколи не хотів бути солдатом. Мріяв бути сценаристом, режисером, скульптором. У родині ніколи не говорили на військову тематику, а концентрували увагу на музиці та книгах. Їржі завжди був дуже самостійним і стриманим, але коли все розпочалося, мати серцем відчула «рух у його душі» – що син не зможе просто спостерігати, а піде воювати.

«Друзі звали мого Їрку Юрієм. Він два роки жив у Києві ще до початку великої війни, чудово розмовляв українською. Але коли Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, був якраз удома, у Чехії. Ми одразу почали телефонувати його друзям у Київ, запрошували до нас, щоб вони приїхали з родинами, але оскільки чоловіки були мобілізаційного віку, то не могли виїхати», – згадує Луція.

Тож Їржі сказав матері, що йому треба поїхати в Нідерланди, щоб вирішити якісь свої справи. Попередив, що не буде виходити на зв’язок десь пів року. Насправді ж він поїхав в Україну.

«Його було неможливо переконати залишитися, навіть якби я і знала про його плани. Думаю, він хотів позбавити мене і, можливо, себе болю прощання. Він би не зміг жити далі, знаючи, що хтось близький бореться за життя», – каже мама.

Їржі Котрла вступив до Третьої окремої штурмової бригади. Він хотів саме в Третю штурмову.

Матір постійно молилася, не маючи жодної інформації. Їржі  не телефонував – не хотів її лякати, говорити про страшні речі, але, як розповіли потім побратими, припускав, що може загинути і його тіло не знайдуть. Так і сталося.

Про долю сина Луції згодом розповів його побратим. Їржі, якому було 27 років, загинув під Ізюмом Харківської області. Останки чоловіка досі на окупованій території.

Луції зателефонував його побратим. Жінка розшукувала свою дитину два з половиною місяці. Не одразу, але загибель підтвердили і в чеському консульстві в Києві. Посольство України в ЧР допомагає з вирішенням бюрократичних питань.

Мати продовжує шукати останки, і хоча поки що Їржі не повернувся додому «на щиті», вирішила провести християнський акт прощання із сином у кінці серпня в рідному Оломоуці, у храмі Матері Божої Сніжної.

«Хочу, щоб це був маніфест за свободу, щоб люди прокинулися і зрозуміли, що там відбувається. Він був героєм. Ми можемо ним пишатися», – зазначає жінка.

Водночас визнає, що не всі розуміють вибір Їржі, який пішов «не на свою війну». Є й такі, хто дорікає матері, що не втримала його.

Утім, Луція попри нестерпний біль знає, що її син вчинив правильно. Вона зауважує, що здавалося майже марною справою протистояти такій силі, але «без таких справжніх людей, які йдуть уперед, несуть цей смолоскип і освітлюють шлях іншим, свободи б ніколи не було – ні тоді, ні тепер». Нападати на слабшого – це боягузтво, і те, що зробила Росія, – боягузтво. Тож це було вільне рішення Їржі Котрли, це історія про неймовірну мужність, силу та переконання, впевнена Луція.

«Я поважаю вибір сина. Це страшенно боляче, але скільки б я не шукала в собі, я не можу сказати нічого проти того, що зробив Їрка. Це рішення було прийняте на основі його сумління. І я хочу це поважати, як і завжди», – каже пані Котрлова.

Вона й сама долучилася до збору гуманітарної допомоги. Нещодавно пані Котрлова була в Ужгороді на запрошення організації «Спільно через пам'ять». На початку серпня збирається до Києва з представниками чеської благодійної та волонтерської організації Člověčina, що базується в її рідному Оломоуці, хоча багато хто не радить, бо дуже небезпечно. Але Луція хоче відвідати друзів сина, зокрема його побратима Анатолія, який лікується у шпиталі після поранення. А також влаштувати на Майдані невелику поминальну службу з фотографіями чехів, полеглих в Україні.

Яна Кучерова також хоче, коли закінчиться війна, узяти фотографію сина та поїхати в Київ на Майдан і пройтися тими місцями, де він воював та віддав своє життя за свободу.

«Я дуже сподіваюся, що колись зможу відвідати те місце, де загинув Карел. На жаль, зараз туди потрапити неможливо. Але я вірю, що одного разу це знову буде вільна Україна, і ми туди обов’язково поїдемо. Ми навіть думали, що було б добре встановити там невеликий пам’ятник, якщо це буде дозволено», – каже мама Карела.

«Це була Україна, є Україна, і буде Україна завжди, що б там не казали у Кремлі. Цю брехню просто не можна слухати. Питання лише в тому, чи зможемо ми туди потрапити, чи буде це безпечно, і чи станеться це за нашого життя. Мусимо чекати і сподіватися. Ми з вами тепер пов’язані навіки, бо кров наших дітей залишилася там. Там пролито дуже багато крові, яка пішла в небо», – додає Мартін Кучера.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТИМ, ХТО СТАВ НА ЗАХИСТ ПРАВДИ І СВОБОДИ

Чеська громадська організація «Пам’ять народу», яка діє в межах ініціативи Post Bellum, у співпраці з ініціативою «Хвилі солідарності» підготували фотовиставку «Свобода за найвищу ціну», присвячену чеським добровольцям, які загинули, захищаючи Україну від російської агресії. Експозиція до 4 річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну була розгорнута у Празі та в містах Оломоуці, Зліні, Угерске Градіште та Чеські Будейовиці.

З фото на нас дивляться Карел Кучера та Їржі Котрла. А також:

– Міхал Янік («Іспанець», 1980–2022). Був в Україні від початку повномасштабної війни – спершу як волонтер, що допомагав біженцям із прифронтових зон і розвозив гуманітарну допомогу, а потім вступив до батальйону «Карпатська Січ» ЗСУ, загинув під Ізюмом. Янік став першим чеським добровольцем, який поліг у війні з російським агресором;

– Мартін Крейчі («Тейлор», 1985–2023) – бойовий медик і засновник ініціативи Project Phoenix, яка навчила бойової медицини сотні бійців ЗСУ, поліції і тероборони. Крейчі особисто евакуйовував поранених бійців і цивільних із лінії фронту. Під час однієї з таких місій під Кремінною Луганської області був смертельно поранений уламком у голову і після перевезення до Чехії помер;

– Томаш Завазал («Спарта», 1992–2024) – боєць Інтернаціонального легіону з 2022 року, загинув під Авдіївкою Донецької області, коли прикривав відступ своїх побратимів;

– Владімір Пржибил («Чех», 1979–2025) – майже 20 років жив зі своєю дружиною-українкою біля Києва. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, не вагаючись став на захист своєї сім’ї та України, загинув у Сумській області.

Кожен із цих людей зробив свідомий вибір – стати на захист країни, що не була їхньою батьківщиною, але стала полем битви за ідеали правди і свободи, – зауважили організатори виставки.

Наша вічна шана і пам’ять героям.

Ольга Танасійчук, Прага
Фото: Ольга Танасійчук, Посольство України в ЧР
 

Актуальні новини війни