Водій останнього рейсу

«А ми в Україні залишились. У Львові в гуртожитку живемо. Як звичайні пенсіонери-переселенці. З нами разом донька та троє онуків. У школу та садок водимо їх, а самі по лікарях ходимо», – уточнює Олександр на початку розмови.

Він багато років працював у пожежній частині в Мелітополі. Починав службу пожежником, потім був старшим пожежником, водієм і командиром відділення водіїв.

Ми говоримо напередодні 40-ої річниці аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Олександр був у Чорнобилі в 1987 році. Провів у зараженій зоні 18 діб. Повертався туди в якості туриста лише один раз. Більше не планує. Важко.

РЯТУВАЛЬНИКИ БЕЗ ЗАХИСТУ

«Якщо чесно, не знаю, з чого починати…», – чую в телефоні.

Пропоную пригадати події 1986-го, заздалегідь вибачаюся за те, що йому доведеться знову пережити важкі спогади. По голосу відчувається, що чоловік неабияк хвилюється.

«Просто не дуже люблю говорити про трагедії, і цю в тому числі, але добре… У 1986 році мені було 26. Я працював у пожежній частині Мелітополя командиром відділення водіїв… нас підняли по тривозі одразу після трагедії. Одних відправили на ліквідацію, а іншим сказали чекати до особливого розпорядження. У нас із дружиною на той час було троє дітей. Тож у 1986-му мене не відправили туди», – розповідає співрозмовник.

Потрапив він у Чорнобиль через рік, у 1987 році. Працював на могильниках, де захоронювали заражені радіацією автомобілі пожежної охорони, а також разом з іншими пожежниками гасив торфяники. На гасіння пожеж виїжджали на забруднених радіацією пожежних машинах, бо інших не було. Обирали з найменшим рівнем випромінювання.

«Техніки, яку треба було перегнати на могильники, було дуже багато. Ми її тягали тягачами – самі сідали за кермо. Заганяли у вириті котловани – приблизно по 3 метри глибиною – і закопували. Потім те все закривали бетоном. Десь приблизно 150 машин, не менше», – розповідає Олександр.

Він пригадує, як у перший день роботи на місці побачив, що частина машин була огороджена спеціальними червоними прапорцями. Їм сказали, що до них не можна навіть підходити. Але зовсім скоро прапорці зникли і ліквідаторам доводилося сідати всередину автівок і переганяти їх особисто.

«Ми не мали захисту. Зовсім. Нічого не давали. Звичайна форма – і все. Чотири дні навіть марлевих повʼязок не було, поки не стало погано спочатку одному, потім другому-третьому», – згадує чоловік.

«Вам також було зле?» – запитую в Олександра.

«Так, кров із носа йшла, тиск був. До нас прилітав на вертольоті генерал Десятников (Пилип Десятников – керівник ГУ пожежної охорони МВС України 1977-1993 р.р., – ред.), коли ми здійняли галас. Він навіть не зайшов на територію. Коли ми поцікавилися, чому, він сказав: «Я отримав таку дозу радіації, що мені вистачить». А те, що ми отримали, то не рахується», – згадує Олександр.

Цікавлюся, чи міг він відмовитись і не їхати в Чорнобиль? Адже троє дітей було…

«Я добровольцем поїхав. Відмовитися можна було, але все одно забрали б через військкомат, ще й сказали б, що зрадник».

НЕВИДИМИЙ ВОРОГ ТА ЗАНИЖЕНІ МІЛІРЕНТГЕНИ

Олександр згадує, як у зоні відчуження їхня команда перевіряла пожежну машину з механічною драбиною, що піднімається на висоту 10 поверху. Таких тоді було не дуже багато.

«Її дуже хотіли вивезти за територію Чорнобильської зони, та заважав великий рівень радіації. Машину мили, але нічого з того не вийшло; прийшлося захоронити. Так було й з іншою технікою. А одного разу мені наказали зняти радіатор з однієї машини і поставити на іншу. Дозиметристи приїхали, поміряли – рівень зашкалював. Я отримав пряме випромінювання, радіаційний фон доходив до 200 мілірентген на годину (це в сотні разів перевищує безпечні норми для людини, – ред.), а писали, що маю лише 0,25 мілірентген на годину», – розповідає Олександр.

«Чому цифри занижували?»

«Раніше цього не можна було казати, а зараз уже всі знають, як було насправді. Існував наказ, за яким найвища допустима доза радіації не має перевищувати 25 мілірентген на годину. Якщо вище, людей мали б відправляли додому. Ліквідаторів не вистачало, тому команди тримали там довше і писали низькі показники. Ми по 10-12 годин працювали, бо хотіли швидше виїхати звідти», – згадує Олександр.

Він підкреслює, що найстрашніше – коли не бачиш ворога. А радіація – це невидимий ворог.

«Коли після вибуху на АЕС пожежні бригади тушили вогонь, весь радіаційний пил летів на машини. Техніку тоді не мили, рятувальники цим дихали. В той час, щоби потрапити в пожежну охорону, треба було мати здоров’я, як у льотчиків. Ми всі були здорові, а повернулися з Чорнобиля… у мене з’явилася гіпертонія, проблеми зі сном. У 2002 році пережив інфаркт», – тяжко видихаючи, згадує чоловік.

Тоді, у 1987 році, він бачив страшну картину – розірваний реактор і руйнацію навколо.

Пожежник уточнює, що за роки своєї роботи пережив пожежі і вибухи, на власні очі бачив, як горять та гинуть люди, але Чорнобиль – це зовсім інше.

Він наважився туди повернутись у 2019 році. Для ліквідаторів організували поїздку-екскурсію.

«Ми були скрізь – Припʼять, Чорнобиль… скрізь, крім могильників, бо там найбільша радіація досі. До того часу я не їздив туди взагалі. Один раз спробував і більше не поїду. Не те, що страшно повертатися. Ми вже пережили той страх. Мене не тягнуло назад. І чесно кажучи, в ті часи ми і подумали не могли, що люди будуть гроші платити за те, щоб подивитись на цей жах», – говорить ліквідатор.

ПІВТОРА РОКУ ОКУПАЦІЇ

У 1991 році в подружжя Каленюків було пʼятеро дітей, але вони вирішили, що хочуть стати родиною для тих, кому не пощастило. Заснували будинок сімейного типу. Він був одним із перших в Україні. З часом родина Каленюків розрослася: 6 своїх дітей та 30 прийомних, 15 власних онуків і 29 – прийомних.

«Ми прийняли таке рішення, бо хотіли дітям дати надійне майбутнє. Я важке дитинство прожив, без матері, без батька. Жив у селі з бабусею і тіткою. Діти, які потрапили до нас – з усієї Запорізької області (Бердянськ, Чернігівка, Запоріжжя). Дехто з них навіть наше прізвище взяв», – розповідає Олександр.

В 2022 році, коли Мелітополь окупували росіяни, дружина Олександра та частина родини виїхали. Він лишався в окупації півтора року. Говорить, вірив, що скоро все закінчиться. Але більше витримати не зміг.

“Три обшуки пережив. Коли мої виїхали, до мене прийшли (окупанти, – ред.) і спитали: а де діти? Кажу, що в Італію виїхали. Хто дозволив, питають? Мовляв, міська влада (окупаційна) вам не дозволяла. Сказали: “Ви будете за це відповідати”. І почалось. Прийшла ФСБ, контррозвідка. У мене був погріб у гаражі, я його облаштував під укриття, щоб можна було ховатися під час обстрілів. То ФСБ-шник сказав, що я там зі своїм старшим сином дітей-сиріт ґвалтував і мені від 10 до 12 років тюрми світить. Я кажу їм, ви що, з глузду зʼїхали? Вони погрожували, що свідків знайдуть”, – згадує чоловік.

Олександр каже, що його будинок сімейного типу проіснував до 2025 року. Він та його родина завжди підтримували Україну.

ПІСЛЯ ПЕРШОГО ОБШУКУ ВСІ ЗНАЙОМІ ЗНИКЛИ

“Все життя я прожив у Мелітополі, в мене було дуже багато друзів, а потім не стало жодного. Після першого обшуку всі зникли. Всі… куми, друзі, колеги… ніхто не дзвонив навіть. Онуки не вчилися в російській школі, а “онлайн” навчалися в українській. А це було заборонено. Дітей могли забрати, а нас на катівню відправити. Мені пощастило, а сину моєму – ні”, – розповідає Олександр.

Він розповів, що його рідний син був правоохоронцем. Окупанти викрали його і впродовж 10 днів катували. Чоловіку вдалося потім потайки виїхати. Коли окупанти прийшли з черговим обшуком до Олександра, то шукали саме його сина. Вони були шоковані, що тому вдалося втекти.

“Мені син залишив гроші, на про всяк випадок. Я знайшов перевізника, який мене вивіз із Мелітополя. 1500 доларів заплатив”, – згадує мій співбесідник.

Він уточнює, що за своє життя двічі пережив жах – у 1987-му і потім – під час окупації. За його словами, окупація – страшніше.

“Як думаєте, чи повернетеся додому?”, – цікавлюся вже як у переселенця.

“Надіємося. Ми живемо цією надією”, – відповідає Олександр.

Вже на завершення розмови повертаємося до теми аварії на ЧАЕС. Запитую, як часто він розповідає про ті 18 днів у Чорнобилі. Говорить, що дітям та онукам розповідав, у школи запрошували раніше.

“40 років пройшло, а мені здається, вам і дотепер важко?” – обережно запитую в Олександра.

“(Пауза)… Так і є”, – чую голос у телефоні…

Ольга Звонарьова

Фото надані Олександром Каленюком

Новини регіонів України