«Молитва…» несла й несе національний код крізь час

СЛОВО НА ЗАХИСТ ПАФОСУ

Хор Г.Г. Верьовки досить часто виконує «Молитву…» під час урочистих і святкових подій. Фото: Г.І. Салай. ЦДАЕА. ЦФТ-009840.

Поза сумнівом, «Молитва за Україну» Кониського і Лисенка – річ високо пафосна. Але сьогодні слово пафос має радше негативну конотацію: щось помпезне, часто фальшиве й пустопорожнє. Після тривалої інтоксикації радянськими лозунгами, а до того – імперськими, ми звикли з недовірою ставитися до високих слів і сенсів на п’єдесталі.

Однак давньогрецьке pathos означало зовсім інше: пристрасть, душевне хвилювання, піднесення. Пафос народжується там, де слово здатне сильно зворушити, надихнути, піднести людину над повсякденністю. І проблема нашого часу, мабуть, не в тому, що ми свідомо відмовилися від високого й ошатного слова, а в тому, що ми від нього перевтомилися.

Та й сам по собі пафос недієздатний. Арістотель недарма ставив поруч із ним етос і логос – довіру до того, хто говорить, та силу доказу. Звісно, у добу фейків, симулякрів і тотальної недовіри важко і з логосом, і з етосом. Виглядає так, ніби Арістотель програв, а перемогли кініки (філософське вчення, яке стверджує, що справжнє щастя не залежить від зовнішніх благ, – ред.) Але іноді трапляються моменти, коли розумієш: усе не так безнадійно для пафосу, як здається.

«МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ» В ХХІ СТОЛІТТІ. ОПОВІДЬ СВІДКА

Трапилось це в Києві наприкінці серпня 2022 року – першого року Великої війни. Був похмурий дощовий день. Мокре іржаве листя каштанів; передчуття ось-ось осені. Тролейбус №8 неквапом доїжджав із центру до Севастопольської площі. У салоні дещо душно і доволі людно: молодь, літні люди, кілька дітей, двоє військових. Хтось у телефоні, хтось стиха розмовляв між собою. На серці – після російських обстрілів і невтішних новин – сполохано і важко. Раптом щось сталося. Від передніх дверей салоном поволі йшов місцевий безхатько, якого на районі багато хто знав. Чоловік років сорока, густо чорноволосий і чорнобородий, босий, одягнений бідно, але охайно. Чимось нагадував Діогена з відомої картини Хосе де Рібери. В руці – одноразовий паперовий стаканчик для кави… Однак, що це? Він декламує якийсь вірш?… Так, і, що за вірш – «Молитву за Україну» Кониського: «Боже великий, єдиний…»! Він промовляв текст доволі голосно, з почуттям, але не надмірно, а саме так, як годиться – вправно балансуючи між високою патетикою, наполегливим ревним благанням – майже вимогою – й інтимним промовлянням душі. Отак, поволі, він просувався салоном і декламував. Всі завмерли і спрямували погляди на нього. Споглядали за ним, за кожним промовленим ним рядком, наче за еквілібристом на канаті над безоднею. І кожне слово, промовлене цим дивним безхатьком, що був уже не безхатьком, який хтозна чому опинився на соціальному дні, а одним із нас – рівним серед рівних цієї тимчасової тролейбусної мінігромади – віддавалося в умі та серці. Дивина та й годі! Не ґвалт, не п’яний скандал з матюками, а «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» в салоні київського тролейбуса. Відчувалось якесь містичне єднання зібраних волею випадка людей – так само, як відчувається єднання під час спільної молитви в храмі – «Символу віри» чи «Отче наш…», або як гуртом, до мурашок по тілу, колись співали український гімн на Майдані. Щоправда, тут – камерніше.

Дійшовши до задніх дверей, чоловік замовк. Хтось кидав йому гроші в картонний стаканчик. Хтось зааплодував. Хтось не втримався і заплакав. Так це було несподівано і так… своєчасно і по-справжньому. А потім була зупинка. Диво скінчилося. Усі вийшли, але вийшли – ошляхетнені якісь, наснажені. І клята війна на мить знітилась і відступила.

Дивна річ, думалося мені: ось так, написані в далекому ХІХ столітті рядки й у ХХІ столітті залишилися не пам’яткою літератури і музики, а  справді, живою молитвою.

ТО ХТО ТАКИЙ ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ?

Якщо Миколу Лисенка, автора музики «Молитви за Україну» знають добре, то ім’я автора слів Олександра Кониського – менше. Коли нещодавно в Києві вулицю Тургенівську перейменували на його честь, дехто робив «великі очі»: мовляв, а це хто такий? Між тим, Кониський – постать унікальна. Він – не тільки громадський діяч, письменник, один із перших шевченкознавців (написав двотомну біографію Шевченка), але і невтомний проповідник ідей українства в часи, коли України як незалежної держави й близько не було на політичній мапі світу – вона ниділа, поділена поміж імперіями: Російською та Австро-Угорською. Український громадсько-політичний діяч, науковець Олександр Лотоцький слушно зазначав: «Можна любити Україну так, як її любив Кониський, але більше як він – любити не можна».

Олександр Кониський, 1890-ті роки. Фото: Національний музей історії України.

Кониський був одним із перших, хто висловив ідею єдиної соборної України і «показав шлях наддніпрянцям на Галичину». Ось що з цього приводу писав Сергій Єфремов: «Власне з Кониського треба починати історію тісного єднання двох кордоном порізнених частин української землі, бо коли зв’язки бували й до того, то тільки спорадичні й між поодинокими людьми, Кониський же зробив ці зв’язки постійними й систематичними, а через це – міцними». Прикметно, що саме 1885 року – року появи «Боже великий, єдиний…» – відбулись перші переговори між наддніпрянцями і галичанами щодо подальшої спільної української долі. Це були перші кроки, задовго до підписання Акта Злуки у січні 1919-го.

Російський царат пильнував за Кониським. За ним стежили, на нього писали доноси, не уникнув він і заслання. У 1861 році ІІІ відділ закидав йому, що «…Конисский увлекается любовью к Малороссии и мечтает о восстановлении ее независимости». Тут варто звернути увагу на пасаж про «восстановление независимости» – тобто, незалежність українська таки була, але її втратили, про що прямим текстом і писали царські чиновники. Для громадського діяча подібні закиди не були несподіванкою і у листі до товариша він писав: «Почалося слідство… Силуються звести мене, да може правда переможе кривду. А про те, хто його знає. У нас уміють з білого робити чорне. Мене не здивують вони ніякою неправдою… Занедбали москалі наш край. Знівечіли наші ради голоснії, а звели нивідь яке письмо. Щоб воно їм випаднем випало».

ЯК З’ЯВИЛАСЯ «МОЛИТВА…»

Влітку 1884 року уже й текст був написаний, й музика до нього. 48-річний Олександр Кониський приїхав до Львова. Саме тоді у Львівській духовній семінарії готували до видання збірник українських пісень «Кобзар» і звернулися через Кониського до Миколи Лисенка з проханням надіслати свої твори. Кониський, принагідно, відповів, що написав «Молитву українських дітей», а Лисенко створив до неї музику. У першій редакції твір мав назву «Дитячий гімн» (для 2-голосного хору).

Микола Лисенко. Фото: Національний музей історії України.

Створювався він Лисенком як вранішня щоденна молитва для школярів Галичини і був присвячений 25-літтю творчості Олександра Кониського.

Видати твір на Наддніпрянщині, яка належала тоді до Російській імперії, було неможливо через Емський указ, який забороняв українське слово, тому автор тексту сподівався надрукувати його в Галичині й поширити серед школярів та селян. Рукопис із нотами він надіслав Володимиру Шухевичу – відомому і шанованому галицькому священнику (дідові майбутнього очільника УПА Романа Шухевича), попросивши видати його якомога дешевше, а прибуток спрямувати на видання «Кобзаря». Шухевич і композитор Анатоль Вахнянин високо оцінили композицію, але делікатно зауважили, що вона надто складна для дитячого виконання.

Невдовзі автори врахували зауваги та побажання, переробили музичну редакцію, відмовилися від дитячого призначення й адаптували твір для жіночого хору. На початку червня 1885 року «Молитву» надрукували у Львові. На Наддніпрянщині царська цензура оперативно її заборонила: «Безусловно запретить. 8 января 1886 г. С.-Пб.».

Уперше Молитва прозвучала 2 серпня 1885 року в Тернополі на літературно-музичному вечорі за участю львівських студентів. Іван Франко високо оцінив твір, висловивши сподівання, що він широко пошириться серед українців і сприятиме пробудженню національного духу та любові до «цілої, великої і нероздільної Руси-України». Серед перших виконавиць Молитви була юна, 13-річна Соломія Крушельницька разом із сестрами. Вони виступали на вечорі, присвяченому пам’яті знакової для всіх українців постаті – Миколи Костомарова, який саме помер у квітні 1885 року у Санкт-Петербурзі.

Соломія Крушельницька в юності. Фото/Меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові.

Так розпочалося життя твору, який і сьогодні залишається однією з найвідоміших духовних і патріотичних пісень України.

ЯК «МОЛИТВУ» ПРОТЯГОМ СТОЛІТТЯ ПЕРЕДАВАЛИ З РУК В РУКИ

Через кілька десятків років в аранжуванні Кирила Стеценка та Олександра Кошиця твір набув особливо піднесеного звучання й став по суті духовним гімном УНР. Тоді ж він власне й отримав сучасну назву «Молитва за Україну». На хвилі національного піднесення його тисячоголосо виконували великі українські хори під час державних урочистостей і народних віч у Галичині та Наддніпрянщині.

Саме Олександр Кошиць замінив початковий рядок Кониського «…молимось, Боже єдиний, Русь-Україну храни» на «…нам Україну храни». Ця редакція стала класичною. Як диригент Української республіканської капели, Кошиць популяризував «Молитву за Україну» під час знаменитого світового турне, завдяки чому вона стала для світу одним із символів України та української духовності.

Після поразки УНР «Молитва за Україну» подекуди ще звучала в Україні приблизно до кінця 1920-х років. Відомо, що її виконували під час Соборів Української автокефальної православної церкви 1921 і 1927 років у Софії Київській. На початку 1930-х совєтська влада заборонила твір як прояв «українського буржуазного націоналізму».

Натомість «Молитва…» збереглася в українській діаспорі – у Канаді, США, Франції, Австралії та інших країнах. Після проголошення незалежності у 1991-му вона повернулася в Україну, ставши, нарешті, її духовним гімном. У 1992 році «Боже великий, єдиний…» було обрано гімном новоствореного Київського патріархату, а сьогодні молитва звучить після недільних і святкових богослужінь у більшості українських християнських церков.

У репертуарі хору «Гомін» теж є «Молитва за Україну». Фото: lvivconcert.house.

ФЕНОМЕН ДУХОВНОГО ГІМНУ

У багатьох народів поряд із державним гімном існує ще один музичний твір – духовний або неофіційний гімн, який концентрує історичну пам’ять, цінності й самоусвідомлення нації. Подібні приклади знаходимо в Естонії, США, Венесуелі, Кореї та й інших країнах. В Естонії таким символом є пісня «Mu isamaa on minu arm» («Моя Батьківщина – моя любов»). Вона слугувала національним символом опору і зараз виконується на Співочих святах з не меншим трепетом, ніж головний гімн. У США під час важливих подій часто виконують «America The Beautiful» чи «Lift Every Voice and Sing» (відомий як гімн афроамериканців). Пісня «Alma Llanera» («Душа рівнин») вважається неофіційним другим гімном Венесуели.

Слова «Молитви за України», викарбувані на постаменті до 20-річчя незалежності України. Фото: Wikipedia.

Духовний гімн країни – своєрідний код нації. У ньому – відповідь на запитання «Хто ми є?» Тож порівняння «Молитви за Україну» з російською «Молитвой русских», яку згодом змінив монархічний гімн «Боже, царя храни», промовисто показує різницю між двома ментальними й культурними традиціями. Український хоровий твір – це молитва за народ і державу, за Україну, якій просять у Бога «волі, світла, щастя й любові». Натомість «Боже, царя храни» – молитва підданих за монарха, який постає посередником між народом і Богом. Показові й ключові образи цього твору: «смирение», «терпение», «страх», «сила», «враги». Змінювалися державний лад, прапори й офіційні гімни – від імперського до радянського, а потім сучасного російського, – але культ сильної до свавільства влади й великодержавна ідея залишалися незмінними. Власне це й не молитва, а радше «височайший» наказ, спущений згори. Натомість «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» – таки й справді молитва, яку можна проспівати хором на державних урочистостях у Верховній Раді або промовити соло у міському тролейбусі. І її слова, з пафосом чи без нього, усе одно щемко відлунюватимуть у серці. 

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото ілюстративне.Укрінформ.

Суспільство