Уроки історії: як сто років тому в Києві юстиція капітулювала перед політикою

Сто років тому в Києві юстиція капітулювала перед політикою березні 1911 року в Києві було знайдено тіло дванадцятирічного Андрія Ющинського. На тілі учні духовного училища було 47 колотих ран. Майже відразу чорносотенні кола почали мусувати версію про ритуальному вбивстві підлітка. В усьому звинувачували євреїв – в анонімках на ім’я слідчих писали про те, що християнська кров потрібна їм для виготовлення маци.

Через чотири місяці за підозрою у вбивстві був заарештований прикажчик місцевого заводу Менахим Мендель Бейліс, пише LIGA.net.

«Єврейське питання» в той момент звучав дуже гостро. В лютому того року Державна дума почала обговорювати скасування обмежень щодо євреїв, включаючи межу осілості. Для антисемітів та чорносотенців вбивство підлітка стало приводом для того, щоб посилити свої позиції. Слідчі, які дотримувалися інших версій, усувалися від слідства. Підполковник жандармського управління Павло Іванов доповідав начальству про те, що результати розслідування призводять до того, що вбивство скоїли скупщица краденого Віра Чеберяк і злодії Латишев, Рудзінський і Сінгаєвський. Його доповідну була проігнорована.

Вів справу прокурор Київської судової палати Георгій Чаплинський – людина, яка за відгуками колег, «у своїх бесідах вражав своїм крайнім юдофобством і тією ненавистю, з якою він говорив про євреїв». Доказів практично не було. Звинувачення базувалося на свідченнях ліхтарника.

У камеру до Бейлису підсаджували поліцейських інформаторів, які потім готували лжесвідчення проти нього. Через два роки справа єврейського прикажчика було передано в суд.

Позиції звинувачення були настільки слабкими, що в результатах справи сумнівалися навіть вищі чини. Втім, всі вони були жертвою резонансу, що справа Бейліса набуло на той момент. Міністр юстиції Російської імперії Іван Щегловітов писав про те, що «справа набула такого розголосу і такий напрям, що не поставити його на суд неможливо, інакше скажуть, що жиди підкупили мене і весь уряд». Чорносотенці використовували справа Бейліса для збільшення своїх шансів на виборах в Державну думу. Воно ж дозволяло їм торпедувати проекти «єврейської рівноправності».

Голова Київського окружного суду Микола Грабор відмовився вести справу – і йому знайшли заміну. Співробітники київської прокуратури відмовилися виступати в ролі прокурорів – і їм теж знайшли заміну. Напередодні процесу раптово була перевидана брошура 1844 року «Розвідку про убиении євреями християнських немовлят і вживанні крові«.

У вересні 1913 року процес по справі Бейліса офіційно розпочався.

Всі нестиковки у справі обвинувачення пояснювало “єврейською змовою”, в результаті якого євреї нібито залякали і підкупили свідків. Після лютого 1917-го стане відомо, що медичні експертизи були підробкою – експерти отримали за них 4000 рублів з секретних сум Департаменту поліції. При цьому богословські експертизи доводили абсурдність версії про ритуальних вбивствах в іудаїзмі.

Влада намагалася маніпулювати відбором присяжних. Василь Шульгін писав про те, що «коли по дрібному кримінальній справі суд мав у своєму розпорядженні серед присяжних трьох професорів, десять людей інтелігентних і тільки двох селян, у справі Бейліса з дванадцяти чоловік десять навчалися лише в сільській школі, а деякі були взагалі малограмотними». Але навіть це не допомогло стороні обвинувачення. У жовтні 1913 року Менахим Бейліс був виправданий.

Всі два роки, поки тривало слідство, справа Бейліса було одним з головних вододілів в суспільстві. Проти антисемітських забобонів виступали Володимир Короленко, Зинаид Гіппіус, Блок, Мережковський, Леонід Андрєєв. Причому, резонанс був міжнародним: вже в березні 1912 року в Німеччині з’явився протест за підписами 206 представників німецької інтелігенції, включаючи Томаса Манна. Слідом на підтримку боку захисту висловилися 240 англійських громадських діячів (у тому числі архиєпископ Кентерберійський і Герберт Уеллс). Слідом був лист від французької інтелігенції – 150 підписів.

Влади опиралися, як могли. Газети друкували критику, отримували штрафи. Шістьох редакторів заарештували. Три видання були закриті. При цьому чорносотенна преса, не соромлячись, закликала до погромів і геноциду євреїв. Але очевидна абсурдність справи була настільки очевидна, що влада програла цей процес. Після звільнення Мендель Бейліс з дружиною і дітьми виїхав з Росії.

Втім, Бейліс був не самотній. Трохи раніше Францію лихоманило з приводу справи Дрейфуса – ельзаського єврея, офіцера генерального штабу, якого звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. А приблизно в ті ж роки в США люто обговорювали справу Лео Франка, якого підозрювали у вбивстві дівчинки.

Кожне з цих справ ставало ілюстрацією того, як юстиція капітулює перед політикою. Для сучасників ці процеси ставали офіційним приводом для ненависті – адже і в Києві, фактично, процес йшов не над конкретним прикажчиком, а над усіма євреями країни.

Одні знаходили в ньому виправдання для власного антисемітизму. Інші – можливість побудувати службову кар’єру. Треті – просто заробляли. Четверті – намагалися за його рахунок виграти вибори. Дуже скоро всі ці справи перебиралися з категорії «права» в категорію «переконань». Коли ставлення до процесу стає самодостатнім маркером.

Навряд чи хтось, затіваючи ці справи, спочатку розраховував на такий резонанс. Цілком можливо, що кожен раз хід справі давала чиясь приватна амбіція. Конкретна політична кон’юнктура. Кожна крапля вважає себе непричетною до потопу.

Але потім траплялося одне і те ж. Люди з великими погонами і званнями починали висловлюватися – і після цього ставали заручниками своєї публічної позиції. Відтепер вони билися вже не за правду, а за власне реноме. А слідом за ними за їх репутації починала битву державна машина правосуддя.

Бейлису пощастило — його виправдали через два роки після арешту. Дрейфуса виправдали лише через 12 років після початку справи. А Лео Франка лінчували після того, як його помилував губернатор.

Історія, безсердечна ти стерво.

Автор: Павло Казарін; Liga.net

Події та кримінал