Бограч, панкейки і життя без сторонньої допомоги

В Україні наразі немає точної статистики кількості людей з подвійною ампутацією рук, але їх, щонайменше, кілька сотень. Війна триває і щодня ця цифра зростає.

Щоб поділитися власним досвідом, Терещенко разом із однодумцями реалізує низку проєктів, спрямованих на соціальну адаптацію людей, які втратили кінцівки. Одним із таких стали практичні ретрити із самозарадності для ветеранів із подвійною ампутацією рук та членів їхніх родин. Головна мета – навчити учасників самостійно справлятися з повсякденними справами, які для них часто перетворюються на серйозний виклик.

«ПОРАХУЙТЕ ХОЧА Б ДО ДЕСЯТИ ПЕРЕД ТИМ, ЯК КИНУТИСЯ НА ДОПОМОГУ»

«Це був мій перший подібний досвід, своєрідна проба пера. Щоправда, раніше я записував відео з порадами про те, як обходитися в побуті без верхніх кінцівок. Також створив у соцмережах групу «Брати по гаку», де ми обмінюємося власним досвідом з цього приводу. Це викликало чималий інтерес серед ветеранської спільноти, тому ми вирішили провести практичні майстер-класи, де я виступив у ролі ментора, ділився власним досвідом і допомагав відпрацьовувати необхідні навички», – розповідає Олександр.

Олександр Терещенко

За його словами, поштовхом до проведення таких заходів стала участь у подібному заході, організованому Протез Хабом у Івано-Франківську у 2024 році за участі американських менторів з подвійною ампутацією рук.

Загалом ветеран разом з однодумцями провів два ретрити тривалістю по п’ять днів кожен, у яких взяли участь 8 ветеранів, а також їхні близькі родичі. Охочих було значно більше, аніж дозволяли можливості проєкту. «Анкет заповнили багато. Але не всі змогли приїхати: у когось виникли особисті обставини, когось не відпустили лікарі. Багато хлопців зараз проходять лікування або реабілітацію в медичних закладах. Особливо мене вразила історія бійця, який намагався переконати лікарів дозволити йому участь у ретриті. Він навіть показував медикам наші відео і казав, що в лікарнях такого не навчать», – пояснює ветеран.

Темами занять стали найпростіші речі: особиста гігієна, користування туалетом і душем, відкривання та зачинення дверей, одягання, приготування їжі. Для більшості людей це буденні справи. Але для того, хто втратив обидві руки, вони можуть перетворитися на серйозну, а інколи й на непереборну перешкоду. Саме тому для проведення занять потрібні були не тільки готельні номери, де б учасники почувалися затишно і комфортно, а й спеціально підготовлений простір.

«Ми хотіли не лише розповісти, а й показати все на практиці, щоб ветерани могли самі спробувати виконати ці дії. Тому обрали оздоровчий комплекс на Закарпатті, де нам створили усі необхідні умови. З першого дня я запропонував учасникам максимально відмовитися від сторонньої допомоги. Також порадив дружинам і мамам, які супроводжували ветеранів, дати їм можливість бути самостійними. Попросив їх хоча б порахувати до десяти перед тим, як кинутися допомагати, якщо щось, скажімо, впаде. Бо, зазвичай, рідні роблять це автоматично», – стверджує Терещенко.

За його словами, це були двокомпонентні ретрити, які стали можливими завдяки підтримці волонтерів – американки українського походження, психологині Марії Мартиненко та її чоловіка, колишнього льотчика-інструктора Роберта Хадула. Марія родом із Харкова, але вже 20 років живе в США. З перших днів великої війни подружжя підтримує Україну. Партнерами проєкту стали також три громадські організації, серед них фонд Олександра Терещенка.

«В першій половині дня я працював із хлопцями над практичними навичками, а Марія – з дружинами та мамами. А після обіду вона проводила з ветеранами групу взаємопідтримки. Хлопці поїхали з гарним настроєм, переказували слова щирої вдячності. Вони отримали багато навичок, поділилися досвідом. Дехто був відверто здивований тим, що такі прості речі, як, наприклад, чистильниця для овочів, можуть стати в пригоді. Хтось навчився самостійно вдягати шкарпетки – кожен взяв щось для себе», – каже Олександр.

І тут же згадує один випадок. Одному з учасників заходу треба було закрапувати вухо – через невелике запалення. Після поранення у нього час від часу виникали подібні проблеми і завжди хтось допомагав. На ретриті йому порадили зробити це самостійно – чоловік спробував і все вийшло. Він навіть записав відеопораду «Як самостійно закапати собі вухо після подвійної ампутації рук», яке розмістили на YouTube каналі «Я зміг і Ти зможеш».

«ПРИБЛУДИ», ЩО ПОВЕРТАЮТЬ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

За словами ментора, він разом зі своїми американськими друзями закупили багато адаптивних пристроїв, які допомагають у повсякденному житті. Зокрема, спеціальні насадки для ключів, щоб самостійно відкривати двері, тримання столових приборів, адаптовані душові лійки, магнітні ґудзики, мочалки, що кріпляться на стіну тощо.

Олександр уточнює, що деякі з них уже можна придбати в Україні, але більшість треба замовляти через інтернет: «Я користувався власним досвідом, шукав, підбирав, щоб усе було максимально зручним. Потім ми тестували всі ці пристрої під час занять. Окрему увагу приділили кухонному обладнанню».

Взяти хоча б дошки для нарізання. Пересічній людині може здатися, що вони не можуть бути якимись особливими. Насправді, це не так. Для ретриту придбали спеціальні пластикові дошки з присосками, які утримують їх на робочій поверхні. Від звичайних вони відрізняються ще й спеціальними штирками, на які можна насадити картоплю, моркву чи інший продукт, щоб він не ковзав під час чищення або нарізання. А потім учасники отримали в подарунок ще й дерев’яні дошки від одного з українських виробників адаптивних пристосувань, яким керує бойовий медик. Вони мають силіконові ніжки, бортики та спеціальні гумки для фіксації продуктів. Для роботи на кухні використовували також адаптивні ножі з вертикальними ручками та багато чого іншого.

Терещенко каже, що до створення окремих пристосувань, які вони поміж собою називають “приблудами”, долучилися і самі ветерани під керівництвом Роберта. Йдеться про різноманітні адаптивні засоби, які кріпляться до культі та дозволяють виконувати звичайні побутові дії. Частину таких розробок для учасників ретриту створив миколаївський майстер Віктор Онуфрієнко.

Зокрема, він виготовив спеціальні тримачі для бритвених станків, які можна закріплювати на пластиковій манжеті та використовувати для самостійного гоління. А Роберт уже індивідуально підлаштовував ці пристрої під особливості кожного ветерана.

ВІД ЯЄЧНІ ДО БОГРАЧА

Окремим блоком стали практичні заняття з приготування їжі. Тут ветерани власноруч готували сніданки й опановували нові побутові навички. Вони смажили яєчню, робили бутерброди. Одного разу Роберт показав, як готувати смачні панкейки з кленовим сиропом. Це усім дуже сподобалося. Дехто вже після ретриту надсилав організаторам відео, як готує їх уже вдома сам. Але фінальним випробуванням стало приготування бограчу.

«Коли я складав програму, подумав: якщо ми вже в Карпатах, то маємо приготувати бограч – культову страву цього регіону. Для людей із подвійною ампутацією рук така страва ідеально підходить для тренування дрібної моторики, адже потрібно нарізати м’ясо, овочі, підготувати інгредієнти, контролювати процес приготування. Щиро кажучи, я до кінця не вірив, що ми з цим впораємося, та все вийшло. Нам допомагала місцева жителька Світлана – вона підказувала, що за чим додавати, а ми самі готували бограч у великому казані на вогнищі. Це було щось неймовірне. Страва вийшла дуже смачною, і ми ще й наступного дня її доїдали, розігріваючи», – згадує мій співрозмовник. На його думку, ідея проєкту виправдала себе, люди повірили у себе і почали робити те, про що до цього і не мріяли. Бо метою таких заходів є не лише навчити ветерана робити якісь речі, а й щоб він користувався ними в повсякденному житті.

«Попри те, що у всіх нас немає рук, кожен робить щось по-своєму. Навіть я з майже 12-річним досвідом подвійної ампутації знайшов для себе дещо нове. Це дуже корисно, коли ми збираємося разом і допомагаємо один одному», – наголошує Олександр.

І додає, що після цих ретритів йому почали писати ветерани з проханням організувати щось подібне десь на Київщині. Тож наразі вони вивчають таку можливість разом із американськими та шведськими друзями.

МИ ВСЕ ЗМОЖЕМО

Серед учасників ретриту був і 22-річний Ярослав Пономарьов із міста Лебедин на Сумщині. До війська він пішов добровольцем у січні 2025 року, служив у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Воював поблизу Часового Яру та Костянтинівки.

Ярослав Пономарьов

Своє рішення піти до ЗСУ, попри юний вік, пояснює так: «Я почав цікавитися тим, що відбувається в Росії. Зрозумів, як вони живуть, які цінності сповідують, і не хочу, щоби щось подібне було в Україні. Тож ми з другом пішли захищати нашу країну».

29 вересня 2025 року Ярослав отримав важке поранення, наслідком якого стала ампутація обох рук. Він досі перебуває на лікуванні.

Для Ярослава цей ретрит став не лише шансом здобути нові навички і отримати мотивацію, а й можливістю вирватися з лікарняної рутини. «Перше, що дав мені ретрит, – це зміна обстановки. Там, де ми були – гарна природа, спокійно, а головне – ти відчуваєш себе серед своїх. Олександр та інші показували, як справлятися з побутовими речами: приймати душ, організувати гігієну, давати собі раду в туалеті. Навчали робити такі речі, які мені раніше навіть у голову не приходили», – розповідає Ярослав.

Тож на його думку, такі ретрити дуже корисні, а обмін досвідом – просто неоціненний. Одним із найяскравіших моментів для хлопця стала можливість уперше самостійно приготувати собі яєчню: «Там був американець Роберт. Він не говорить українською, але це така людина, з якою легко спілкуватися, навіть не знаючи мови. Він виготовив мені спеціальний пристрій для культі із термопластику, до якого кріпиться ніж. Завдяки цьому я можу нарізати овочі, зробити собі бутерброд або щось розпакувати».

Серед нових адаптивних пристроїв Ярослав відзначив платформу для підстригання нігтів на ногах. «Вона кріпиться до підлоги присосками. Ти вставляєш ногу, іншою ногою натискаєш – і підстригаєш нігті. Можна регулювати висоту та кут нахилу. Мені зараз теж виготовляють таку. А на завершення ретриту ми самі готували бограч. Для мене це було значно більше, ніж просто кулінарний майстер-клас. Це був символ того, що ми все зможемо і що в нас ще все попереду», – переконаний Ярослав.

Він також стверджує, що після цього у нього теж з’явилося бажання допомагати іншим, ділитися своїм досвідом. Адже попри все пережите, юнак не зневірився. Він відвідує спортзал, збирає конструктори LEGO, грає у настільний теніс. А нещодавно відкрив для себе кінний спорт.

Хлопець також зізнався, що має кохану дівчину, стосунки з якою зав’язалися вже після поранення: «Ми були наочно знайомі раніше, але не зустрічалися. А коли вона дізналася про поранення, сама подзвонила мені. Так усе й закрутилося».

…Саме такі історії без зайвих слів демонструють, що життя після важкого поранення не закінчується. Так, обмеження існують, але вони не повинні ставати перешкодою для руху вперед. Кожна приготовлена власноруч страва, нова навичка чи подоланий маршрут – це не просто досягнення. Це доказ того, що людина сильніша за власні страхи, обставини та фізичні втрати.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото та відео з архіву Олександра Терещенка та Ярослава Пономарьова

Новини регіонів України