«Втома і затятість»: в якому стані суспільство переживає п’ятий рік повномасштабної війни

Серпень 2026 року. Київ зустрічає позачасовим літнім ремонтом доріг, корками на звуженнях, будівлями із забитими фанерою вікнами, подекуди руїнами і обпаленими приміщеннями офісних центрів чи складів. І ще. Втома. Вона відчувається скрізь і у всіх, попри усмішки, роздратованість, байдужість чи гіперактивність. Це слово витає і вночі під час атак та спроб поспати, і вдень, коли з надзусиллями кияни намагаються працювати. Вона, втома, ознака затяжної і тривалої конвенційної війни високої інтенсивності. І, як це не звучить парадоксально, це нормальний стан людини і суспільства, які живуть у максимально важких умовах. Це такий собі спосіб економії ресурсів.

Київ літа 2026. Фото: Котенко, Укрінформ.

СУМНІ РЕКОРДИ ТРИВАЛОСТІ 

Для того, аби зрозуміти, які етапи переживає нині суспільство, варто нагадати, що повномасштабна війна на українській території, на сьогодні це один із найтриваліших воєнних конфліктів сучасної Європи, незалежно від того, з якої дати вести відлік.

Якщо брати за початок російської агресії лютий-березень 2014-го, то війна триває вже понад 12 років. За цим показником українсько-російський конфлікт є одним із найтриваліших у Європі за останні 80 років. Він уже перевищив за тривалістю багато воєнних конфліктів після Другої світової війни: війну в Югославії (в різних фазах тривала з 1991 по 2001 рік) та Другу чеченську війну (1999–2009), та й саму Другу світову: всього лише «якихось» 6 років…

Якщо ж рахувати лише повномасштабну фазу, яка почалася у лютому 2022 року, то і тут цифри промовисті. За чотири з половиною роки ця війна вже перевищила тривалість активної фази Боснійської війни 1992-1995 років і наближається до тої ж Другої світової війни для окремих європейських країн. Але тривалість – лише половина цієї історії. Інша – інтенсивність.

Україна живе в умовах повномасштабної конвенційної війни високої інтенсивності: із масштабними бойовими діями на фронті, регулярними ракетними та дроновими ударами по містах, мобілізацією величезної кількості людей і ресурсів та постійною присутністю війни у повсякденному житті цивільного населення. Оце поєднання тривалості та інтенсивності робить український досвід особливим. 

Психологи пояснюють, що і військові, і цивільні не можуть роками залишатися у стані максимальної мобілізації. Втома – це частина нормальної адаптації і спільнот, і людини зокрема. Це механізм, коли психіка знижує витрати там, де може їх знизити: людина і суспільства перестають однаково гостро реагувати на кожен сигнал небезпеки, новину чи подразник. Частина емоцій притуплюється, частина уваги перемикається на найближче коло людей і на те, що потрібно зробити просто сьогодні. 

Люди в різних війнах (які дуже важко порівнювати, звісно) проходили через подібні зміни. Саме тому психологи та соціологи почали системно досліджувати поведінку суспільств у тривалих війнах ще у ХХ столітті.

УНІКАЛЬНІ, АЛЕ НЕ ПЕРШІ. ЩО КАЖЕ НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВА У ТРИВАЛИХ ВІЙНАХ

Перші системні дослідження того, як цивільне населення переживає затяжне воєнне пекло, були започатковані під час Другої світової війни.Тоді британський уряд, готуючись до масованих німецьких бомбардувань Лондона, очікував на найгірше: паніку, хаос і психологічний розпад суспільства. Проте соціологи та психологи зафіксували протилежний феномен, який увійшов в історію як «Дух Бліцу» (не плутати з міфічним «духом» Анкоріджа!) Це колективна стійкість, витримка та згуртованість цивільного населення під час масованих ворожих ударів. 

Але далі відбувалося те, що ми вже знаємо. Коли бомбардування стали буденністю, через кілька місяців жителі Лондона перестали бігати в укриття за кожним сигналом тривоги. Письменник та журналіст Джордж Орвел, автор антиутопії «1984» вів щоденник під час Другої світової і за 25 червня записав: «Минулої ночі десь біля години була повітряна тривога. Ми встали, одяглись, але в укриття не пішли. Так всі роблять, тобто встають, а потім просто стоять, спілкуються, це здається нерозумним». Так постало те, що називають адаптаційною апатією. Суспільна психіка виявилася неспроможною утримувати високий рівень тривоги місяцями поспіль і ввімкнула захисний режим байдужості.

Щоденники Орвелла українською. Фото: mirava.

Під час облоги Сараєва, яка тривала понад 1400 днів, соціологи вивчали, як змінюється суспільство у стані облоги. Одним із важливих наслідків стала поступова зміна соціальних зв'язків. Якщо на початку війни люди відчували себе частиною великої спільноти, зі спільними ідеями, то з часом все більшого значення набували менші групи. Дослідники описували це як «мікрогрупи виживання». Дедалі більше людей з часом концентрувалися на найближчому колі: зберегти життя, допомогти своїм, дістати їжу, пережити черговий обстріл. Це теж форма адаптації – коли ресурс обмежений, людина концентрується на тому, на що реально може вплинути.

Ще один приклад – Ізраїль, який десятиліттями живе в умовах тривалого, хоча й нерівномірного за інтенсивністю, воєнного конфлікту. Ізраїльський соціальний психолог Деніель Бар-Таль багато років досліджує, як суспільства пристосовуються до життя в постійній загрозі. Він запропонував поняття «етосу конфлікту» – системи уявлень і психологічних установок, які допомагають суспільству зберігати здатність протистояти ворогу і виживати в умовах тривалого конфлікту.

Ця психологічна «броня» допомагає суспільству не розпастися під постійним тиском. Але все має ціну: тривалий конфлікт може супроводжуватися емоційним виснаженням, цинізмом, емоційним занімінням і байдужістю до частини інформаційних подразників. Тобто суспільство може залишатися готовим воювати – і водночас бути втомленим від війни. Ці два стани не суперечать один одному.

У ЧОМУ УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД ЗБІГАЄТЬСЯ ЗІ СВІТОВИМ, А В ЧОМУ МИ ПЕРШІ?

Український досвід у цьому сенсі не є винятком. Після першої хвилі мобілізації суспільство поступово переходить у режим ощадного використання ресурсів. Люди перестали гостро реагувати на кожну повітряну тривогу, намагаються працювати після безсонної ночі, планувати життя між обстрілами, відкладати емоційну реакцію «на потім».

Є ще один важливий нюанс, український і глобальний водночас. Інформаційний. Ми можемо дізнатися про зліт носіїв ракет, пуск балістики або рух шахедів у реальному масштабі часу. Стежити за повідомленнями з фронту, читати десятки Telegram-каналів, одночасно перевіряти, чи все гаразд із близькими. Нас можуть розбудити повідомлення про атаку, про кількість та напрям ракет. А вранці ми вже бачимо фотографії наслідків.

Це дає величезну перевагу – ми швидше отримуємо інформацію, можемо попередити близьких, ухвалити рішення, знайти потрібні дані. Але є й інша сторона: війна практично не залишає інформаційної паузи. 

Кияни після обстрілів 2026. Фото: Володимир Тарасов, Укрінформ.

У попередніх війнах люди іноді просто не знали, що відбувається. Сьогодні ми часто знаємо занадто багато і дізнаємося занадто швидко. Для нервової системи це нова ситуація, з якою людство раніше не стикалося в такому масштабі. Постійний потік повідомлень про загрози, руйнування і втрати означає, що навіть далеко від фронту людина може практично безперервно перебувати в контакті з війною.

Саме тому цифрове середовище одночасно стає фактором і виживання, і виснаження.Тут виникає ще один парадокс: від цього потоку новин неможливо відмовитися. Так, він виснажує, але так само він дає відчуття контролю. 

ВТОМА НЕ ОЗНАЧАЄ КАПІТУЛЯЦІЮ

Є ще один важливий висновок дослідників соціальних процесів щодо суспільств, які живуть у затяжних конфліктах. Масова втома в умовах війни за виживання далеко не обов'язково переростає у бажання припинити опір або погодитися на капітуляцію. 

Виснажене суспільство може втрачати терпіння до ілюзій, дорослішати і ставати цинічнішим. Тому в затяжній війні особливого значення набуває не патерналістське заспокоєння умовної «дитини» через обмеження інформації. Навпаки, рекомендації науковців мають протилежний характер: розмови у рамках держави та населення на рівних, дорослої розмови: чесної, реалістичної і без обіцянок.

Всі ці описані тенденції підтверджує і професор, доктор наук і співробітник лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадим Васютинський. З ним Укрінформ поспілкувався щодо поточного стану українського суспільства.

«ВТОМА – ЦЕ НЕ СЛАБКІСТЬ. АЛЕ ВОНА МОЖЕ ЗАКІНЧИТИСЯ ЗРИВОМ»

– Якщо спробувати описати нинішній стан українського суспільства одним-двома словами, що це буде?

– Я б сказав: втома і затятість. Але затятість уже не така піднесена, патріотична, якою була на першому етапі мобілізації. Це радше намагання жити далі, продовжувати, перебувати в цих умовах і нічого не змінювати у своєму житті більше, ніж це необхідно.

Колись було піднесення, умовно патріотичне. Потім – ненависть, розпач, очікування, надії. Ми й дотепер маємо ці коливання. Бувають сплески надії – наприклад, після успішних операцій проти росіян, як от протягом цього літа 2026 року. Раніше були очікування контрнаступу 2023-го, «кава в Ялті» тощо. І навпаки – сплески розпачу та безнадії, коли, наприклад, Трамп знову підіграє Росії.

Професор, доктор наук і співробітник лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадим Васютинський.

Але загалом діапазон наших реакцій став слабшим. Люди вже звикли сприймати і обіцянки, і погрози з певним відстороненням. Не реагують так бурхливо, як раніше. Більша частина суспільства просто занурена у свій теперішній стан. Люди намагаються в ньому виживати. Та частина суспільства, яка залишилася в Україні, втягнулася у повсякденний спосіб існування в умовах війни. Умови різні – ближче до фронту, далі на заході, – але загалом люди до цього стану призвичаїлися.

І надмірні емоції вже просто не під силу. Люди, мабуть, несвідомо бережуть свій ресурс. Його вже не так багато, щоб щоразу дуже сильно збуджуватися через те, що відбувається.

– Тобто ця емоційна приглушеність – це не обов'язково байдужість?

– Ні. Якщо людина вичерпала ресурс, організм буквально каже: досить, я більше не можу. Організм потребує відпочинку – і людина відчуває знесилення, втрату сил. Це захисна реакція організму.

Те саме відбувається з колективною психікою. Нам уже важко бурхливо реагувати на події навколо, тим паче що багато з них повторюються. Кілька років ми бачимо приблизно те саме. Тому втома – це не обов'язково проблема сама по собі. Це спосіб зберегти ресурс.

Але така втома може тривати довго, хоча не вічно. Динаміка все одно має змінитися. І тут є два небезпечні варіанти.

Перший – злам, занепад, коли вже просто не залишається сил щось робити і протистояти викликам. Саме на це, очевидно, розраховує Путін – деморалізувати українське суспільство, зламати його дух.

Другий, ще менш імовірний варіант – сплеск у вигляді не дуже адекватних протестів: бунти проти системних подразників – ТЦК, як це вже було у Львові, якогось державного органу, власника підприємства, який не виплатив зарплату. Не можна повністю виключати й внутрішньоукраїнські конфлікти між громадами, але не регіонами.

Причиною може стати саме втома, яка настільки знесилює людей, що вони вже не мають сили перебувати у стані безсилля. І тоді виникає потреба щось змінити – просто вибухнути.

– А що могло б вивести суспільство з цього стану?

– Найкраще – успіхи на фронті. Але тут є дуже важливий момент. Останні два-три місяці, коли СО України активно атакують російські НПЗ, склади, – це щоразу трохи піднімає настрій. Але шаленої радості вже немає. Це не справляє такого враження, як на початку. Хоча ці атаки, здавалося, мали б тішити нас більше: операція йде успішно, принаймні на цьому етапі. Але ми реагуємо на такі події дедалі слабше.

Тобто відносно невеликі успіхи трохи поліпшують ситуацію, але принципово її не змінюють. Принципово змінити ситуацію в позитивному сенсі може лише великий успіх.

– Тобто втома може тривати роками?

– Саме так. Ми всі сподіваємося, що буде якесь перемир'я. Але яке воно буде? Чи буде воно таким, що ми дуже зрадіємо і відновимося? Чи повернемо незабаром окуповані території? Чи одразу буде демобілізація? Навіть якщо буде перемир'я, на багато років залишаться питання: повернемо ці території чи ні, як контактувати з людьми, які залишилися там, як відновлювати економіку тощо.

Є ще одна проблема. Ми ніби чекаємо на перемогу як на щось велике й радісне. Але фактично отримуємо перемоги й успіхи невеликими порціями – і перестаємо їм радіти. Вони теж стають повсякденністю і втрачають свій мотиваційний потенціал.

Тоді кожен наступний стимул має бути сильнішим, щоб викликати таку саму радість і допомогти вийти зі втоми. Але де брати ці стимули – дедалі сильніші й сильніші? 

Я кажу, що потрібна якась прекрасна, блискуча перемога. Але її поки не буде. Значить, поки що ми будемо залишатися в цьому стані. Він, з одного боку, стійкий і може тривати довго. Але з другого – небезпечний тим, що може закінчитися несподівано погано.

– А чи можна хоча б частково полегшити цю втому, якщо не повідомляти людям частину негативної інформації? Наприклад, про кількість балістичних ракет, які летять в Україну, чи про те, скільки з них вдалося перехопити?

– Я не думаю, що державні органи взагалі думають над психологічним змістом повідомлень, які вони видають. Вони просто повідомляють те, що можуть повідомити. Звичайно, владі завжди хочеться похвалитися, що «ми молодці», переконати громадян, що недарма хліб їдять і що все гаразд. Це властиво будь-якій владі у світі – прикрашати дійсність на свою користь.

Але щодо приховування інформації – я дуже сумніваюся, що це матиме сильний позитивний ефект. По-перше, сьогодні втримати інформацію практично неможливо. Навіть якщо офіційні джерела мовчатимуть, інформації все одно буде багато. Якщо офіційні джерела вимкнути з цього простору, інформації не стане менше. У ній просто стане більше хаосу.

І це якраз може сильніше дезорієнтувати суспільство, а отже створювати додаткові психологічні передумови для паніки.

– Але люди все одно шукають інформацію, якої часто не дають офіційні джерела. Кияни, наприклад, через Telegram намагаються зрозуміти, куди летить, де небезпечно і коли треба бігти в укриття.

– Так. Telegram-канали – неофіційні джерела, але деякі з них дають доволі корисну поточну інформацію: куди полетіло, куди може прилетіти, куди тікати тощо. Це те, чого офіційна влада часто не робить.

Президент не може щогодини розповідати людям, куди прилетить і куди треба тікати. Для цього мають бути державні установи, причому не всі підряд, а кожна зі своєю функцією. Від офіційних джерел інформація має бути найнадійнішою і несуперечливою. Людина повинна розуміти: якщо я отримую інформацію звідси, я можу їй довіряти.

Якщо цього офіційного джерела не буде, Telegram чи інші соцмережі все одно повідомлятимуть, і не факт, що перевірену інформацію. Але тоді інформаційний простір стане ще хаотичнішим. А дезорієнтоване суспільство легше піддається паніці.

– А що тоді можна робити з цією втомою?

– Я дам три поради від Васютинського.

Перше – уникати крайнощів: і песимістичних, і оптимістичних. Якщо є підстави для оптимізму – добре. Але якщо вони невеликі, то й оптимізму треба давати небагато. Коли виникає страшенна небезпека, звичайно, треба бити тривогу. Але коли йдеться про вже звичні для нас небезпеки, не треба щоразу роздувати емоцію до «все пропало».

Друге – у всьому інформаційному потоці треба встановити для загальних медіа певну дозу інформації про війну. Інтуїтивно я сказав би, що в поточних новинах це має бути не більше третини інформації. Зрозуміло, що канали бувають різні – музичні, військові, спеціалізовані. Але загалом я б орієнтувався приблизно на таку пропорцію.

І третє – це, власне, колективна психотерапія. Медіа теж можуть її забезпечувати. Варто пропонувати людям інформацію не про життя десь далеко від війни, але й не про суто воєнне життя. А про повсякденність: дітей, освіту, культуру, економіку, садівництво, про звичайні радощі – наскільки це можливо.

Але такі матеріали мають бути якісними. І вони не повинні ігнорувати війну. Треба показувати: так, це життя в умовах війни, але життя все одно триває.

– Але зараз про втому майже соромно говорити – мало не як про зраду. Ніби її не можна визнавати, треба працювати, боротися і не розслаблятися. Чи справді це правильний підхід?

– Я сам у такому стані живу. Коли людина перебуває у складних умовах, втомилася, але не дозволяє собі відпочити, це може закінчитися погано. Втому треба поважати. На неї треба зважати.

Якщо організм постійно мобілізує себе, мобілізує, мобілізує – це врешті-решт закінчиться зривом. Приблизно те саме може відбуватися і з суспільством. Так, суспільство загалом не може розслабитися і поїхати на відпочинок. Але це не означає, що кожна окрема людина не має права на трохи нижчий темп. Заборона на видих і розслаблення сама по собі нерозумна.

Інша річ – те, що ми бачимо в соціальних мережах: яскравий відпочинок, безумний кайф, фотографії відповідні… Ось цього зараз, мабуть, хотілося б трохи менше. Але тут немає закону. Це питання суспільної домовленості й порозуміння.

Заборонити всі фестивалі теж було б абсурдно, особливо якщо йдеться про молодь. Я до молоді тут поставився б ліберально. У людини є три-чотири-п'ять років юності. Якщо вони припадають на війну, це що – людина повинна сидіти вдома, не танцювати, не співати, не закохуватися, не тусуватися? Навіщо? Щоб ще більше травмуватися?

З іншого боку, певні обмеження теж мають бути. Дискотека на все місто під час війни не дуже доречна. Тобто тут постійно треба знаходити баланс.

«КИЇВ – ДРУГА ЗА РІВНЕМ ВИСНАЖЕННЯ КАТЕГОРІЯ ПІСЛЯ ПРИФРОНТОВИХ ТЕРИТОРІЙ»

– Чи є відмінності між регіонами у тому, як люди переживають війну? Наприклад, між Києвом, Харковом, Запоріжжям – і Львовом чи Ужгородом?

– Безумовно, є. Відмінності зберігаються, але зараз вони вже не на першому місці. Найбільша різниця між мешканцями прифронтових і прикордонних із Росією територій, де постійно існує загроза локальних бойових дій, і рештою території. А от великої різниці, наприклад, між Полтавою і Луцьком я зараз не бачу.

Є села, містечка, території, куди за всю війну нічого не прилітало. І є люди, які щодня живуть під обстрілами. Зрозуміло, що найбільш травмовані війною – мешканці прифронтових територій.

На другому місці, безумовно, будуть кияни. Про Київ можна говорити окремо. З одного боку, столицю дуже сильно обстрілюють порівняно з іншими містами. З іншого – Київ має найкращий захист. Тому кияни більш виснажені, більш чуткі – є таке трохи призабуте українське слово. Ми більш насторожені, більш готові сприймати інформацію. З одного боку, ми ніби не боїмося і не лякаємося тривоги. А з другого – ми дуже добре знаємо, що то таке тривога зараз.

– Якщо для людини є антидепресанти, чи існує взагалі якийсь «антидепресант» для суспільства?

– Найкращий антидепресант – це підвішений за ноги Путін, розумієте? Але поки він недоступний. Це тільки за рецептом. За рецептом від Трампа…

Тому наші здобутки, успішні удари по російських НПЗ, звільнені села – це все антидепресанти в цьому контексті. Але ще раз: якщо такий антидепресант повторюється багато разів, він перестає спрацьовувати.

Гірший антидепресант – це гарні слова, обіцянки. Вони теж можуть діяти, але на певний час. І якщо обіцянки не справджуються реальними фактами, вони зрештою починають діяти навпаки.

Позитивні факти можуть просто втрачати силу, але якщо вони справді є, то підстав для розчарування немає. А от коли нам говорять: буде те, те і те, це викликає надію, минає час – а нічого не відбувається, тоді це вже заганяє суспільство у ще більшу депресію.

Тому зі словами треба бути дуже обережними. Дуже виважено їх подавати.

Втомлена, але незломлена Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото: Володимир Тарасов, Укрінформ.

Суспільство