«Мамка» майбутніх десантників

ЯК ДІВЧИНА ОПИНИЛАСЯ У ДШВ

Коли Ульяна отримала диплом фельдшерки, тривала АТО/ООС. Вона вирішила одразу йти на військову службу. До цього кроку підштовхнув і приклад тата, якого мобілізували.

– Я побачила оголошення, що 36 окремій бригаді морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського потрібні люди. Пройшла співбесіду. Ніякого страху в мене не було. У лютому 2016 року ми виїхали на ротацію в Маріуполь. Спочатку я була медичною сестрою медичного пункту бригади, а потім перевелася в реактивно-артилерійський дивізіон на посаду фельдшера-радіотелефоніста, – розповідає Ульяна.

Довбиш виконувала завдання у Водяному, Широкиному, Токмаку, Пологах та на острові Зміїному.

Ділиться, що дуже хотіла здобути право носити берет морської піхоти, та для цього потрібно було подолати смугу перешкод.

– Це дуже важко. Ми йшли річкою, а в ній – мулу по коліна, й одному з наших побратимів стало зле. Вийти з водойми не могли, бо всюди очерет. Тож із командиром дивізіону взяли того військового під руки і так вели 100 метрів. Усі в касках, бронежилетах, із автоматами. Мені тоді було 19 років. Я дуже пишалася, що здобула право носити берет, – пригадує вона.

У 2017 році дівчині запропонували вступити до Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, де вона навчалася за напрямком психологічної підтримки персоналу. В академії Ульяна стала мамою.

– Сина народила на третьому курсі, академвідпустки не брала. Із дитиною допомагала мама. Пів року зранку йшла на пари, а в обід – додому й була з сином. Наступні пів року ми жили на полігоні, я приїжджала додому раз на тиждень, – розповідає військова.

Після академії Ульяна, яка була серед лідерів навчального рейтингу, разом із чоловіком обрали для служби 95 окрему десантно-штурмову Поліську бригаду. За два тижні до випуску стало відомо, що в цьому підрозділі скорочення, і замість нього запропонували службу в 199 навчальному центрі ДШВ. Подружжя прийняло цю пропозицію.

– Я з Миколаєва, і до 2019 року розмовляла виключно російською. Під час навчання у Львові все змінилося. В академії робили зауваження, вимагали, аби на парах розмовляла українською, і я це змогла, – додає співрозмовниця.

ТАТО ПОБАЧИВ ДОНЬКУ ЧЕРЕЗ ТРИ МІСЯЦІ ПІСЛЯ НАРОДЖЕННЯ

Коли сину був рік, військова розпочала службу в 199 навчальному центрі на посаді заступника командира роти матеріального забезпечення.

Незадовго до повномасштабної війни жінка пішла в декретну відпустку. 24 лютого 2022 року чоловік поїхав на службу, а Ульяна із сином перебралися до свекрухи.

– Донька народилася 3 березня 2022-го. Було складно дістатися з села до Житомира, бо місто обстрілювали, всюди стояли блокпости. Коли ми зі свекрухою приїхали в одну лікарню, вона не приймала вагітних, бо постраждала від обстрілів. Поїхали в іншу, де й народилася моя дитина. Ми три дні з немовлятами просиділи в укритті лікарні. Чоловік уперше доньку побачив у тримісячному віці, – пригадує Ульяна.

Через рік і сім місяців мама повернулася на службу, а діти пішли в садочок.

У 199 навчальному центрі Ульяна стала заступницею командира навчальної роти з психологічної підтримки персоналу. Окрім проведення занять для курсантів, вона допомагає їм вирішувати чимало проблем.

“ОЛЕКСІЇВНО, ХОЧУ ОДРУЖИТИСЯ!”

– “Бусифіковані”, які до нас приїжджають, налякані та розгублені після взаємодії з ТЦК. У першу чергу з ними треба вибудувати взаємодовіру. Я одразу кажу: «Хлопці, я не з ТЦК. Допоможу вам усім, чим зможу». У них дуже багато невирішених питань. Буває, що приходять і говорять: «Олексіївно, хочу одружитися!» То я везу до РАЦСу й одружую, – розповідає Ульяна.

За її словами, люди з різних причин вирішують одружитися, перебуваючи в навчальному центрі: хтось планував це ще до мобілізації, а дехто був лише обвінчаний.

Заступниця командира роти згадує пару, в якої була дуже красива церемонія. Чоловік та дружина – ювеліри, тож обручки виготовили собі самі. А один із курсантів попросив, аби вона купила йому букет: він освідчувався своїй коханій, коли та приїхала на зустріч.

– Нещодавно у нас був батько п’яти неповнолітніх дітей, не одружений зі своєю жінкою. Ми пішли в РАЦС, де їх розписали, а усіх дітей записали на нього. Він отримав відстрочку, хоча не знав, що має таке право, – додає заступниця командира роти.

Колеги жартома називають Ульяну свахою, а курсанти лагідно – мамкою.

ЛЮДЕЙ ВЧАТЬ, ЩО ЗБРОЯ ПОТРІБНА, АБИ ЗАХИСТИТИ СЕБЕ

– Тим, хто до нас прибуває, я завжди кажу, що у нас – маленька школа, де ми будемо їх навчати, – розповідає військова. – Зрозуміло, що всі бояться за своє життя та здоров’я. Пояснюю, що страх померти – це нормально. Тільки дурна людина не боїться смерті. Коли розмовляю з курсантами, ставлю в приклад молодих хлопців, котрі самі пішли в ЗСУ на початку повномасштабної війни і яких уже немає. У них навіть дітей не було. Багато дорослих чоловіків сприймають це усвідомлено і кажуть, що тоді мали піти саме вони, а не 18-20 річні діти.

За її спостереженнями, під час БЗВП люди змінюються: мужніють і стають фізично сильнішими.

Серед проблем, з якими найчастіше звертаються курсанти – заблоковані банківські картки та висновки ВЛК. Із цим у навчальному центрі допомагають. Довбиш пояснює: якщо людина має документи, що підтверджують проблеми зі здоров’ям та лікування, яке вона проходила раніше, їх треба надати, й курсанта направлять до конкретного фахівця. Він зробить висновок, чи потрібне наразі лікування. Осіб із інвалідністю, що не була вчасно продовжена або з іншими серйозними проблемами зі здоров’ям у навчальному центрі примусово не утримують.

– Були люди, які дуже боялися брати до рук зброю. І це – не через якісь релігійні переконання, а тому що у них є страх когось убити. У таких випадках ми звертаємо увагу, що зброя потрібна, аби захиститися. Тут не можна примушувати, а треба пояснювати і до цієї роботи долучаються командири й інструктори. Ми починаємо працювати з такими людьми, як із маленькими дітьми. Кажемо, що можеш узяти до рук зброю, роздивитися, разом її вивчаємо. Такий страх вдається подолати, – ділиться військовослужбовиця.

“В АРМІЇ РОБОТА ЗНАЙДЕТЬСЯ КОЖНОМУ”

Ульяна зізнається, що її служба – нелегка. Військова постійно має справу з великою кількістю людей, у кожного з яких – свої проблеми, що треба допомогти вирішити.

– Якщо я не допоможу, мене замучить совість. Поки ці люди в нас, хочеться зробити для них максимум. Звісно, втомлююся, але черпаю сили в своїх дітях. Приходжу додому, а вони хочуть зі мною малювати, гратися, і я одразу переключаюся. Донька та син пишаються, що в них мама – військова, – розповідає жінка.

У неї один вихідний – у суботу, а відпустку бере раз на рік тривалістю 15 днів, хоча може двічі. Більше собі не дозволяє, оскільки в навчальному центрі – великий потік людей, з якими треба працювати.

У червні в Ульяни закінчується контракт, який вона планує подовжити.

– Зараз я не бачу себе поза армією. Влітку піду у відпустку, з’їжджу з дітьми на море – і можна буде з чистою душею знову починати, – каже з усмішкою.

Окрім Ульяни, з її сім’ї в ЗСУ служать тато, брат і чоловік.

Капітан наголошує, що в армії потрібні люди з різними професіями, і робота зайдеться кожному.

Ірина Чириця, Житомир

Фото авторки та 199 навчального центру Десантно-штурмових військ ЗСУ

Актуальні новини війни