Із зони – в тил ворога. Навіщо бузувірів-чекістів засилали в німецький тил

На початку війни сталінському «терориста №1» Павлу Судоплатову було доручено сформувати диверсійні групи для закидання на окуповані території в тил німецької армії. Деякі з судоплатовских диверсантів до цих пір оточені легендами героїзму розвідки військового часу. Архіви розкривають, хто насправді були ці люди.

Ісидор (він же Михайло) Маклярський, розповідь про якого був опублікований нещодавно, далеко не єдиний представник військової диверсійно-терористичної «фірми» Павла Судоплатова, який володів соковитою біографією, підмоченим послужним списком і дещо специфічними професійними навичками. Був ще, наприклад, спецагент-ліквідатор, офіційно відомий під ніком «Микола Іванович Кузнєцов», якого і понині подають в якості видатного розвідника.

Між тим, з точки зору самих же «компетентних органів», які його відправляли за лінію фронту, «Кузнєцов» (він же «Грачов», «Зіберт», «Колоніст», «Пух» і ін) був особою вкрай неблагонадійним і підозрілим. Звичайно, він був давнім стукачем-інформатором органів, але при цьому: виключався з комсомолу, кілька разів піддавався арештам і попереднього ув’язнення, мав дві незняті судимості та обмеження в правах. З таким щастям – і за лінію фронту?

Не кажучи вже про те, що питання щодо його професійної кваліфікації залишається відкритим і понині, а техніка виконання терактів вражає убогістю і кричущим дилетантизм. Та й не один він (навіть і на пару з Маклярским) такий «профі»: якщо вдивитися в деякі – і лише офіційно відомі – кадри «термінатора» Сталіна, може здатися, що Особлива група при наркоме внутрішніх справ СРСР, перетворена пізніше в 2-й відділ, а потім і 4-е управління НКВС (з 1943 року 4-е управління НКДБ), була якимось заповідником для кадрів абсолютно відстійних.

• Чому в СРСР ліквідували актрису Зою Федорову

Як визнавав і сам Судоплатов, «на початку війни ми відчували гостру нестачу в кваліфікованих кадрах». Тому й довелося вдатися до міри кілька неординарною: з ініціативи Лаврентія Берії його заступник, комісар держбезпеки 3-го рангу Василь Чернишов вже 1 вересня 1941 року затвердив «Інструкцію про порядок відбору бойовиків з числа виправно-трудових таборів НКВС для закидання їх у тил до супротивника». При цьому з числа ув’язнених пріоритет віддавався колишнім співробітникам НКВС, «перевіреним в таборах на конкретних справах».

І Судоплатов, сам же і підняв питання про набір кадрів з числа чекістів, які перебували в ув’язненні, нарікає на «цинічність Берії» та його простоту у вирішенні питання про людські долі: «Берію абсолютно не цікавило, винні чи невинні ті, кого ми рекомендували для роботи. Він задав одне-єдине питання:

– Ви впевнені, що вони нам потрібні?

– Абсолютно впевнений, – відповів я.

– Тоді зв’яжіться з Кобуловым, нехай звільнить. І негайно їх використовувати». Судячи з того, кого, як і де з числа звільнених потім використали, самого Судоплатова цей «гуманітарний» питання теж тоді ні в найменшій мірі не турбував, а імітація совісті прокинулася лише півстоліття – при диктуванні мемуарів.

Відстійник для штрафників

У цьому сенсі дуже показовий командно-начальницький склад спецзагону 4-го управління НКВС СРСР «Переможці», яким командував Дмитро Медведєв. Далеко не випадково новосибірський історик Олексій Тепляків назвав загін Медведєва «справжнім «відстійником» для чекістів-кримінальників» (див.: Тепляків А. Р. Амністовані чекісти 1930-х рр. у період Великої Вітчизняної війни // Кліо. Журнал для вчених, 2012: №7).

Почнемо з самого Дмитра Медведєва: з чекістським поняттями тієї епохи він і сам у 1941 році як раз проходив по розряду «проштрафилися». За версією казенних біографів, Медведєв – син ливарника Бежицкого рельсопрокатного заводу і гімназист, і «вже з 1914 року він допомагав своєму старшому братові Олександру – члену Брянського окружного комітету РСДРП: розклеював листівки, ховав зброю».

Було, виявляється, і таке в біографії майбутнього Героя Радянського Союзу: поки одні воювали на «німецькій війні», інші тоді ж безкарно робили якраз те, за що самі ж і незабаром будуть розстрілювати: підривали тил діючої армії, клеїли листівки і ховали зброю! Все це без відриву від навчання в приватній чоловічій гімназії – єдиною в Брянську, яке коштувало чималих грошей. Так що якщо батько Дмитра Медведєва і був ливарником, якимось дуже вже заможним.

На краєзнавчих ресурсах Брянської області нині прослизає, правда, що глава сімейства був майстром ливарного цеху і навіть мав два власних будинки. «Робочий-господар», що містить дружину-домогосподарку, 11 дітей, та ще має можливість платити за навчання (нехай навіть і однієї дитини) у приватній гімназії – це не зовсім канонічний «пролетар». Так що анкетна графа про походження згодом, без сумніву, завдала чимало головного болю братам Медведєвим – їх було четверо і всі стали чекістами.

Старший з них, Олександр, взагалі став першим головою Брянської губчека і, як повідомляє казенний біограф, «Дмитро, вже закінчив гімназію, знову допомагає братові у нелегкій та небезпечній роботі». Потім була служба в Червоній Армії, а з травня 1920 року – в ЧК. Можна сказати, що він належав до «дзержинському набору», та ще відразу опинився на керівній роботі – очолював повітові ЧК, особливі відділи губернських ЧК. На цій ниві так відзначився, що вже в 1921 році «за нещадну боротьбу з контрреволюцією» нагороджений Колегією Всеукраїнської ЧК золотими годинниками.

Пізніше його кар’єра теж йшла блискуче, але по лінії не контррозвідувальної чи розвідувальної, як брехливо стверджували його казенні біографи, а скоріше каральну. І його безпосередні начальники-наставники, які рухали подає надії кадру, були відповідні. Так, в 1920-ті роки Дмитро Медведєв успішно трудиться в Одесі під керівництвом Леоніда Заковського – одного з найбільш відомих своєю нещадністю чекіста 1920-1930-х років. Вже в середині 1920-х років медведєвського наставника обгрунтовано підозрювали у чистого криміналу – організації серії вбивств і пограбування перебіжчиків, а також присвоєння контрабанди.

Згодом Заковський – один з найбільш звірячі діячів Великого терору – в серпні 1938 року розстріляний як «латиський, німецький, польський і англійський шпигун», не реабілітований. Як свідчить апокриф, «разом зі своїми бойовими товаришами Медведєв успішно здійснив складну операцію зі знищення цілої мережі підпільних штабів так званої Української повстанської армії, ліквідував відому у свій час в Одесі банду отамана Заболотного».

• Визнання керівника особливої групи НКВС: Сталін у 1941 році був готовий віддати Гітлеру Прибалтику й Україну

Щодо Української повстанської армії відвертий вигадка – вперше така назва використано лише в грудні 1941 року, а власне організація існує лише з осені 1942 року. Щодо отамана теж повна нісенітниця: командир Придніпровської бригади четвертої повстанської дивізії армії УНР полковник Семен Заболотний в січні 1920 року своїми силами очистив Балтський повіт від денікінців, пізніше підняв зброю проти більшовиків.

Для його захоплення чекісти застосували досить характерну тактику: зігнали заручників з числа мирних жителів, пригрозивши їх розстріляти, Заболотний здався, і його невдовзі розстріляли. Відбувалося все це в лютому 1922 року, а Медведєв з’явився в Одесі лише в серпні того ж року. Ще у «геройських» легендах про Медведєва історія про те, як йому вдалося організувати і здійснити розшук особистого скарбу Махно», що теж цікаво: жодного скарбу Махно ніхто і ніде досі ще не знаходив.

У 1926 році Медведєв переведений до Харкова, де вступив під початок наставника теж примітного – Генріха Люшкова: того самого, який, будучи начальником УНКВС Далекосхідного краю, в 1938 році здійснив втечу до японцям в Маньчжурію. Але наприкінці 1920-х – початку 1930-х років Люшков ще щосили банкує в Українській РСР, тисячами фабрикуючи розстрільні справи, розкриваючи неіснуючі змови. Так, у 1926 році Люшков «намацав терористичну групу, подготовлявшую замах на голови Вуцвку тов. Петровського» – повністю сфальсифікована.

Щоб при такому начальника зробити кар’єру, треба було особливо відзначитися на тому ж терені. Мабуть, Медведєв постарався, раз у 1927 році був нагороджений іменним маузером з гравіруванням «За нещадну боротьбу з контрреволюцією». У 1929 році він знову нагороджений іменним маузером з таким же написом.

Був у нашого персонажа в ту пору ще один старший наставник-покровитель, настільки ж криваво-відомий, як і Люшков, «зв’язок» з яким з кінця 1930-х років також проходила по розряду особливо компрометуючих обставин: Ізраїль Лепльовський, фабрикатор величезної кількості липових справ, в їх числі «Українського національного центру» і «Військово-офіцерської організації» (операція «Весна»).

У 1937 році Лепльовський серед тих, хто кривавої мітлою чистив від міфічного «військово-фашистської змови» армію, зачищав і Україну – в якості наркома внутрішніх справ УРСР, але в 1938 році і сам розстріляний як учасник фашистської змови в НКВД»… З 1932 року Медведєв працює в Києві: начальник Секретно-політичного відділу (СПВ Київського обласного відділу ГПУ – це друга посаду в обласному чекістському апараті. Тому і питання, чи брав Дмитро Медведєв участь у насильницької колективізації, прямим результатом якої був Голодомор, можна вважати риторичним.

Так що зовсім не випадково Медведєв потрапив у число тих, хто 20 грудня 1932 року був нагороджений першим щойно затвердженим знаком «Почесний працівник ВЧК-ОГПУ (XV)». У списку нагороджених цим знаком тим же наказом значаться такі визнані «авторитети» органів, як Генріх Ягода, Яків Агранов, Артур Артузов, Всеволод Балицький, Абрам Біленький, Лаврентій Берія, всесильний начальник Гулагу Матвій Берман, Гліб Бокій, Василь Каруцкий, Карл Паукером, Роман Пиляр, голова Військової колегії Верховного Суду СРСР Василь Ульріх, вже названі Лепльовський і Люшков, а також самі «продуктивні» кати-расстрельщики ОГПУ – Василь Блохін, Петро Магго, Василь Шигалев…

• Лабораторія отрут НКВС

Дмитро Медведєв і його заступник по розвідці А. А. Лукін демонструє А. Ф. Федорову трофейний зразок нового німецького снаряда, 1943 рік

Пік кар’єри Медведєва припав на 1935 рік, коли його призначили начальником Кіровоградського відділу НКВС. В 1936 році він атестований капітаном держбезпеки (що було рівнозначно армійському полковнику) і направлений до Москви на курси вищого начальницького складу при Центральній школі НКВС СРСР, його готують до переводу в центральний апарат НКВС СРСР. Один з апокрифів повідомляє, що Медведєв «з 1936-го направлений на роботу в ІНО (Іноземний розвідувальний відділ)» і навіть «два роки перебував за кордоном».

Все це казка: ніякого ІНО та закордону вже просто бути не могло, оскільки на партзборах тих курсів начскладу раптом з’ясовується, що його старший брат – «опозиціонер». Викривши за зв’язок з братом-троцькістом, Медведєва тут же виключають з партії. Але старі покровителі поки на місці і зв’язку працюють, так що Дзержинський райком ВКП(б) скасував це рішення, замінивши виняток на догану. Але все одно це вже катастрофа, доводиться виступати на зборах, каятися в притупленні пильності, про роботу в центральному апараті можна забути.

Медведєва відправляють в резерв НКВС УРСР, а потім до Харкова з пониженням – інспектором в обласне Управління НКВС. Отже, чергове «штрафне очко» – компрометуючі сімейні зв’язки. Старший брат, Олександр Медведєв, хоча і «первочекист», дійсно опозиціонер, і зі стажем: активний учасник «робочий опозиції», у вересні 1924 року він виключений з партії. У 1926 році відновлений. З початку 1930-х років керуючий тільки що створеного Всесоюзного автогенного тресту, проте в 1935 році знову виключений з партії за приховування свого минулого участі в опозиції» і за «антипартийное висловлювання в день річниці вбивства Кірова».

У 1937 році заарештований (у 1942 чи 1944 році він загине в таборі), що знову позначилася на долях вже всіх інших братів. Наказом НКВС №1275 від 27 липня 1937 року Дмитро Медведєв звільнений у запас згідно ст. 38 п. «в» Положення про проходження служби начсоставом ГУГБ НКВС: «неможливість використання на роботі в Головному управлінні державної безпеки».

В його особовій справі чорна мітка: запис, що «звільнений у запас через зв’язок з братом – троцькістом, нині заарештованих органами НКВС СРСР». Але «за живе» все ж не взяли, хоча тоді і за менший стріляли. Зате взяли двох інших братів, теж у минулому чекістів: потрапив у табір, але вижив другий за старшинством, Олексій, не повернувся з таборів самий молодший, Михайло. Ціла сім’я чекістів – «ворогів народу». Можна лише дивуватися, чому з Дмитром Медведєвим по тим часам обійшлися настільки м’яко.

Кілька місяців довелося провести в підвішеному стані, в очікуванні арешту, але в березні 1938 року – за канонічною версією, після неодноразових скарг на ім’я Єжова і Сталіна – відновлений в кадрах НКВС: прийнято рішення «вважати можливим використовувати Д. Н. Медведєва в органах НКВС, але поза центрального апарату». Але в партії він поки не відновлено і відправлений у традиційний відстійник для вийшли з довіри чекістів – в систему Гулагу. З 25 квітня 1938 року Медведєв заступник начальника 3-го (оперативного) відділу Біломорсько-Балтійського комбінату НКВС у Медвеж’єґорську.

У структурі табірного управління саме треті відділи очолювали агентурно-осведомительную мережу серед ув’язнених, вербуючи стукачів і пачками «ліплячи» нові справи. Мабуть, на цьому терені були успіхи і досягнення, інакше як розцінити подальше підвищення – з 8 квітня 1939 року капітан держбезпеки Дмитро Медведєв вже начальник 3-го відділу Норильлага – Норильського ВТТ НКВС.

Правда, підвищення виявилося недовгим: 25 травня 1939 року він відкликаний у розпорядження ГУЛАГ НКВС СРСР, а 3 листопада того ж року знову звільнений з органів НКВС за «необгрунтоване припинення кримінальних справ». Важко сказати, у чому полягала та «необґрунтованість» і які саме справи Медведєв припиняв, так і припиняв чи. Це чисто формальна формулювання: неймовірно, щоб свіжоспечений начальник 3-го відділу Норильлага міг щось «масово припинити» за такий короткий термін перебування на посаді, яку ніяк не міг отримати без реальних заслуг в частині зовсім не припинення справ, а зовсім навпаки.

• НКВД-шний каратель Григорій Майрановський: радянський «доктор Ейхман»

«У перші ж дні війни як з польськими панами, так і фінською білогвардійщиною, – як напише він вже в 1941 році в рапорті на ім’я наркома держбезпеки, – я звертався до Вас, повний готовності на будь-яку роботу, на будь-який подвиг». Але тоді на подвиг не покликали, і він – пенсіонер НКВС, а в 1941 році влаштувався керуючим міжрайонною конторою №3 тресту Мосгорторп, проживаючи в підмосковному Томилино. 22 червня 1941 року Медведєв через «колишнього колегу» передав рапорт на ім’я наркома держбезпеки СРСР (тобто Меркулова) від «почесного працівника ВЧК, колишнього капітана держбезпеки Д. Н. Медведєва»: «Знову турбую Вас, товаришу народний комісар, – пише почесний працівник ВЧК – своїм непереборним бажанням віддати всі свої сили, всього себе на боротьбу з фашизмом».

Через якого саме «колишнього колегу» пішов наверх той рапорт, здогадатися нескладно: як розповів в одному з інтерв’ю син Дмитра Медведєва, «батько через Судоплатова і йшов. У нього з Павлом Анатолійовичем були нормальні відносини». Нормальні, мабуть, ще з тієї пори, коли наприкінці 1920-х років вони неодноразово перетиналися у службових справах до тодішньої столиці Радянської України – Харкові.

Треба сказати, що, незважаючи на заявлений у рапорті досвід «двадцятирічної оперативної роботи», ні воювати, ні організовувати партизанські дії і здійснювати диверсії, ні вести розвідку «колишній капітан держбезпеки» не вмів, оскільки раніше займався зовсім іншим. Безсумнівно, під час роботи в Одесі Медведєв знайшов деяку практику боротьби з бандитизмом. Але ще більш багатий досвід був у нього в боротьбі з небольшевистскими політичними партіями та організаціями, в тому числі і перевіреним чекістським методом провокацій.

Не випадково в деяких джерелах стверджується, що в одному з чекістських навчальних закладів він навіть читав спецкурс з методів впровадження в різні небільшовистські партії. Потім їм був винайдений і досвід боротьби з опозицією вже всередині самої ВКП(б). Знову ж, був досвід, і чималий, нещадної боротьби з тими радянськими громадянами, настрої яких здавалися пильним чекістам не цілком радянськими.

Врешті-решт, адже саме за це Медведєва і просували по службі, багаторазово заохочуючи і нагороджуючи: срібним портсигаром, золотими годинниками та двома маузерами – з гравіруванням «За нещадну боротьбу з контрреволюцією», знаком «Почесний працівник ВЧК-ГПУ» – за це ж. Ось саме в цьому своєму головному якості – спеціаліста з провокацій і каральних операцій він і виявився затребуваний, втім, як і багато інші.

Тим паче, зовсім не бойова діяльність значилася серед пріоритетів нової структури Судоплатова. Далеко не випадково відомий партизан і Герой Радянського Союзу Григорій Балицький у своїх щоденниках охарактеризував Медведєва «зашкарублым энкеведистом» (див.: «…Створювати нестерпні умови для ворога і всіх його посібників…». Червоні партизани України, 1941-1944: маловивчені сторінки історії. Док. і мат. / Авт.– упоряд.: Гогун А., Кентий А. Київ. 2006).

Схожа «штрафна» біографія у Олександра Лукіна, заступника Медведєва по агентурній розвідці, його давнього товариша по службі: в кінці 1920-х років Лукін працював під керівництвом Медведєва в Херсонському обласному ГПУ. У квітні 1934 року тим же наказом ОДПУ, що і Маклярський, удостоєний знака «Почесний працівник ВЧК-ОГПУ(ХV)». До 1938 році доріс до заступника начальника особливого відділу НКВС Московського військового округу, а 22 лютого нагороджений вже орденом Червоної Зірки – в числі тих, кого тоді масово відзначили за «видатні» успіхи в частині чищення Червоної Армії.

Але в березні 1939 року, коли нарком Берія розгорнув чистку свого апарату від «єжовців», знятий з посади, як тоді говорили, «за порушення норм соцзаконности» і виключено з партії. Одним словом, типовий «штрафник». І хоча в диверсіях, ні в розвідці нічого не розуміє – нехай кров’ю спокутує провину в німецькому тилу, благо вербувати хоча б своїх співгромадян ще не розучився, чим і зайнявся.

• «Говорити про мотиви найманого вбивці безглуздо». Про те, як керівництво СРСР расправлялось зі своїми політичними супротивниками за кордоном

Із зони – в тил ворога

Ще більш «складні» біографії інших товаришів із складу його загону не повинні викликати подиву. Наприклад, Володимира Фролова – теж давнього знайомця Медведєва щодо спільної чекістської службі спочатку в Одесі, а потім у Сталінському оперсекторе ГПУ Донецької області. В загоні «Переможець» він, за однією з трактувань, був заступником Медведєва з розвідки – теж агентурної, хоча у веденні власне розвідки проти німців розбирався так само, як і його командир, і інший заст., – тобто ніяк, бо раніше до розвідки відношення не мав, прослуживши в територіальних органах ОГПУ-НКВС на Україні, з УНКВС Вінницької області в 1936 році – де відзначився на ниві суто каральної – різко рушать на підвищення до Москви, в центральний апарат ГУГБ НКВС.

Але в липні 1938 року виключений з партії, заарештований за підозрою в шпигунстві і як «соціально-небезпечний елемент» засуджений Особливою Нарадою при НКВС СРСР, але – дуже м’яко: всього лише до трьох років ув’язнення. При цьому, хоча чекістський стаж у нього був з 1919 року, членом ВКП(б) він чомусь став лише в …листопаді 1936 року. Оскільки такого бути просто не могло, отже, за якісь гріхи з партії він раніше вже виключався.

Відбувши термін, цей незамінний «соціально-небезпечний» чекіст-спеціаліст потрапив прямо в відомство Судоплатова. Але вже у березні 1944 року Фролов служить по відомству зовсім іншому – в Управлінні виправно-трудових таборів і колоній Управління НКВС по Московській області. Повернувся, так сказати, до витоків? У 1944 році судимість з нього зняли, але в партії так і не відновили, запропонувавши вступити в ВКП(б) заново і на загальних підставах… Наявний компрометуючий чекіста в очах начальства факт судимості та ув’язнення в таборі.

Віктор Кочетков, ще один підлеглий Медведєва, теж був з «таких». В органах держбезпеки він з 1920 року, багато років пропрацював в підрозділах ОГПУ-НКВД, які курують транспорт, був начальником дорожньо-транспортного відділу НКВС Орджонікідзевської залізниці. Але в 1939 році був знятий з посади «за допущені перекручення в слідчій роботі» і «грубі порушення революційної законності», виключений з партії і заарештований.

У лютому 1940 року засуджений до п’яти років таборів, але відправлений відбувати покарання, можна сказати, на пільгових умовах: начальником будівництва лесогорной дороги та Орджонікідзевського лісозаводу, потім – директором паркетної фабрики відділу виправно-трудових колоній НКВС. Після початку війни звільнений і відправлений «спокутувати провину» у відомство Судоплатова, хоча зовсім не був фахівцем з підпільної діяльності, а про організації диверсій і терактів знав хіба лише зі свідчень тих залізничників, яких раніше заарештовував і допитував по 58-й статті. Тим не менше, був призначений командиром окремої групи, відданої потім під початок Медведєва.

Костянтин Пастаногов

Натомість Костянтин Пастаногов, лише мимохідь згадується в книгах Медведєва як «героїчний» хлопець, – куди більш «знаменитий». Точніше, добре відомі його криваві справи: як встановив історик Олексій Тепляков, Костянтин Пастаногов – один з головних організаторів масового терору в Новосибірській області. Свою кар’єру він починав в 1926 році як сексота Барабинского окружного відділу ОДПУ, пізніше зарахований до кадри.

Коли по всій країні розгорнулася насильницька «суцільна колективізація» та розкуркулення, Костя Пастаногов особливо охоче викликався в наряди щодо приведення у виконання численних розстрільних вироків «куркулям». Тоді ж він підбив під розстріл і рідного дядька, написавши на нього донос. Але особисто розстрілювати дядька все ж нібито відмовився, хоча і пропонували, що вже в 1937 році йому і намагалися інкримінувати.

Але тоді на його захист виступив начальник управління НКВС по Західно-Сибірському краю Сергій Миронов-Король, роз’яснив: «Приводити у виконання вирок може не всякий чекіст, просто іноді за станом здоров’я… На його дядька перші матеріали про контрреволюційну діяльність надійшли від т. Пастаногова. І якщо б навіть Пастаногов заявив, що йому незручно йти розстрілювати дядька, тут, мені здається, не було б порушення партійної етики».

Тобто не так щоб дуже й відмовлявся? До того ж на його «бойовому рахунку» і без дядька були сотні особисто їм «виконаних» вироків, не рахуючи тисяч тих, кого він підвів під розстріл вже як оперативник, слідчий і начальник Секретно-політичного відділу УНКВС по Новосибірській області, а потім і як тимчасово виконуючий обов’язки начальника обласного УНКВС. Особливо відзначився Пастаногов у квітні 1938 року, коли сфабрикував справу про фашистській змові… дітей: дав розпорядження начальнику Ленінськ-Кузнецького міськвідділу НКВС Лунькову заарештувати 60 дітей, оформивши на них справи як на учасників «контрреволюційної фашистської організації».

Сказано – зроблено: Луньков виконавчо доповів Пастаногову, що розкрита контрреволюційна організація, що налічує понад 60 осіб, планувала розширюватися за рахунок вербування учнів, агітувати «за зрив занять у школах і залишення навчання», тероризувати «передовиків навчання» та здійснювати моральний занепад молоді «шляхом втягування в п’янки, статеве співжиття і здійснення розкрадань», а також впроваджувати в її ряди фашистські гасла, популяризувати «методи троцькізму» і обмовляти на вождів.

Тут же завели справу, зібравши викривального матеріалу аж на 160 школярів. Для початку заарештували 15 з них, в тому числі 10-12-річних дітей. Майже вісім місяців дітей тримали в переповнених камерах з дорослими злочинцями і політичними в’язнями, вибиваючи з них свідчення. Скоро вони всі зізналися, що складалися у контрреволюційній диверсійно-терористичної повстанської організації і за завданням ворогів народу зривали портрети вождів, революційні гасла і плакати, писали на стінах і парканах антирадянські висловлювання», поширювали серед піонерів і комсомольців контрреволюційні анекдоти і частівки.

Прокуратура справу тихо спустила на гальмах, віддавши під суд «всього лише» чотирьох з цих дітей… Ще у Пастаногова було хобі: він просто обожнював винаходити нові методи «дізнання». Одне з таких його винаходів: арештанта саджали на стілець з гострими залозками і цілими годинами чекісти натовпом ходили навколо нього, вивергаючи загрози і нецензурну лайку: «…Ми тебе примусимо писати, нас більше, бачиш, мученик, контрик!..»

Арештованого Пастаноговым обласного прокурора Ігнатія Баркова так закатували, що той під час допиту викинувся прямо з вікна кабінету Пастаногова, з четвертого поверху будівлі УНКВС. Чи йому допомогли викинутися… У травні 1940 року Пастаногов виключений з партії, звільнений з НКВС, а потім заарештований. У листопаді 1940 року йому дали вісім років таборів «за порушення законності». Але і в таборі використовували, так би мовити, за профілем: призначили старостою табпункту в Новосибірську. Без такого кваліфікованого фахівця було обійтися Судоплатову? Тому в кінці 1941 року Пастаногов, не відсидів з покладеного терміну і року, звільнений зі зняттям судимості і відправлений в загін Медведєва.

В тилу ворога він пробув чи місяць, отримав поранення в руку, був евакуйований на «Велику землю», а в грудні 1943 року в числі інших судоплатовцев отримав орден Червоної Зірки. Потім був відправлений назад в Новосибірськ – помічником начальника обласного Управління виправно-трудових таборів і колоній, після війни ненадовго очолив відділ СМЕРШ, що займається міліцію і пожежну охорону, але вже в 1946 році знову був звинувачений у злісні порушення «соціалістичної законності» і відправлений у Владивосток.

Але і там так примудрився напартачити, що був вигнаний з оперативної роботи і переведений вже в Севкузбасслаг МВС. Тільки і там не склалося: увірувавши, мабуть, ще з дитинства чекістських нігтів в магічну силу доносу, Пастаногов так і не зміг зупинитися, заваливши ними вищестоящі інстанції. Тому в 1954 році був вже остаточно виключений з партії з унікальною формулюванням – «за доноси» і вигнаний з органів…

Олексій Луньков

А його поплічник по «дитячому справі», начальник Ленінськ-Кузнецького міськвідділу НКВС Олексій Луньков теж виявився затребуваний Судоплатовим, теж за лінією фронту і теж після відсидки. До речі, саме Луньков в свій час і «настукав» на Пастаногова, що той злісно ухилився від розстрілу власного дядька, особливо підкресливши, що той вирок Пастаногову-старшому виконання «наводив особисто я».

Лунькова заарештували в 1939 році, але ще не за дітей, а за те, що коли восени 1937 року його направили в Куйбишевський оперсектор УНКВС Новосибірської області, він разом з колегами, замість того щоб розстрілювати засуджених, душив їх мотузками, удавив близько 600 осіб.

На засіданні трибуналу чекіст виправдовувався, що душив не садизму заради, а через невідповідних умов для розстрілів. Натомість, мовляв, справу за удушення поставив так зразково, що на кожного засудженого витрачали не більше хвилини, накидаючись на нього вп’ятьох. Отримавши сім років таборів, в грудні 1941 року Луньков був звільнений і відправлений на подальшу перековування до Судоплатову. Який тут же і відрядив кваліфікованого душогуба і детолюба для роботи за фахом – начальником штабу в загін Станіслава Ваупшасова.

Станіслав Ваупшасов – ветеран закордонних справ тероризму аж з початку 1920-х років, коли в ході операцій т. н. «активної розвідки» за завданням партії і уряду різав на польській території жандармів, прикордонників і чиновників, провокуючи польська влада на каральні акції проти населення Західної Білорусії. Після відправлений у традиційний чекістський відстійник – почати над зеками на будівництві каналу Москва – Волга. Потім у його активі була програна Іспанія, де «товариш Альфред» теж працював за основною спеціальністю…

Костянтин Пастаногов (вгорі праворуч) з товаришами по службі

Ще один чекістський засланець в тил ворога, Іван Золотар, теж, до речі, товариш Пастаногова і попередник Лунькова на посаді начальника Ленінськ-Кузнецького міськвідділу НКВС. Відзначився тим, що в 1934 році особисто розстрілював засуджених алтайських німців у Славгороді. А будучи вже начальником міськвідділу НКВС, як свідчать показання невинно потерпілих, фіктивно створила в Ленінську троцькістську організацію та із застосуванням до нас знущань і тортур змусив нас підписати неправдиві протоколи допиту, в яких записані як учасники цієї контрреволюційної організації майже весь актив міста…».

Підлеглі Золотар пізніше показали, що їх начальник проявляв «особливу жорстокість» не тільки до заарештованих, але й до самих чекістів. Погорів він на тому, що коли в жовтні 1937 року в Ленінську-Кузнецькому було розстріляно 369 осіб, їх тіла навіть не спромоглися толком поховати. Колишній начальник УНКВС по Новосибірській області Григорій Горбач на слідстві показав, що «вирока (так у документі. – Авт.) були приведені у виконання в такому місці і так, що на другий день якийсь чоловік натрапив на місце, де був виявлений труп».

Втім, йому ще багато чого інкримінували: пияцтво, численні інтимні зв’язки з підлеглими співробітницями, побиття працівників, привласнення державного майна, крадіжку дорогого рушниці «Зауер», незаконне зберігання будинку 1000 патронів від нагана. Але свої п’ять років таборів він все отримав саме за расконспирацию місць поховання розстріляних і через …масові походи в лазню заарештованих: їх через усе місто водили туди і назад серед білого дня під конвоєм через все місто – теж расконспирация. Свій термін Золотар не досидів: у січні 1942 року звільнений за «особливим клопотанням НКВС СРСР» і зустрінутий в судоплатовском управлінні.

Похорон Костянтина Пастаногова

Ще один герой-судоплатовец – Лаврентій Якушев (Бабкін), теж з розряду проштрафилися гоблінів. Вважався одним з найбільш нещадних чекістів єжовський призову. Працюючи з жовтня 1937 року по лютий 1938 року начальником УНКВС по Житомирській області (і отримавши тоді ж за старанність орден Червоної Зірки), він «особисто брав участь у побитті ув’язнених, засуджених до вищої міри покарання, у спаленні 11 ув’язнених. За його наказом ув’язнені самі копали собі могили. 200-250 пов’язаних укладених ставили в чергу і розстрілювали на очах інших в’язнів».

Ще за наказом Якушеву його співробітники «займалися витягуванням кирками і кліщами золотих зубів з рота трупів розстріляних». Після пішов на підвищення: призначений наркомом внутрішніх справ Кримської АРСР, де і трудився в поті чола аналогічним чином. У 1939 році засуджений до 20 років таборів, в тому числі і за те, що вчинив розстріл 553 осіб, засуджених і страчених вже після заборони приводити у виконання вироки трійок. Всього ж за списками, оформленими і підписаними заднім числом, за його наказом тільки з 20 по 29 листопада 1938 року кримські чекісти розстріляли 822 осіб. Зрозуміло, вже восени 1941 року Якушева амністували і направили «партизанити» до Судоплатову.

Можна навести історії і ще декількох кадрів «від Судоплатова». Наприклад, був такий Іван Юркін, що випустив в 1973 році брошурку «У нас особливе завдання». Під час війни – командир оперативно-чекістської групи «Скеля», потім, як йдеться в анотації до книги, призначений начальником Особливого відділу в партизанську дивізію Ковпака і «у важких умовах партизанських рейдів особлива група чекістів вела складні операції проти націоналістів, викривала зрадників, засланих у розташування партизан, виконувала інші спеціальні завдання».

 

Іван Золотар

Ще один «партизан» Судоплатова, колишній начальник секретно-політичного відділу УНКВС по Алтайському краю Петро Пермінов, теж із числа досвідчених фахівців зі знищення співгромадян. 25 серпня 1937 року, в самий розгул вакханалії Великого терору, нагороджений знаком «Почесний працівник ВЧК-ОГПУ (XV)» – тим же наказом, що й раніше згаданий Золотар.

Тим же наказом відзначені заслуги та інших чекістських садистів-вбивць. А вже 19 грудня 1937 року постановою ЦВК «За зразкове і самовіддане виконання найважливіших урядових завдань» удостоєний ордена Червоної Зірки: знову ж таки, в одному «почесного» списку з такими воістину видатними расстрельщиками-виконавцями, як Петро Магго, Василь та Іван Шигалевы, Василь Блохін… Потім падіння: арешт, виключення з партії.

У травні 1941 року Пермінов засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР до розстрілу за цілком конкретні і масштабні злочини проти «соціалістичної законності», але в останній момент «вишку» замінили на 10 років. У 1942 році його амністували, здавши «цінний кадр» під розписку Судоплатову, який і відправив його в спецзагін Віктора Карасьова «Олімп». Згодом Пермінов став заступником по розвідці в загоні вже свого старого сибірського приятеля Івана Золотар. Як пізніше повідомляла довідка-об’єктивка НКДБ СРСР, Пермінов особисто виявив до 200 «німецьких шпигунів-зрадників» та учасників націоналістичних формувань…

Інший «судоплатовец», Леон Агабеков, очолював відділ НКВС Узбецької РСР, на ниві репресій відзначився знатно і 19 грудня 1937 року нагороджений орденом Червоної Зірки – тим же постановою ЦВК, що і Пермінов. У 1939 році заарештований, але засуджений лише на п’ять років – як учасник антирадянської змовницької організації», за завданням якої «фальсифікував слідчі справи і виробляв необґрунтовані арешти».

У 1942 році звільнений, відправлений до Судоплатову і закинутий у німецький тил як начальник групи. Відзначився так, що був помічений аж Богданом Кобуловым, першим заступником наркома держбезпеки, відзначили в 1945 році: опергрупа Агабекова «виконала серйозну роботу по розкриттю діяльності низки антирадянських польських і білоруських підпільних організацій, які вели активну роботу проти Радянського держави». Так адже для того і посилали, не з німцями же боротися!

Завдання – сіяти терор

Віктор Кочетков

Іншими словами, були амністовані, у своїй переважній більшості, зовсім не кадрові розвідники, а саме кваліфіковані карателі, фахівці в частині організації політичного розшуку і масових репресій. Та й в основному складі Особливої групи НКВС СРСР також абсолютно переважали не кадрові розвідники, а працівники контррозвідувальних, особливих, транспортних та секретно-політичних відділів. І навряд чи це випадковість.

Виконавці такого профілю, швидше за все, дійсно і підбиралися виходячи з поставлених завдань. Завданням же №1, як колись сказав авторові цих рядків уже згаданий Віктор Кочетков (дослужився до полковника держбезпеки), був терор: «Ніякої розвідкою ми не займалися. Завдання нарком (тобто Берія. – Авт.) нам ставив лише одну: тероризувати командний склад вермахту, вбивати генералів…»

Покладемо, тут мій співрозмовник виклав вказівки наркома в пом’якшеній формі: штаби вермахту були абсолютно недосяжними для «народних месників», так що доступною мішенню могли бути лише чиновники окупаційної адміністрації і ті, хто співпрацював з окупантами. Або, принаймні, вважалося, що співпрацює. Це афішована частину справи, сенс якої очевидна: вбити клин між німецькою адміністрацією і населенням, спровокувавши німців на масштабні каральні акції та масові репресії того типу, що були проведені в СРСР перед війною.

Особливо бажано це було вчинити в західних областях України і Білорусії, які, по суті, треба було радянізувати заново. От як раз саме їх населення і повинно було так завити від німецьких репресій, щоб зустріти радянську владу як рідну. Втім, на решті частини тимчасово окупованій території теж чекала серйозна робота: надто вже там «розслабилася» населення, грунтовно забувши про колгоспи, хлібозаготівлі, лесоповалы, ударну працю по-стахановськи, керівну і спрямовуючу роль ВКП(б) і особисто товариша Сталіна.

Тому і необхідно було, не втрачаючи часу, розгортати за лінією фронту ту ж чекістську діяльність, що і на власній території: пошуки «ворогів народу» з подальшим їх репрессированием, нехай, звичайно, і трохи не в тих масштабах. Друга задача – контроль: пильнувати, виявляючи і ставлячи на облік все, що підлягало ліквідації в свій час. Власне ліквідація ворогів і «ворогів» особливо найбільш видних представників різноманітних груп і партій, «розплодилися» за час німецької окупації – російських, українських, білоруських, польських та інших національностей», – це вже третя завдання.

Зрозуміло, належало «виявити та врахувати» представників нерадянських збройних формувань. А там надійшла і команда провести масштабну чекістську операцію по завчасному обезголовлення в глибокому німецькому тилу всіх тих, кого посланці Луб’янки не зуміли поставити під свій контроль. По можливості цю брудну роботу бажано було зробити чужими руками: нацькувавши німецьких карателів на українські та білоруські національні загони, а українців і білорусів – на польські формування.

Основна ж надзавдання: ліквідувати ту місцеву та національну еліту, яка у перспективі могла становити перешкоду і навіть небезпеку для повторної радянізації територій. По суті, це було перенесення Великого терору за лінію фронту. От як раз для реалізації цієї сталінської завдання «кваліфіковані фахівці» з числа тих, хто проштрафився, чекістів і годилися. У разі чого їх зовсім і не було жаль – відпрацьований матеріал. Яким і стали навіть ті, що вижили «штрафники»: практично всіх їх після війни викинули з органів…

Автор: Володимир Воронов; Радіо Свобода

Події та кримінал