«Не ми долю вибираємо, а вона нас»: історія сім’ї, яка воює разом

КУЛЕМЕТНИК, ОПЕРАТОР ЗРК І ВОДІЙ

З хлопцями ми зустрілися під час бойового чергування. Вони боронять небо в складі мобільної вогневої групи 208-ї зенітної ракетної Херсонської бригади. Євген-старший – кулеметник, Євген-молодший – оператор переносного зенітного ракетного комплексу, а Олександр – водій.

«Ми всі з Олешок, з лівого берега. Нас у родині чотири брати, долю свою з військом пов’язали я і молодший – Олександр. Син мій, Євген, також з нами в бригаді. І дружина військова, але після народження доньки вона зайнялася її вихованням», – розповідає Євген-старший.

Повномасштабне російське вторгнення брати зустріли якраз у рідних Олешках.

«Ми там служили. Спочатку на зенітному ракетному комплексі С-200, потім на С-300 переозброїлися», – розповідає Євген-старший.

ЗАХИСТ ХАРКОВА

Євген-молодший на початок повномасштабного російського вторгнення навчався у Харківському національному університеті Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. Спочатку служив на Волині, потім перевівся до батька з дядьком у 208-му бригаду.

Війну хлопець зустрів у Харкові.

«Я зустрів війну з переносним зенітним ракетним комплексом. Коли залітали російські гелікоптери, ми відбивали місто. Сім днів були на чергуванні, взагалі не спали, може, годину-дві», – згадує Євген-молодший.

ПЕРША ЗБИТА РАКЕТА І НАГОРОДИ

Через два місяці після підписання контракту Євген-молодший із ПЗРК збив першу повітряну ціль – крилату ракету. Хлопець добре пам’ятає дату збиття – 13 січня 2024 року.

«Це відчуття не передати словами. Воно було в мене лише раз. Потім при збитті теж відчував радість, гордість, але перша ціль – це просто вибух почуттів: від шаленого адреналіну до спокою, що хтось завдяки мені вижив», – ділиться Євген-молодший.

Загалом батько із сином знищили вже 20 ворожих повітряних цілей.

«16 шахедів, 3 ракети збили з переносного зенітного ракетного комплексу, одну – з кулемета», – пояснює Євген-старший.

За бойові досягнення юнак має нагороди за оборону Харкова, за військову службу. Євген-старший також удостоєний безлічі відзнак.

«На кітелі немає місця, де їх чіпляти. Не пам’ятаю всі, десь дружина їх склала. Хрест за розмінування, відзнака від командувача Повітряних Сил, відзнака від Президента», – додає Євген-старший.

ВІЙНА І КОХАННЯ

Зараз Євгену-молодшому 22. Попри молодий вік, він уже одружений.

«Їй болить несправедливість, що зараз так багато чоловіків ховаються від служби. Якщо я служу, чому інші не доєднаються до війська? Чому ми бачимося так мало, а інші – разом? Але водночас вона вдвічі більше мене підтримує, пишається мною».

Вона ж є й основним мотиватором Євгена-молодшого.

«Мене мотивує дружина. І я виріс у військовому містечку, з дитинства знаю, що таке військове життя. Я не бачив для себе іншого шляху. І те, що зі мною пліч-о-пліч служать дядько та батько, допомагає підтримувати емоційний стан», – каже Євген-молодший.

Познайомилися молоді люди, коли хлопець був у відпустці.

«Вона в городі висаджувала квіти. Я довго дивився на неї, на її усмішку, руки. Потім підійшов познайомитися й одразу зрозумів – це моє кохання. Через два місяці ми вже розписалися. Рішуче збиваю ракети, рішуче ухвалюю рішення. Життя одне», – усміхається хлопець.

КОМАНДНА РОБОТА

Чоловіки зазначають, що в кожного з них у команді своє завдання.

«Якщо водій не повезе, нічого не зіб’ється. У нас колективна робота. Злагодженість у колективі, злагодженість між підрозділами відіграє велику роль при виконанні завдань», – додає воїн Олександр.

Чоловік каже, що йому дуже не вистачає спілкування з дружиною та донькою.

«Скільки я знаю прикладів: якщо сім’я виїхала за кордон, а чоловік-військовий тут, то вже сім’ї немає. А моя дружина – де ми, там і вона. Намагаємося хоч раз на місяць бачитися, хоч на день, хоч на годинку десь проїздом заскочити, поцілувати її і доньку. Доньці 12 років, і всі ці 12 років я у війську. Скільки я вдома буваю? Дуже мало. Сумую. Але що, як росіяни зайдуть сюди? А тут – рідні. Сім’я. Щоби зберегти сім’ю, і воюємо насамперед», – каже Олександр.

На питання, чи хотів би він зараз обрати собі іншу долю, чоловік відповідає: «Не ми долю вибираємо, а доля нас вибирає, тому треба йти своїм шляхом із гідністю».

ФОТО ДЛЯ БАБУСІ

Після розмови всі троє воїнів стають поруч для спільного фото – жартують, по кілька разів перепитують, чи всі нормально вийшли в кадрі. Потім починають вирішувати, чия сьогодні черга надсилати фото бабусі. Кажуть, вона чекає на ці світлини щодня і дуже хвилюється за своїх захисників. А вони усміхаються: головне, щоби знала – у них усе добре і вони разом.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок

Актуальні новини війни