Відкриття архівів: право знати

Чому одні держави відкривають архіви, а інші їх приховують

Архівні документи в більшості країн не залишаються засекреченими назавжди. У демократичних державах зазвичай діють закони про свободу інформації та автоматичне розсекречення документів через 20–30 років. Водночас уряди нерідко продовжують термін секретності для матеріалів, що стосуються національної безпеки, діяльності спецслужб чи дипломатії. Саме тому навіть у США чи Великій Британії окремі документи стають доступними лише через десятиліття або після судових рішень і суспільного тиску.

Сьогодні можна говорити про три основні підходи держав до роботи з архівами. Перший – максимальна відкритість, яку обрали, зокрема, Німеччина, Польща, Чехія, країни Балтії та Україна, виходячи з того, що суспільство має право знати правду про власне минуле. Другий – поступове, часткове розсекречення, характерне для Угорщини (до останніх реформ), Румунії та Болгарії. Нарешті, третій підхід – збереження майже повної закритості архівів, як у Росії та Білорусі, де документи спецслужб і сьогодні залишаються переважно недоступними. Ставлення держави до власних архівів часто стає одним із найточніших показників її готовності чесно говорити про своє минуле.

СРСР: держава, яка приховувала не тільки репресії

Упродовж десятиліть радянська влада ретельно приховувала документи, які могли зруйнувати офіційний образ СРСР як миролюбної й бездоганної держави. Під грифом «секретно» залишалися матеріали про співпрацю з нацистською Німеччиною напередодні Другої світової війни, втручання у внутрішні справи інших держав, фінансування закордонних політичних сил і численні операції радянських спецслужб.

Російський державний військовий архів (РДВА) – найбільше сховище військово-історичних документів радянського періоду зберігає чимало таємниць / Фото Wikipedia

Одним із найгучніших розсекречень доби перебудови, так званої архівної революції, стало оприлюднення секретного протоколу до пакту Молотова – Ріббентропа. Протягом десятиліть Москва заперечувала існування цього документа, хоча на Заході про нього знали давно. У грудні 1989 року З’їзд народних депутатів СРСР офіційно засудив секретний протокол, визнавши його таким, що суперечив міжнародному праву й суверенітету інших держав. Публікація документа докорінно змінила уявлення про передвоєнну політику Радянського Союзу й стала символом руйнування історичних міфів.  

«Архів Мітрохіна. КДБ у Європі та на Заході». Ця книга Крістофера Ендрю стала свого часу бестселером / Фото biblio.com

Водночас далеко не всі архіви були відкриті навіть після розпаду СРСР. Частина найчутливіших матеріалів стала відомою лише завдяки витокам інформації. Одним із найважливіших стало оприлюднення у 1996 році «Архіву Мітрохіна», який вивіз до Великої Британії колишній співробітник архівного відділу Першого головного управління КДБ Василь Мітрохін. Опубліковані документи розкрили масштаби діяльності радянської розвідки за кордоном, зокрема плани диверсій проти інфраструктури США та операції з проникнення у стратегічно важливі сфери американської економіки. Багато з цих матеріалів навряд чи були б оприлюднені в самій Росії.

Історія радянських архівів засвідчила: найнебезпечнішими для влади часто виявлялися не документи про масові репресії, а ті, що викривали справжні механізми функціонування держави та її політики за межами власних кордонів. До слова, Микита Хрущов, котрий змінив Сталіна і став одним із головних критиків культу особи, наказав максимально засекретити справи про придушення Угорського повстання 1956 року. Відкриття архівів (дуже обмежене) він використовував задля посилення власного політичного впливу.

Архіви Штазі: як Німеччина відкрила минуле

Після падіння Берлінської стіни співробітники Штазі (спецслужба НДР) почали масово знищувати документи, намагаючись приховати масштаби стеження за громадянами. 15 січня 1990 року протестувальники захопили штаб-квартиру спецслужби й зупинили знищення архівів. Уже наступного року Бундестаг ухвалив Закон про документи Штазі, який відкрив доступ до мільйонів досьє та закріпив принцип: право жертв та їхніх родичів знати правду важливіше за право колишніх переслідувачів на таємницю. Будь-який громадянин міг дізнатися, хто за ним стежив і хто писав доноси. Окремою проблемою стали тисячі мішків із розірваними документами: їх роками відновлювали вручну, а згодом – за допомогою комп’ютерних технологій. Архіви Штазі стали основою для люстрації, численних історичних досліджень і переосмислення спадщини диктатури. Сьогодні німецький досвід вважають одним із найуспішніших прикладів відкриття архівів тоталітарного режиму й орієнтиром для багатьох країн, які прагнуть чесно працювати зі своїм минулим. Власне на нього й орієнтувалися Польща, Чехія, країни Балтії, а частково й Україна після 2015 року.

Розірвані документи Штазі./ Фото Bundesarchiv

Тут доречно згадати слова Йоахіма Ґаука, першого федерального уповноваженого з архівів Штазі після об’єднання Німеччини й одного з найважливіших моральних авторитетів сучасної Німеччини. Він сформулював одну з найвідоміших думок про відкриття архівів: «Ті, хто хоче майбутнього, повинні знати минуле». І ще: «Без правди немає примирення». Ці ідеї стали моральною основою Закону про документи Штазі та діяльності так званого Відомства Ґаука.

Йоахім Ґаук – німецький політик і протестантський теолог / Фото Wikipedia США: не тільки Вотергейт

Попри репутацію відкритої демократії, США також стикаються з проблемами розсекречення державних архівів. І це не тільки Вотергейтський скандал (послужив причиною добровільної відставки у 1974 р. під загрозою імпічменту 37-го президента Річарда Ніксона) чи документи, пов’язані з убивством президента Кеннеді. Один із найвідоміших прикладів – документи ЦРУ щодо секретної програми MKUltra, у межах якої в 1950–1960-х роках проводили експерименти з контролю свідомості, зокрема із застосуванням психоактивних речовин. Перші матеріали стали доступними лише у 1977 році завдяки Закону про свободу інформації (FOIA). Однак незадовго до цього, у 1973 році, директор ЦРУ Річард Гелмс наказав знищити сім коробок із ключовими документами програми. Через це значна частина історії MKUltra втрачена назавжди. Навіть ті документи, які вдалося розсекретити, досі містять численні зафарбовані фрагменти. У 2024 році Архів національної безпеки США опублікував нову добірку документів, однак дослідники наголошують, що багато важливих матеріалів залишаються недоступними. Сьогодні в Конгресі США тривають дискусії щодо подальшого розсекречення архівів ЦРУ, хоча нерідко вони супроводжуються політичними суперечками та конспірологічними заявами. Історики ж наполягають, що суспільству потрібні не гучні сенсації, а максимально повний доступ до документів.

Фрагмент розсекреченої телефонної стенограми Генрі Кіссінджера з президентом Річардом Ніксоном / Фото nsarchive.gwu.edu

Історія MKUltra показує: навіть у демократичних країнах шлях до відкриття архівів може бути довгим, а частина правди через свідоме знищення документів виявляється втраченою назавжди.

Велика Британія: вибуховий кейс із Мау-Мау

Велика Британія також не уникла скандалів, пов’язаних із приховуванням архівів. У 2011 році з'ясувалося, що Міністерство закордонних справ десятиліттями зберігало в секретному сховищі тисячі документів колоніальної доби, які мали бути передані до Національного архіву. Найгучнішим став так званий «перенесений архів», що містив документи про британське правління в колоніях. Його існування влада була змушена визнати лише під час судового процесу за позовом жертв придушення повстання Мау-Мау в Кенії – однієї з найбільш похмурих сторінок імперського минулого Великої Британії. Опубліковані матеріали підтвердили факти тортур, убивств та інших шокуючих злочинів британської колоніальної адміністрації, які офіційний Лондон роками заперечував. Серед секретних документів була й службова записка генерального прокурора Кенії Еріка Гріффіта-Джонса, в якій він порівняв жорстоке поводження з ув’язненими кенійцями з умовами у «нацистській Німеччині чи комуністичній Росії». Крім того, він погодився розробити законопроєкт, який санкціонував би тортури за умови, що зловживання триматимуться в таємниці. «Якщо ми збираємося грішити, – писав він, – ми повинні грішити тихо». Це викликало шквал обурення громадськості у Великій Британії. Зрештою уряд вибачився перед постраждалими кенійцями і виплатив компенсації.

Будівля Національного архіву в К’ю, Лондон / Фото CEphoto, Uwe Arans

Невдовзі стало відомо, що окрім документів по Мау-Мау, Міністерство закордонних справ незаконно зберігало ще понад мільйон історичних документів, не переданих до Національного архіву. Історики назвали масштаби прихованого архіву безпрецедентними та звинуватили владу у спробі контролювати історичну пам’ять. Ця історія стала свідченням того, що «скелети в архівних шафах» є не лише спадщиною тоталітарних режимів. Навіть демократичні держави інколи відкладають розсекречення документів, якщо вони здатні поставити під сумнів офіційну версію минулого.

Україна: відкрити все. Майже…

Україна сьогодні має один із найбільших відкритих архівів колишніх каральних органів у світі. Це неодноразово підкреслювали й міжнародні дослідники. Завдяки відкритим архівам вдалося уточнити масштаби Голодомору і дослідити Великий терор, встановити долі репресованих і зрозуміти механізми роботи радянських спецслужб. Крім того, архіви пояснюють, чому сучасні російські спецслужби діють саме так, а не інакше. Не забуваймо, що ще у 1938 році радянські архіви передали під контроль НКВС, згодом МВС і, зрештою, до ФСБ, а з 2016 року архівна система РФ знаходиться під безпосереднім контролем Путіна.  

Директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут / Фото Володимир Тарасов, Укрінформ

9 квітня 2015 року Верховна Ррада ухвалила закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Відтоді громадяни отримали доступ до архівів силових відомств колишнього СРСР, що розташовувалися в Україні, у тому числі КДБ, Генпрокуратури, ГРУ Генштабу Збройних сил, а також армійських підрозділів і судів. Значна частина розсекречених матеріалів була пов’язана з долею понад 700 тис. репресованих режимом громадян СРСР. Але не лише – громадськості відкрився масив інформації спецоперацій КДБ, його боротьби з українським національним опором, протистоянню діаспорі тощо. У липні 2016 року Служба безпеки України оприлюднила документи, що зберігалися в архівах КДБ, і стосуються протистояння в 1942-1947 роках на території Західної України та Східної Польщі Української повстанської армії та Армії Крайової, зокрема Волинської трагедії.  

Чому це важливо сьогодні

«Подробиці – бог», як говорив Ґете. Чим більше подробиць відкривають архіви, тим важче приховати правду про минуле. Тож розсекречення документів є не даниною цікавості, а необхідною умовою для чесного осмислення власної історії. Проблема закритих архівів існує в багатьох країнах, однак у демократичних державах діють механізми (суди, ЗМІ, наукові інституції), які зрештою змушують владу відкривати документи, тоді як авторитарні режими й надалі використовують секретність як інструмент контролю над історичною пам’яттю, створення міфів і політичних маніпуляцій.

Саме тому рішення Будапешта відкрити архіви комуністичних спецслужб і слова Андрія Когута про майже повне розсекречення архівів КДБ в Україні – це не просто новини. Це свідчення того, що боротьба за історичну пам’ять триває й сьогодні, а відкритість архівів залишається одним із найточніших індикаторів того, чи готова держава довіряти власним громадянам правду про себе.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Державний галузевий архів СБУ / Володимир Тарасов, Укрінформ

Світ