Як Україні перемогти у війні

Як Україні перемогти у війні

13.05.2025 20:51

Укрінформ

Як завершити війну, що для цього має зробити Україна та світ – аналізує Ґрег Міллс, директор аналітичного центру The Brenthurst Foundation

У Києві відбулася публічна лекція доктора Ґрега Міллса – стратегічного радника, фахівця з питань безпеки та керівника аналітичного центру The Brenthurst Foundation (ПАР). Захід, який пройшов у Національному музеї війни, був зосереджений на аналізі перебігу повномасштабної агресії Росії проти України та окресленні можливих сценаріїв її завершення. У своїй доповіді Міллс детально розглянув як внутрішньоукраїнські, так і зовнішньополітичні чинники впливу на війну, зокрема участь союзників, позицію країн Глобального Півдня та роль інформаційної дипломатії у формуванні міжнародної підтримки.

2022: рік, що змінив усе – прорахунки Росії та стійкість України

Фундаментальною причиною повномасштабного вторгнення, на думку Ґреґа Міллса, став стратегічний прорахунок Кремля. Москва виходила з хибного уявлення про Україну як про слабку, корумповану «псевдодержаву», нездатну до тривалого опору. Російське керівництво не врахувало глибину української національної ідентичності, загартованої століттями боротьби за незалежність, включно з трагедією Голодомору, та незворотність цивілізаційного вибору України, підтвердженого Помаранчевою революцією, Революцією гідності та подальшими подіями.

Вирішальним фактором, що зламав плани агресора, стала безпрецедентна єдність українського народу. Ця згуртованість, викувана не лише за 30 років відновленої державності, а й сотнями років окремої історії та російського гноблення, стала несподіванкою для Кремля. Поїздки Міллса різними регіонами України, від Львова та Києва, Харкова та Одеси, дозволили йому особисто переконатися і в цій стійкості, і у регіональних відмінностях, але водночас і в спільній волі до боротьби. «Побиті, але незламні; втомлені, але не виснажені», українці продемонстрували світові дивовижну єдність.

Натомість початковий етап війни виявив шокуючу неефективність російських збройних сил. Проте, незважаючи на це та на значні внутрішні проблеми в Росії (Міллс наводить приклад, що у 2019 році п'ята частина російських домівок не мала водогону, а третина з 117 000 лікарень у 2020 році не мала доступу до проточної води), рівень внутрішньої підтримки війни залишався на диво високим. Це свідчить, що для значної частини росіян це не просто «війна Путіна», а конфлікт, зумовлений їхнім світосприйняттям, де ворог завжди знаходиться ззовні.

Ґрег Міллс, директор аналітичного центру The Brenthurst Foundation

Міллс також проводить паралелі з Афганістаном, відзначаючи, що падіння Кабула у 2021 році могло стати одним із факторів, що спонукали Путіна до повномасштабного вторгнення в Україну менш ніж за пів року по тому.

Міжнародна реакція, хоч і була швидкою, виявилася недостатньою для забезпечення вирішальної переваги України. Захід надав допомогу, щоб Україна не програла, але не стільки, щоб Росія зазнала стратегічної поразки. Витрати на підтримку України – менше 0,1% ВВП західних країн, тоді як середні витрати на оборону в Європі – близько 2%, а в США – 3,4% ВВП. Міллс ставить риторичне запитання: чому важливіше витрачати на оборону вдома, а не в Україні? Захід, схоже, довго не міг, за висловом Рейгана, «бачити те, що бачиш» – тобто, визнати Путіна тим, ким він є, без ілюзій.

А ще війна вкотре довела: економіка – це теж зброя. Ізоляція та санкції важливі, але їхня ефективність підточується обхідними шляхами через так звані дружні Росії країни, зокрема Китай та Індію. Навіть в Європі, німецька «газова голка» довго заважала виробленню єдиної жорсткої позиції. Ну а знаменита теза Томаса Фрідмана про те, що країни з «МакДональдсом» не воюють між собою, схоже, остаточно вирушила на звалище історії. Натомість стало очевидно, як стара імперська спадщина, боротьба за ресурси та амбіції окремих особистостей легко генерують нові конфлікти. Світ, заснований на правилах, тріщить по швах, а на горизонті поки що не видно нічого, що могло б його конструктивно замінити.

Сценарії завершення війни: від «корейського» глухого кута до «німецького» возз'єднання

Ґреґ Міллс пропонує до розгляду чотири основні сценарії завершення війни, кожен з яких має свої передумови, ризики та наслідки. Важливо, що він наголошує: ці сценарії не є взаємовиключними і можуть комбінуватися чи трансформуватися.

«Дати війні шанс» (сценарій Едварда Люттвака): Цей підхід базується на ідеї, що війна, попри свою руйнівність, є інструментом вирішення політичних конфліктів і може привести до миру лише тоді, коли всі сторони виснажені, або одна з них здобуває рішучу перемогу. Бойові дії, згідно з цією логікою, мають тривати до досягнення остаточного врегулювання, пройшовши через кульмінаційну фазу насильства. Для України та її союзників це означатиме готовність до значних жертв, а також до безпрецедентного нарощування військової допомоги Києву, позбавленої оперативних обмежень, щоб перехопити у Москви ініціативу та позбавити її можливостей диктувати умови. Реалізація цього сценарію значною мірою залежить від політичної волі Заходу, зокрема від позиції адміністрації США.

«Корейський сценарій»: Передбачає досягнення перемир'я на кшталт угоди 1953 року, яка зафіксувала розділ Корейського півострова. У такому випадку Україна могла б формально зберегти свої територіальні претензії, але фактично погодитися на тимчасову втрату контролю над частиною територій, зосередившись на довгостроковому економічному, технологічному та військовому посиленні за підтримки Заходу. Це дозволило б грати «в довгу гру», очікуючи на зміну геополітичних умов, наприклад, на переговори з постпутінською Росією про повернення територій. Однак, головний ризик полягає в тому, що Москва може використати таку паузу для переозброєння та підготовки до нової агресії.

«Дві Німеччини»: Цей варіант передбачає триваліший період фактичного розділу країни, але з перспективою майбутнього возз'єднання, як це сталося з Німеччиною. Тиск на Росію в такому випадку чинився б через демонстрацію відносного економічного успіху вільної України та Заходу, а також через постійне зміцнення української обороноздатності. Можливе залучення миротворчих сил. На дипломатичному фронті Україна наполягала б на західних інвестиціях як гарантії безпеки, а також на вступі до ЄС, що саме по собі є потужною гарантією, але, ймовірно, без негайного членства в НАТО. Росія мала б погодитися на такі умови в рамках угоди про припинення вогню. Питання окупованих територій залишалося б на міжнародному порядку денному через резолюції ГА ООН, але вимагало б десятиліть очікування. Міллс підкреслює суттєву різницю: Україна є жертвою агресії, а не її ініціатором, на відміну від Німеччини 1945 року. Цей сценарій, по суті, визнає реалії «на землі», навіть якщо вони суперечать міжнародному праву та політичній логіці.

«Варіант Сліма» (стратегічна військова пауза): Названий на честь британського фельдмаршала часів Другої світової війни Вільяма Сліма, який майстерно виснажував і знищував переважаючі сили японської армії. Цей сценарій виходить з припущення, що Путіна цікавлять не стільки території, скільки зміна ціннісних орієнтирів України та гарантії власної безпеки. Відтак, можлива тимчасова пауза у бойових діях (1,5-3 роки), яку Україна використала б для кардинального посилення власної оборони: створення глибоко ешелонованих укріплень, розвиток спроможностей завдання ударів на велику відстань та перепідготовку армії для неминучого «другого раунду». Цей варіант визнає незацікавленість Кремля в тривалому мирі та дає Україні час на підготовку.

Хто за що відповідає: український «рецепт» та міжнародна «кухня»

Завершення війни та побудова сталого миру – це завжди спільна робота. Ґреґ Міллс чітко розділяє «домашнє завдання» для України та обов'язки міжнародної спільноти. І тут без взаємної довіри та відповідальності ніяк.

Ґрег Міллс, директор аналітичного центру The Brenthurst Foundation

Що залежить від України:

• Формулювання «теорії перемоги»: Не просто гасла, а чітка, реалістична стратегія, що базується на розумінні природи війни. Вона має бути привабливою для партнерів, даючи їм відчуття співпричетності до успіху. Яка вона, українська стратегія, окрім очевидного «геть окупантів»? – запитує Міллс.
• Стати оборонним хабом: Перетворитися з прохача на потужного виробника й експортера оборонних технологій. Це не лише посилить обороноздатність та економіку України, але й зробить її значно «важчою ціллю» для агресора. Це вимагатиме залучення міжнародних інвестицій, передачі технологій та послаблення певних бюрократичних обмежень, що, в свою чергу, ще тісніше прив'яже до Заходу.
• Врости в європейську безпеку: Навіть не будучи формальним членом НАТО (що Міллс вважає малоймовірним на даному етапі ), Україна повинна максимально інтегруватися в практичні механізми європейської оборони, особливо в повітрі та на морі. Прикладом можуть слугувати Фінляндія та Швеція до їх вступу в Альянс, які узгоджували свої оборонні плани з натовськими.
• Стратегія «сталевого дикобраза»: Ця метафора, яку Міллс запозичив у генерала сера Ніка Картера, означає створення такої системи оборони, яка зробить будь-яку спробу «проковтнути» Україну надзвичайно болісною та руйнівною для агресора. Це включає розвиток спроможностей завдавати ударів по цілях на всю глибину території противника, а також побудову потужних оборонних рубежів. Міллс переконаний, що наявність таких укріплень на кордоні унеможливила б швидке просування російських військ у лютому 2022 року, так само як німецькі війська були змушені вторгатися через країни Бенілюксу у 1914 та 1940 роках через наявність укріплень на франко-німецькому кордоні.
• Пріоритезація навчання та створення резервів: Розвиток власного тренувального потенціалу, інструкторського складу та формування значущого, добре підготовленого резерву є критично важливими для довготривалого протистояння. Це вимагає постійної міжнародної співпраці, яка, в свою чергу, сприятиме глибшій інтеграції.  
• Розгляд питання стратегічного стримування: «Вундерваффе» не існує, але план щодо створення (чи доступу) до тактичної ядерної зброї або хоча б створення «стратегічної двозначності» навколо цього питання, Україні в наступному десятилітті, на думку Міллса, не завадить. Адже стримування – це не лише потенціал, а й готовність (чи її сприйняття) його застосувати.
• Повернення до «мистецтва війни»: Менша фіксація на утриманні кожної п'яді землі, а більша увага до маневреної оборони, креативного використання наявних озброєнь, ударів по логістиці противника, його «втягування» та «розтягування». Моделлю цього може слугувати досвід першого місяця повномасштабної війни. 
• Економічне відродження та подолання корупції: Членства в ЄС замало. Потрібна стратегія, що переконає інвесторів, та реальна боротьба з корупцією, яка так турбує партнерів. Рекапіталізація банків, залучення хай-тек фондів.
• Внутрішня відповідальність та консолідація: Необхідно уникати пастки «великого лідера» та розвивати суспільство як знизу вгору, так і зверху вниз, забезпечуючи місцеву відповідальність за процеси відновлення. Якісне управління (а не лише обсяги допомоги) визначатиме кінцевий результат.

Що має зробити світ:

• Санкції – сильніше, глибше, безжальніше: Економіка – теж поле бою. Санкції мають бити по-справжньому, перекриваючи кисень агресору. І тут ключова роль Китаю – як постачальника для російського ВПК. Простежуваність руху товарів – важливий інструмент.
• Вирішення питання $300 мільярдів заморожених російських активів: Час креативно подумати, як їх використати – на зброю для України, спільні оборонні проекти, відбудову. Потрібна політична воля та міжнародно-правове обґрунтування.
• Забезпечення стратегічного терпіння та довгострокових зобов'язань: Процес відновлення України триватиме щонайменше стільки ж, скільки тривала війна. Західні партнери мають продемонструвати витримку та не піддаватися спокусі короткострокових політичних циклів, які можуть підірвати послідовність підтримки.
• Надання Україні достатніх ресурсів для перемоги: Міжнародна допомога має бути спрямована не лише на те, щоб Україна «не програла», а на те, щоб Росія зазнала стратегічної поразки. Це включає постачання необхідних озброєнь без надмірних обмежень та зняття неформальних бар'єрів.
• Підтримка європейської та євроатлантичної інтеграції України: Сприяння вступу України до ЄС та поглиблення співпраці з НАТО є важливими елементами довгострокової безпеки.
• Ліквідація «розриву довіри»: Чесність в обіцянках і діях. Калібрувати допомогу, а не просто роздавати обіцянки.

Глобальний Південь: ключ до нового світового балансу

Ґреґ Міллс приділяє особливу увагу ролі країн так званого Глобального Півдня. Уряди країн, що представляють близько 60% населення планети, включно з такими гігантами, як Індія, та впливовими гравцями, як ПАР і країни Близького Сходу, часто демонструють стриманість або навіть скепсис щодо українсько-західного наративу. Причини різні: свої інтереси, пам'ять про колоніалізм, сприйняття «подвійних стандартів» Заходу (російська пропаганда тут працює непогано), а подекуди й симпатії авторитарних лідерів до путінської моделі.

Ґрег Міллс, директор аналітичного центру The Brenthurst Foundation і Юрій Савчук, гендиректор Національного музею історії України у Другій світовій війні

Однак, як підкреслює Міллс, громадська думка в цих країнах далеко не завжди збігається з офіційною позицією урядів. Наприклад, нещодавнє опитування в ПАР, проведене Brenthurst Foundation, показало, що 75% південноафриканців вважають, що їхня країна повинна підтримувати Україну, попри офіційний нейтралітет уряду. Це свідчить про значний потенціал для роботи з громадянським суспільством цих країн.

Чому позиція Глобального Півдня є настільки важливою?

• Міжнародна ізоляція Росії: Залучення країн Глобального Півдня до консолідованої позиції щодо російської агресії може суттєво посилити міжнародну ізоляцію Кремля та обмежити його маневр на світовій арені.
• Зміна домінуючих наративів: Активна дипломатична та інформаційна робота з країнами Півдня може допомогти зруйнувати російський наратив про війну як про проксі-конфлікт між Заходом та Росією, де Україна є лише «пішаком». Важливо донести, що це війна за фундаментальні принципи міжнародного права та суверенітету, які є не менш важливими і для країн, що розвиваються.
• Посилення економічного тиску: Приєднання країн Глобального Півдня до санкційного режиму або принаймні відмова від допомоги Росії в обході санкцій може значно посилити їхню ефективність.
• Участь у миротворчих та постконфліктних процесах: Залучення таких країн, як Індія, до миротворчих місій або моніторингових груп, а також конструктивна позиція Китаю, можуть відіграти важливу роль у забезпеченні сталого миру та повоєнної відбудови.

Стратегія України щодо Глобального Півдня:

• Трансформація наративу: Відхід від образу «жертви» до позиціонування себе як сильного, стійкого партнера, який бореться не лише за власне виживання, а й за універсальні цінності демократії, самовизначення та міжнародного права. Африканські країни, за словами Міллса, з острахом сприймають підкреслення слабкості, вбачаючи в ньому загрозу власному політичному позиціонуванню.
• Прямий діалог з громадянським суспільством: Враховуючи розбіжності між офіційною позицією урядів та настроями населення, важливо налагоджувати прямі контакти з громадськими активістами, правозахисниками, журналістами, представниками культурної та академічної сфери.
• Пропозиція взаємовигідної співпраці: Замість прохань про допомогу, Україна може пропонувати партнерство в конкретних сферах, наприклад, у трансфері технологій (включно з військовими), сільському господарстві, освіті, цифровізації. Відкриття стратегічних інвестицій у технологічні сектори в обох напрямках може бути привабливим.
• Протидія російській деструктивній діяльності: Росія активно підтримує недемократичні, корумповані та часто насильницькі режими в Африці (ЦАР, Нігер, Буркіна-Фасо, Малі), що дестабілізує континент та шкодить його довгостроковому розвитку. Україна може викривати цю діяльність, пропонуючи африканським країнам альтернативні моделі співпраці, засновані на повазі до суверенітету та взаємній вигоді. Міллс зазначає, що перешкоди на шляху успіху Росії в Африці такі ж великі, як і для Заходу, якщо успіх не визначається по-іншому, і це може лише виснажити ресурси Росії та заплямувати імідж Москви. Міллс вважає, що ці режими можна дестабілізувати, обмежуючи їхні потоки доходів, підтримуючи внутрішню опозицію, ЗМІ та громадянське суспільство, а також допомагаючи регіональним державам через обмін розвідданими та розбудову потенціалу.

Інформаційний фронт: битва за уми та серця

У наш час, коли «лайк» часом важить більше за танковий батальйон, інформаційна війна – це не метафора. Росія, визнає Міллс, попри всю абсурдність своїх тез, змогла нав'язати свій наратив значній частині світу. Прості меседжі, постійне повторення, контроль над ЗМІ, такими як RT та Sputnik – ось їхня нехитра, але подекуди дієва тактика.

Ґрег Міллс, директор аналітичного центру The Brenthurst Foundation і Юрій Савчук, гендиректор Національного музею історії України у Другій світовій війні

Українська відповідь має бути асиметричною та креативною:

• Формування та просування наративу перемоги: Як вже неодноразово зазначалося, суспільство втомлюється від постійної підтримки «слабких» та «жертв». Акцентувати увагу на силі духу, стійкості, незламності українського народу, його здатності до самоорганізації та ефективної боротьби, а також на перевагах вільної, демократичної та успішної України для всього світу, є значно привабливішим та переконливішим для міжнародної спільноти. Це має бути історія про «етичну війну» – справедливу боротьбу за право на існування, за власну землю, за демократичні цінності та за безпеку Європи. Водночас, це має неявно порушувати питання: які наслідки чекають на світ, якщо Росія таки переможе?
• Підкреслення спільних стратегічних інтересів: Важливо аргументовано доносити до урядів та громадськості інших країн, що підтримка України – це не акт благодійності, а прагматична інвестиція у власну безпеку та стабільність, а також у збереження міжнародного порядку, заснованого на правилах.
• Максимальна прозорість та підзвітність: Відкритість у питаннях використання міжнародної допомоги, ефективне впровадження реформ та рішуча боротьба з корупцією є ключовими факторами для збереження та зміцнення довіри з боку міжнародних партнерів.
• Диференційований підхід до різних аудиторій: Необхідно розробити та реалізовувати окремі інформаційні стратегії для різних регіонів світу, зокрема для країн Глобального Півдня, враховуючи їхню специфіку, історичний досвід, актуальні інтереси та можливі занепокоєння. Акцент на тому, як війна шкодить їхньому розвитку, може знайти більший відгук у цих країнах.
• Активне використання «м'якої сили»: Українська культура, мистецтво, освіта, наука, спорт, інновації – усі ці сфери мають величезний потенціал для просування позитивного іміджу України у світі, розвінчування російських міфів та побудови довгострокових дружніх відносин з іншими народами.

Замість висновку

Завершення війни в Україні, як підкреслює Ґреґ Міллс, – це складний, багатовимірний процес, що залежить від синергії багатьох факторів: незламності українського народу, політичної волі та стратегічної далекоглядності його керівництва, послідовної та рішучої підтримки з боку міжнародних партнерів, конструктивної позиції країн Глобального Півдня та ефективності інформаційної контрпропаганди. Простого та швидкого рішення не існує. Однак, глибоке розуміння власних сильних сторін та вразливостей, реалістична оцінка глобальних викликів та загроз, а також проактивна, креативна та наполеглива позиція на міжнародній арені дають Україні реальний шанс не лише вистояти та перемогти у цій екзистенційній війні, а й стати одним із ключових архітекторів нового, більш справедливого, безпечного та стабільного світового порядку. Шлях до миру буде довгим і важким, але, як казав класик, дорогу здолає той, хто йде.

Мирослав Ліскович. Київ

Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні

Події та кримінал