Пам’яті старшого солдата Юрія Ковальчука (позивний «Малий»)

Юрій народився 17 квітня 1991 року в селі Андрушки на Житомирщині, де закінчив місцеву школу. Друзі пам’ятають його веселу вдачу і згадують, що без нього на уроках було сумно. Хлопець із дитинства захоплювався футболом та грав за місцеву команду «Андрушки».  

Згодом Юрій навчався в Житомирському автомобільно-дорожньому коледжі, де здобув фах механіка. У студентські роки зустрів своє кохання. 

– Якось поїхала до подружки в гості і там познайомилася з Юрієм. Я не вірила в кохання з першого погляду, але коли зустріла Юру, зрозуміла, що воно існує. Він був веселим, енергійним, відважним і красивим. Ми обоє навчалися в Житомирі, тож одразу почали зустрічатися. Ті майже п’ять років були для нас найщасливішими, бо у подружньому житті нам судилося прожити дуже мало часу, – згадує дружина воїна Марина.

Після коледжу Юрій проходив строкову службу, а потім працював на цукровому заводі. У 2014 році пара одружилася і невдовзі в сім’ї народився син.

– Він був дуже щасливим, що в нас народився син і мріяв про ще одного. Коли дитині виповнилося сім місяців, Юра отримав повістку та пішов на війну. Я дуже хвилювалася, а він сказав: «Хто, як не я?», – говорить Марина.  

Чоловік служив водієм-механіком у 17-му окремому мотопіхотному батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Про війну рідним не розповідав. Щоправда, якось поділився, що сконструював бойову машину «Ластівка». Склав її із двох різних машин й вона попрацювала на користь українських захисників. 

У ніч із 22 на 23 липня 2015 року «Малий» дістав важкі мінно-вибухові травми поблизу села Шуми на Донеччині, рятуючи побратима, якому вдалося вижити. Сім днів він пробув у комі, а 29 липня Юрія не стало. 

За словами Марини, у реанімаційному відділенні вона та мама Юрія тримали його за руки і саме в той момент зупинилося серце воїна. 

На прощання з військовим приїхав побратим, якого він урятував. Чоловік всю ніч просидів над труною Юрія. 

Старшого солдата Юрія Ковальчука поховали у його рідному селі. Тоді він був першим загиблим на війні з Андрушок. На честь Героя там перейменували вулицю, на якій він жив, а у школі, де навчався, встановили пам’ятну дошку. Посмертно боєць нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.       

– Коли Юра загинув, я втратила сенс життя, але трималася за сина. Маленький Артьом (саме так у свідоцтві про народження записаний) знає про тата із фотографій, відео та розповідей. Був період, коли син бачив чоловіків у військовій формі і просив, аби я підійшла з ним до них запитати, можливо, вони знають його тата і зможуть щось про нього розповісти, – ділиться дружина.

Артьом дуже схожий на тата, а ще успадкував від нього любов до футболу. Хлопець бере участь у турнірах пам’яті Юрія Ковальчука, які щороку організовують в Андрушках його друзі.  

– У моєму серці живуть дві любові. Різні, несхожі, але однаково справжні. Я двічі кохала. По-справжньому та глибоко і двічі війна забрала в мене тих, з ким хотіла прожити життя. Двічі я прощалася не просто з чоловіками, а з частиною себе. Коли в моєму житті з’явилася нова сім’я, вона не стерла минулого, бо любов не ділиться і не зникає. У моєму серці вистачило місця і для пам’яті, і для нового життя, але зараз воно розбите двічі, – каже Марина. 

У 2019 році вона зустріла Якова Сідлецького, з яким невдовзі створила сім’ю. У них народилося двоє синів. Чоловік став на захист України з перших днів повномасштабної війни та загинув 23 лютого 2024 року, а Марина вдруге стала вдовою. 

– Деколи мені здається, що я змирилася з цими двома втратами, але щойно настають пам’ятні дати – дні народження, річниці весілля, дні загибелі, розумію, що ні. Скільки б не минулого часу, пам’ять про Юру та Якова буде живою, – каже Марина. 

Вічна слава і шана Герою! 

Фото надала Марина Сідлецька  

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Актуальні новини війни