Українці на Паризькому марафоні: Великодня перемога

ФРАНЦУЗЬКА ІДЕЯ

Власне ідея привезти українців на Паризький марафон належить французькому дизайнеру Полю де Ліврону. 34-річний інженер сам утратив нижню кінцівку у 21 рік. Він є засновником Apollo Wooden Wheelchairs, унікальної компанії, яка виготовляє візки з дерева. Як каже Ліврон, його витвори є одночасно функціональними та естетично привабливими. «Це ваш аксесуар, як окуляри. Перевага дерева полягає в тому, що ви можете створювати індивідуальні конструкції лише за допомогою кількох інструментів», – твердить він.

Восени 2025 року француз провів шість тижнів у реабілітаційному центрі UNBROKEN у Львові, де навчав українців створювали власний візок.

Він каже, що це дуже важливий елемент реабілітації та терапії: «Виготовлення власного візка – це також спосіб долучитися до власної реконструкції; коли руки зайняті, ви більше не почуваєтеся пригніченими. Це своєрідний вектор стійкості, і до того ж кожен може персоналізувати свій витвір».

Отже, українці, що працювали з французом щодня по кілька годин, виготовили кожен по кріслу, а Поль їм розповів, як минулого року він сам проїхав Паризький марафон. Так з’явилась ідея. А разом з нею і шлях – Поль де Ліврон почав шукати партнерів серед благодійних організацій, які допоможуть привезти українців на марафон у 2026 році.

АМЕРИКАНСЬКІ ПАРТНЕРИ

«Поль написав нам, і оскільки це збігалося з тим, що ми вже робили раніше у Вашингтоні, ми вирішили розширити наш проєкт і організувати щось подібне разом у Європі», – розповідає Валерія Чуніхін, директорка з розвитку партнерств в United Help Ukraine. Місія цієї американської неприбуткової організації – надавати життєво необхідну допомогу українцям, підтримуючи їхню боротьбу. Вже одинадцять років United Help Ukraine привозить команди ветеранів та діючих військових на марафон морської піхоти у Вашингтоні.

«Понад 500 000 українців зазнали поранень, а кількість ампутацій уже перевищила 140 000 за чотири роки повномасштабного вторгнення. Дедалі більше людей потребують реінтеграції до повноцінного життя. Тому наш спільний обов’язок – зробити для них усе можливе», – каже Валерія.

Тож американська сторона взяла на себе перебування нашої команди в Парижі. Долучилось і керівництво марафону. Організатор Amaury Sport Organisation та партнер забігу Schneider Electric надали українцям стартові номери. А численні партнери та друзі України у Франції підтримали наших ветеранів та влаштували для них кількаденну насичену програму.

УКРАЇНСЬКА КОМАНДА ТИТАНІВ

Хлопці приїхали в Париж за кілька днів до старту. Кістяк нашої команди склали гравці клубу «Титани-Львів» з адаптивного баскетболу. Це Павло Козак – капітан команди та ментор центру UNBROKEN. А також військовослужбовець Андрій Тарасюк, шахтар із Покровська Іван Батрак, поранений унаслідок прильоту «Смерча» у власний будинок, Олесь Проців, який підірвався на протипіхотній міні на початку 2025 року, Володимир Савельєв – наступив на міну під час бойового завдання у 2024-му. А ще Богдан Кошулаб та Михайло Варварич, якому після поранення в травні 2022 року ампутували обидві ноги.

На власних ногах мали бігти також асистенти – Бондар Іван та Богдан Бойко. Щойно приїхавши, українці почали одразу з найвищої точки – піднялися на Ейфелеву вежу.

ДОСТУПНИЙ ПАРИЖ

Усі українці поставили собі за мету пересуватися на власних візках та переважно громадським транспортом, щоб зрозуміти, наскільки місто пристосоване для людей з особливими потребами. А ще це стало своєрідним тренуванням перед марафоном. Володимир Савельєв, який лише у лютому 2026 року переніс операцію, розповів, що знову відкривав для себе Париж, де раніше працював танцюристом: «Місто дуже доступне для людей на інвалідних візках, хоча знайти доступні туалети залишається досить складним», – резюмував він французьким журналістам свій новий досвід. За ці дні наші хлопці встигли дати кілька інтерв’ю французьким колегам, серед яких була і відома спортивна газета L`équipe.

Українці встигли пограти і в баскетбол. У спортивному центрі прямо біля Ейфелевої вежі вони зустрілись із французькою командою. А ще були в лабораторії, де виготовляють протези. Саме там лікарі спитали у Володимира, який був на протезах, наскільки йому зручно, і він скромно відповів, що не зовсім, бо тут натирає, а тут болить. Тож просто на місці фахівці щось підкрутили, підправили, і йому одразу стало легше. І хоч усі говорили різними мовами, але спільним виявилось розуміння, що саме відчуває людина з протезом.

ПЕРЕД СТАРТОМ ПО СВЯТИХ МІСЦЯХ

За день до старту команді організували екскурсію в Нотр-Дам, а після обіду вони попрямували на кріслах на пагорб – Монмартр, це також був етап підготовки до марафону. На Монмартрі багато фотографувались, а вечеряли в одному з ресторанів біля Мулен Руж. Вечерю їм організував власник ресторану – близький друг французького дизайнера Поля де Ліврона, який весь час був поруч. Туди українську команду прийшли підтримати французькі військові. Видно було, що нашим ніяково, але водночас дуже приємно, що їх так тепло вітають. Команда встигла навіть покататися на кораблику по Сені та сходити на екскурсію в Лувр – подивитися на «Мону Лізу». А ще зустрілися з українською громадою та відвідали напередодні Великодня український собор святого Володимира.

СТАРТ БІЛЯ ТРІУМФАЛЬНОЇ АРКИ

У день марафону святом масового бігу живе весь Париж і мільйони туристів. Бігли дистанцію цього року рекордні 60 тисяч людей. Але українці зовсім не загубились у цьому живому морі. Розпочинали наші на кілька годин пізніше, вже після основного старту. Проводжали їх дуже тепло і гучно. Прийшов і посол України у Франції Вадим Омельченко, й численні українці, що живуть і вчаться у Парижі. Як пояснив Поль де Ліврон, стратегія нашої команди полягала в тому, щоб залишатися разом якомога довше, «рухаючись у темпі найповільнішого бігуна». А також спиратись на взаємну підтримку, адже «бігуни зможуть навіть штовхати інвалідні візки, якщо потрібно».

Василина, українська студентка в Парижі, змогла пробігти перші кілька кілометрів поруч, тримаючи прапор та вигукуючи «Слава Україні!» Каже, що потреби допомагати комусь не було жодної, навпаки – наші рвонули так, що вона зрештою відстала від групи. І вирішила чекати вже на фініші. Залишалося зрозуміти, скільки українці зможуть протриматись у такому темпі.

ТРИВОЖНЕ ОЧІКУВАННЯ

Організатори поїхали супроводжувати наших автомобілем. Десь за дві години надійшло повідомлення від Валерії з United Help Ukraine: «Вони пробігли 10 швидше, ніж ми машиною проїхали 7!» А ще за деякий час стало відомо, що у когось із хлопців зламався візок, оскільки частина маршруту марафону пролягала вулицями, вимощеними бруківкою, тому у техніки не витримали коліщатка. Довелося робити заміну. Але минала година за годиною, і ніхто з наших не закінчував дистанцію, як було заплановано. Натомість надходили повідомлення – «хлопці вже на 33 км, ніхто не зійшов», «вони наближаються, усі в строю». І от менш ніж за 6 годин після старту українці почали з’являтися на фініші!

ФІНІШ НА КРИЛАХ ПІДТРИМКИ

«Нереально крута підтримка наших людей, вся наша діаспора, всі нас супроводжували – із прапорами, з вигуками, я так усім дякую! На якомусь етапі вже руки «закислились», і були як бетон, але люди продовжували підтримувати, тож ми не могли спинитися», – розповідає Павло Козак. Каже, що трохи побоювався «стіни», яка мала настати на 30 кілометрі, але так її і не відчув. «Було важче і «до», і «після», а от 30 пролетіли непомітно», – сказав він.

Для Михайла Варварича, який у повсякденному житті використовує протези і майже не користується візком, 42 кілометри стали серйозним викликом.

«Було дуже важко, руки дуже боліли, плечі. Але мене підтримувала думка, що я роблю цей марафон для своєї донечки. Тому, можливо, якби навіть хотілося здатися, я думав про неї і дійшов до кінця. Тож я їй присвятив цей марафон», – пояснює Михайло. Маленька донечка Михайла не так давно померла від раку.

«Я вам скажу чесно, ми не були впевнені, що ми його пройдемо, тому що це на візку велика дистанція. Тобто це була абсолютна авантюра – вийти на старт марафону без підготовки. Але чим далі ми заходили, тим більше відчували, що зможемо. До того ж була неймовірна підтримка, яку ми бачили. Все це додавало адреналіну, щоб не здатися і довести, в першу чергу, самому собі та показати всьому світові, на що ми здатні», – ділиться Богдан Кошулаб.

Показуючи свою дорогоцінну медаль, жалкує, що не може бути зараз зі своїми рідними у Львові, які саме святкують Великдень та їдять паску. Однак все ж устиг розговітися перед стартом.

«Українці, які тут проживають, нас знайшли й підтримали, нам привезли вчора і пасочки, і ковбаску, все як має бути. Тож зранку ми все з’їли, можна сказати розговілись, а тоді вже поїхали на марафон», – розповідає Богдан один із секретів успіху.

ОБМІН ВІЗКАМИ НА ДИСТАНЦІЇ

Поль де Ліврон на фініші взагалі не виглядав втомленим. Навпаки – повним ентузіазму. Каже, що сам був добре підготовленим, а найбільше енергії витратив на управління командою: «Це був додатковий виклик для мене. Бо коли ми зробили опитування за кілька днів, більшість хлопців казали: максимум я дійду до половини. Але насправді завдяки атмосфері й енергії, яку передавали нам і уболівальники, й учасники, ніхто навіть не розглядав варіант зупинитися. І це надзвичайно!»

І навіть поламаний візок нікого не спинив. Каже, що була така проблема, відпало одне з передніх коліщат через численні бруківки. Тож він просто віддав свій візок українцю. «Але тоді я помінявся своїм візком, бо знав, що зможу рухатися, навіть маючи на одне колесо менше. І таким чином ми всі змогли завершити марафон», – пояснив Поль.

ПЕРЕМОГА НА ВЕЛИКДЕНЬ ЯК СИМВОЛ ВОСКРЕСІННЯ

Французький майстер вже у травні планує бути в Києві. І влаштує воркшоп у реабілітаційному центрі TYTANOVI у партнерстві з французькою асоціацією SOLIDARITY. У Львові це була невелика експериментальна ініціатива, яка, як він пересвідчився, добре спрацювала. Тож тепер має намір влаштувати справжню майстерню, яка діятиме багато місяців, можливо років, щоб приймати сотні українських поранених і майструвати візки власними руками. Тому що така реабілітація після втрати кінцівок – це вже перемога, перемога над собою.

«Сьогодні ж у вас Великдень – так? Для більшості українців – це велике свято. Тож думаю, насправді, сьогодні сталось щось особливе. Можна навіть сказати, що цей марафон – це трохи як хресний шлях Ісуса. А завершення – це перетин фінішної лінії, яка символізує воскресіння у день Великодня в Україні», – додає Поль де Ліврон.

Лідія Таран, Франція

Суспільство