Дібрівський кінний завод: Як полтавські рисаки підкорили світові іподроми

КРІЗЬ ВІЙНИ ТА РЕВОЛЮЦІЇ

У коридорах – мозаїки, картини та розписи, присвячені коням. Роздивляємося та заходимо до музейної зали. На стінах – десятки світлин, старі документи, газетні вирізки й портрети людей, завдяки яким Дібрівський кінний завод став відомим далеко за межами України. Тетяна Петрівна проводить рукою вздовж стендів і розповідає:

– Тут у нас усе починалося. Засновником заводу в 1888 році був князь Дмитро Романов, військовий, командир лейб-гвардії кінного полку. А рисиста порода загалом з'явилася завдяки графу Олексію Орлову. Саме він прагнув вивести коня, який міг би швидко йти риссю на довгі дистанції. На відміну від звичайного галопу, рисак має пройти всю дистанцію особливою широкою риссю. Галоп для коня природний. А от така розмашиста рись – це вже результат багаторічної селекції.

Завод швидко завоював авторитет. Тут збудували капітальні стайні, які збереглися до нашого часу, запросили найкращих зоотехніків, ветеринарів, ковалів та наїзників. Уже на початку XX століття дібрівські орловські рисаки гриміли на іподромах, виграючи найпрестижніші призи та успішно продаючись на аукціонах.

У 1917 році Романов добровільно передав завод у державну власність, щоб захистити унікальне поголів'я від розграбування під час революції. Сам не врятувався – його розстріляли.

У будинку князя Романова після громадянської війни жив головний зоотехнік. Фактично саме він відродив завод. Але в березні 1938 року його репресували й розстріляли.

Загалом у музеї не приховують складних сторінок історії. Тут згадують і тих, хто після революції емігрував, і тих, хто залишився, але заплатив за це власним життям.

Старі фотографії показують ворота Дібрівки, перші корпуси, працівників різних поколінь. На окремих вітринах – гроші різних епох: купюри Української Народної Республіки, окупаційні марки часів Другої світової війни, радянські банкноти.

Тетяна Копилова

– Тут ніколи не було колгоспу, – звертає увагу Тетяна Петрівна. – Працівники кінного заводу завжди отримували зарплату. Вона була різною, більшою чи меншою – до революції, за радянських часів, навіть під час німецької окупації. Але це завжди було окреме господарство зі своїми правилами.

У наступній залі Тетяна Петрівна зупиняється біля старих дореволюційних книг:

– Саме за ними я відстежила, хто грабував наших коней під час громадянської війни. Найбільше забрала Червона армія. А те, що не встигли забрати червоні, восени 1919 року добрала Добровольча армія Денікіна. Одного з наших коней тоді взагалі пристрелили. Взяли під сідло, а він мав норовистий характер. Комусь це не сподобалося, його просто вбили.

Вона на мить замовкає і продовжує сумно:

– Більших збитків для конярства, ніж громадянська війна, не було. Зникали кінні заводи, зникали породи, зникали люди. Будь-яка війна відкидає нас назад, але та стала справжньою катастрофою.

На світлинах також видно храм, який колись височів тут.

– Поки храм ще не відкрили, богослужіння проводили просто в конюшні. Там був навіть іконостас. Але храм, на жаль, не зберегли. У тридцятих роках зруйнували поступово, – розповідає вона.

Під час Другої світової війни кінний завод опинився під німецькою окупацією. Коні, яких не встигли евакуювати, залишилися на місці, а господарство продовжувало працювати. Перед самим звільненням Миргорода окупаційна влада вивезла тварин до Німеччини залізницею. Разом із ними вирушили й працівники заводу, яких залишили доглядати за кіньми. Після завершення війни відбулися тривалі переговори, внаслідок яких племінне поголів'я вдалося повернути в Україну.

Таким чином історія кінного заводу виявляється набагато ширшою за історію лише конярства.

– Але попри все – марку ми тримали завжди. Для багатьох наїзників було честю виступати саме на дібрівських конях, – підсумовує пані Тетяна.

КОВАЛЬ – СІРИЙ КАРДИНАЛ КОНЮШНІ

Далі Тетяна Петрівна показує крило будівлі, де й сьогодні можна впізнати колишній аукціонний зал. На початку XX століття саме тут відбувалися знамениті кінні аукціони. До Дібрівки з'їжджалися покупці з різних губерній, щоби придбати племінних коней. Попит був настільки великий, що місцевий готель на 80 місць не міг прийняти всіх гостей.

– Одного разу людей приїхало більше, ніж очікували. Тоді в одному з манежів просто настелили сіна, зробили імпровізовані ліжка й усіх розселили. Як бачите, вихід можна знайти завжди, – усміхається екскурсоводка.

До аукціонів тут готувалися заздалегідь. Списки коней складали не лише для Дібрівського заводу. До них потрапляли й тварини з навколишніх господарств, а іноді навіть коні місцевих селян. Поруч із породистими рисаками продавали й робочих коней, без яких тогочасне господарство було неможливим. Звісно, для цього всього потрібні були й люди.

– Тут діяли школи для майбутніх наїзників і жокеїв. Хлопців навчали змалку. А коли дорослішали й набирали вагу, переходили в іншу спеціальність – ставали наїзниками. У кінному спорті вага вершника має значення, тому така система була цілком природною.

Не обходилося й без інших фахівців – ковалів.

– Думаєте, копита всі однакові? Аж ніяк. Як у людей різні руки й ноги, так і в коней різні копита. Яку підкову поставити – вирішує коваль. Це дуже індивідуальна робота.

Вона пояснює, що за допомогою правильно підібраної підкови можна навіть скоригувати ходу коня чи виправити окремі вади. І це постійна робота, каже Тетяна Петрівна:

– Раз на півтора-два місяці коней обов'язково треба розчищати і перековувати. А перед транспортуванням їх завжди розковують. Мало що може трапитися в дорозі – кінь не повинен нікого травмувати. У табун теж не випускають підкованих коней, особливо кобил. Удар задніми ногами й без того сильний. А якщо ще й підкова… То краще не перевіряти.

Тетяна Петрівна додає, що хороший коваль повинен бути одночасно і сильним фізично, і добре знати фізіологію коня. А ще – бути довіреною особою або ж працювати під суворим контролем, якщо йдеться про змагання.

– Коли запрошують коваля, його ніколи не залишають із конем наодинці. Так заведено. Перевіряємо одне одного. Без інтриг у цій справі теж не буває, – сміється екскурсоводка.

ЧОМУ РИСАКИ НЕ СКАЧУТЬ, А БІЖАТЬ

За кілька кроків тема розмови змінюється. На стенді – фотографії знаменитих рисаків і переможців перегонів.

– Найголовніший приз для нас – дербі, – у голосі Тетяни Петрівни чується особлива повага. – Виграв дербі – і це вже назавжди. Кінь – дербіст, кобила – дербістка. Для конярів це звання на все життя. До речі, у нас не скачки. Ми не скачемо – ми біжимо. Рисаки беруть участь у бігах. Для нас це принципово. Список наших переможців відкриває жеребець Бувалий, який отримав нагороду в 1893 році.

Екскурсоводка пояснює, що сама назва походить з Англії, де наприкінці XVIII століття лорд Дербі започаткував знамениті перегони. Згодом традиція поширилася світом. Спочатку рисаки бігали у важких чотириколісних екіпажах. Наприкінці XIX століття їх змінили легкі американські качалки, які з новою системою тренувань прийшли до Європи зі Сполучених Штатів. Разом із ними змінилася й сама система перегонів. З часом змінювався й гендерний баланс, як би ми назвали це зараз.

– Колись жінок у цій професії майже не було. У шістдесятих і сімдесятих роках чоловіки ще дуже скептично ставилися до жінки-наїзниці. Тепер усе навпаки. Особливо після початку великої війни. У нас сьогодні більшість працівників – жінки. Кінь не питає, хто перед ним – чоловік чи жінка. Він дивиться на людину, – говорить екскурсоводка.

Лоу Гановер

На сусідньому стенді – десятки світлин чемпіонів. Ось американський рисак Лоу Ганновер, якого тут називали просто Льовою. Він залишив майже дві сотні нащадків і навіть похований на території заводу. Поруч – зображення легендарних Піона, Колчедана, Ідеолога та відомих наїзників.

Кожна світлина для Тетяни Петрівни – окрема історія. Особливо емоційно вона згадує жеребця Піона й міжнародний Приз Миру.

Піон

– Це наш Піон. Народився у 1966 році. Його називали конем XX століття. Фахівці вважають, що саме він підняв орловську породу на новий рівень. Тричі ставав чемпіоном породи, перемагав у головних призах, двічі вигравав міжнародний Приз Миру. Після першої перемоги всі вже знали, що він – небезпечний суперник. Наступного року, щоб не дати йому вирватися вперед, інші наїзники навмисно взяли його в "коробочку" – так називають ситуацію, коли коня щільно затискають з усіх боків. Але після другого повороту йому вдалося вирватися. Свідки казали, що трибуни аж заревіли.

Тетяна Петрівна згадує і про таку тему, як тоталізатор. Це – законна справа у галузі й заробіток іподромів:

– Багато хто приходив не лише подивитися перегони. Бували й ставки. Але тоталізатор – це не казино. Це була частина економіки іподромів. За ці кошти формували призові фонди, утримували інфраструктуру. У Франції сьогодні близько двохсот іподромів. В Україні залишилося лише два. Тоталізатор фактично не працює – ліцензія коштує мільйони. Ні іподроми, ні кінні заводи таких грошей не мають. А державної підтримки у цьому питанні немає.

До 2019 року Дібрівський кінний завод регулярно приймав видовищні кінні змагання. Сюди приїздили з усіх куточків України і не тільки. Продовжити традицію завадила спочатку пандемія коронавірусу, а потім – повномасштабна війна.

ДИВО В ЛОШАТНИКУ ТА СМАК ДІБРІВСЬКОГО КУМИСУ

Після музею виходимо до стайні. Тут уже зовсім інший світ. Замість музейної тиші – приглушене іржання й уважні погляди коней, які одразу помічають нових людей.

Сьогодні Дібрівський кінний завод – це величезне багатогалузеве підприємство. Коней же тут 310 голів. З них 53 кобили були евакуйовані із Запорізького кінного заводу, через російський напад. Також завод має свою товарно-молочну ферму з 500 головами та свино-товарну ферму з 370 голів свиней. Увесь завод обслуговують на сьогодні 110 робітників.

– Ця конюшня розрахована на 130 кобил, – розповідає Тетяна Петрівна. – Зараз їх трохи менше, але ж маємо ще й коней, евакуйованих із Запорізького кінного заводу.

Для того щоб виростити перспективного іподромного коня, насамперед потрібна здорова й добре вгодована кобила. Дорослий кінь щодня споживає 10-15 кілограмів сіна, близько 5 кілограмів вівса та приблизно 1,5 кілограма пророщеного зерна, яке також входить до раціону тварин на заводі.

Після народження молодняк вирощують, готують до випробувань і відправляють на іподром. Саме там стає зрозуміло, чи має кінь спортивне майбутнє.

– Наше завдання – щоб майже весь молодняк пройшов іподромні випробування. Після цього вже вирішують його долю. Одні залишаються для племінної роботи, інших продають, когось повертають назад на завод. Якщо кінь не показує перспективи, немає сенсу роками тримати його на іподромі. Це звичайна практика для кінних заводів.

Далі виходимо до загону, де гуляють кобили з лошатами. Малеча то ховається за матерями, то вибігає вперед, із цікавістю розглядаючи людей. Тетяна Петрівна розповідає деталі однієї історії:

– Бачите он того старшого? Він сирота. Його мама загинула зовсім недавно. А ваговозна кобила прийняла його як власне лоша. Таке трапляється надзвичайно рідко. Мабуть, раз на пів століття.

Запитую, які фахівці потрібні, щоб працював такий великий кінний завод. Тетяна Петрівна починає перераховувати професії:

– Є головний зоотехнік, бригадири, конюхи, працівники маточного відділення, лошатника. Є тренер-наїзник, і в нього обов'язково має бути помічник. Колись, коли коней було більше, працювало й по два помічники. У кожного – своя ділянка роботи.

Конюхи чистять денники, доглядають коней, виводять їх на вигул, подають наїзникам і зустрічають після тренувань. Наїзники займаються тренуваннями, але сьогодні дедалі частіше допомагають і з повсякденною роботою.

– Людей не вистачає, – зізнається екскурсоводка. – Колись у цій стайні працювали чотири конюхи. Сьогодні – один. Навантаження стало значно більшим. І молодь приходить, але не всі залишаються. Думають, що тут хороша зарплата. А потім виявляється, що бояться навіть зайти до коня.

Тетяна Петрівна додає, що загалом лише спільна праця дає успіх:

– Успіх у нашій справі – це завжди командна робота. Кінний завод, іподром, наїзник, тренер. Якщо цей ланцюг працює разом – буде й результат. У конюшні ще дуже довго не буде штучного інтелекту. Тут усе одно людина залишиться сам на сам із конем. Скільки б коней не було – усі різні, усі з характером. І ще одне: коні дуже добре пам'ятають і добро, і зло.

Залишивши музей, ми вирушаємо далі. Попереду – знайомство з ще однією цікавинкою Дібрівського кінного заводу – кумисною фермою, що створена у 1982 році. Кумис постачають до санаторіїв (зокрема у сусідній Миргород) та продають гостям.

Прохолодний, з легкою кислинкою й ледь відчутною природною шипучістю, він особливо смакує в літню спеку. Після кількох годин, проведених серед стаєнь, просторих пасовищ і старовинних будівель, цей напій здається природним завершенням подорожі. Таким, що надовго залишає по собі смак Дібрівки.

Мирослава Липа, Полтава

Фото авторки

Новини регіонів України