Як ветеран на протезах установив рекорд у складі української збірної

Як ветеран на протезах установив рекорд у складі української збірної

12.06.2025 10:50

Укрінформ

Кропивничанин Михайло Дроботенко на фронті втратив обидві ноги, переніс 27 операцій, але продовжив спортивну кар'єру

Був період, коли лікарі давали йому шанси на виживання 50/50. Та Михайло Дроботенко пройшов лікування, реабілітацію, протезування й повернувся до цивільного життя. І не лише: завдяки вольовому характеру бере участь у спортивних змаганнях, встановлює світові рекорди та працює над тим, аби громадський простір був комфортний для всіх. Свою історію Михайло розповів кореспондентці Укрінформу.

МАЙЖЕ ТИЖДЕНЬ У ВОРОЖОМУ ТИЛУ

Дроботенко пішов служити в 2015 році. Потрапив у 28 окрему механізовану бригаду, брав участь у бойових діях на сході України на посаді артилериста. Але його спортивна підготовка, бажання вчитися новому й виконувати складніші завдання наштовхнули його на думку про службу в лавах Сил спеціальних операцій.

– Я вирішив піти в Третій окремий полк спецпризначення імені Святослава Хороброго, адже це – еліта війська. Трохи сумнівався, чи зможу туди потрапити. Зміг, ще й з першого відбору. Із п'ятнадцяти бажаючих тоді пройшли лиш троє, – розповідає.

Оскільки він уже мав сержантське звання й досвід, службу в полку почав із посади старшого розвідника. Через рік став командиром відділення, а згодом – заступником командира групи. У 2021 році Михайло звільнився зі служби в ССО та планував стати до лав підрозділу СБУ “Альфа”. Але для цього необхідно було рік чекати, тим часом його запросили на посаду командира взводу в 57 окремій мотопіхотній бригаді.

– Відповів: якщо вони згодні лиш на рік, то йду до них. І ми поїхали в Луганську область. У порівнянні зі службою у спецпідрозділі спершу було більш рутинно, мені трохи не вистачало “екшена”. Усе почалося через вісім місяців, але я відчував, що щось не так, ще коли приїхав на Луганщину. Було схоже, що росіяни готують плацдарм. Їхня арта почала нас крити десь за тиждень до 24 лютого. Активізувалась ворожа розвідка. За два дні до повномасштабки під'їжджали дуже великі колони, – каже.

Михайлу та його бійцям доводилося відпрацьовувати по переправах ворога через Сіверський Донець, по їхній техніці, яка сунула дорогами, тримати оборону, що швидко перетворилася на кругову. Бійці отримали команду відступати.

– Тоді я зрозумів, що до нас уже ніхто не зможе доїхати, і щось потрібно робити. У мене закінчилися міни. Була бойова піхотна машина. У бліндажах заготовили пальне, щоб під час відступу все спалити. На той час було вже троє поранених. Командирам відділення сказав, щоб вони вантажили в БМП “трьохсотих” і всіх, хто не зможе довго йти, та проривалися. Навіднику кажу: "Стріляєш, уваги ні на що не звертаєш – і пролітаєте". І вони пролетіли! – пригадує події тих днів чоловік.

Після цього з Михайлом залишилися дев’ятеро бійців. Вони пробиралися з оточення ще понад чотири доби – без боєкомплекту, з ризиками на кожному кроці. Врятувало те, що до повномасштабного вторгнення Дроботенко добре вивчив місцевість, тож знав, де можна сховатися. Окрім того, заздалегідь зробив невеликі схрони із сухпайками, що дали шанс на життя.

Щоб рухатися далі, залишав побратимів на годину чи дві, розвідуючи шлях, і тоді вів їх далі. Зі зброї мав лише пістолет, 16 патронів і дві гранати. Але навіть із таким арсеналом не зупинявся.

Йшли тільки вдень, коли темнішало, шукали прихисток. Мороз уночі був міцним, спальників не було. Вистилали землю сосновим гіллям і тулилися один до одного, щоби не замерзнути. Таким чином, розповідає Михайло, пройшли понад сотню кілометрів. І вийшли.

Відпочивав недовго: вже наступного дня затіяв переобладнання позицій. Потім допомагав у плануванні, розвідував місцевість, виконував інші задачі. Згодом надійшла команда завести людей на позиції, за якими було заміновано. Обійшли вдало, з флангу. Михайло вирішив розмінувати певну ділянку, і спершу все йшло добре – зняв усі розтяжки.

– Та я не побачив закопану й присипану снігом міну, хоча мав відчуття: щось тут є. І, як-то кажуть, “навчився літати”. Свідомість не втратив, почав затягувати джгути. Я ще не бачив, що ніг фактично немає. Просто розумів, що в мене – кровотечі, – каже чоловік.

Перший джгут Михайло встановив сам, на другий не вистачило сил. На допомогу прийшов побратим-медик. Дроботенка евакуювали: спершу – в Сіверськодонецьк, згодом – у Лисичанськ. Потім були шпиталі у Дніпрі й Вінниці. Місяць пролежав у реанімації, загалом переніс 27 операцій. Згадує, що коли перебував у Вінниці, відчував нестерпний біль.

– І там, як лікар мені казав, шанси були 50/50. Вони не знали, з чого починати, як усе збирати. Нирки відмовляли, з ногами щось треба було робити. Мене оперували раз на три доби. Може би і щодня це робили, але шалено стрибав тиск і температура, – розповідає Михайло.

Лікарі тоді сказали: добре, що займався спортом. Адже у чоловіка був запас м'язової маси, тож організму було звідки брати сили і він витримав шалений стрес. Бо їсти Михайло майже не міг. Дуже схуд, що стало для нього новим ударом: думав, що вісім років спорту – кікбоксингу, силових тренувань – пішли нанівець.

ДОПОМАГАЛА ПОВЕРТАТИСЯ ДО ЖИТТЯ КОХАНА

– Із Наталією познайомився вже після поранення, десь на п'ятий місяць лікування. Вона приїхала до мене, коли лежав у лікарні в Чернівцях. Один раз побачились – і все закрутилося. Коли повернувся в Київ, почали разом орендувати квартиру. Я відпрошувався зі шпиталю: півтора року лікували, набридло, – пригадує чоловік.

Михайло звикав до буденного життя на кріслі колісному. Каже, найважче було не фізично, а прийняти все і рухатися далі. Побутові справи вирішив робити самостійно.

– Як я кажу, “каменем” не збирався бути, не хотів, щоб усе робили за мене. Навіть із дівчиною інколи сварився. Коли був на візку і ми їздили в магазин, сперечалися щодо того, хто нестиме пакети. Казав: "Чіпляй на візок, буду їх тягнути". А ще казав коханій: "Зараз ти мене на візку катаєш, а через деякий час я тебе возитиму на авто". Так і вийшло. Зараз не дозволяю їй пакети тягати – хіба легесенькі, – посміхається співрозмовник.

Зауважує, що тепер вже й "залізо може нормально в залі тягати”.

 – Звісно, є моменти, коли незручно, але загалом справляюся, – додає.

Наша розмова торкається того, що люди, які хочуть допомогти у громадських місцях військовим із видимими наслідками поранень, часом ніяковіють, або навпаки – занадто наполягають.

– Просто у людини потрібно запитати, не нав'язуватися, – каже Михайло. – Я сам можу все робити, але часом погоджуюся на допомогу. Теж переймаюся по-своєму: якщо відмовлю, іншому ветерану можуть не запропонувати, а йому це може бути необхідно. Але навіть якщо людина не погодиться, все ж така пропозиція – приємна.

ВІД ВПРАВ У ПАЛАТІ – ДО СВІТОВОГО РЕКОРДУ

Звичка займатися спортом та бути у хорошій фізичній формі змусила його виконувати вправи ще під час лікування.

– Друзі почали привозити мені гантелі, спортивні резинки. А лікарі забирали, бо ще не можна було. Бувало, потягаю ті гантелі – шви розійдуться. Лікар питає: "А що ти робив?". Відповідаю: "Та нічого”. Він каже: "Ага, поняв", – зі сміхом згадує Михайло.

Він долучився до змагань з адаптивних видів спорту вже через кілька місяців після початку лікування.

– На той час у мене ще апарат Ілізарова на нозі стояв. Але я вже подав заявку і поїхав виступати на “Київ незламний”. Щоправда, брав одну дисципліну – жим штанги лежачи. Дуже це любив. Ну і знаєте, як пішло…, – говорить ветеран.

Познайомився з Федерацією стронгмену України, зокрема з її президентом Сергієм Конюшком, почесним президентом Василем Вірастюком, керівником донецького осередку Олександром Лашиним. Тепер, каже, спілкуються не просто як спортсмени – майже як друзі.

– Я повинен був їхати в Естонію протезуватися. Аж тут Сергій Конюшок запитав, чи не хотів би я взяти участь у встановленні світового рекорду. Погодився, звісно, і тільки потім зрозумів, що це збігається за термінами з протезуванням. Мав бути там місяць-півтора, але пробув три тижні, бо в мене ж встановлення рекорду, – сміється Михайло.

У жовтні 2023 року команда українських ветеранів встановила світовий рекорд зі стронгмену на Міжнародному спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe у Мадриді. Українці за 30 секунд протягли за канат чотири вантажівки загальною масою 35 тонн на 20 метрів.

– Але ще водії за кермом сиділи. І то були такі здорові дядьки, що там не 35, там мінімум 36 тонн було! – жартує Михайло.

Він долучився до цієї команди буквально за два місяці до спортивного фестивалю. Говорить, що трохи переживав, бо хоч і був уже на протезах, та ще не навчився на них нормально ходити.

Чоловік із захватом згадує: атмосфера, що панувала на змаганнях, зарядила емоціями надовго. Ще з тиждень потому не вірив, що справді це зробив. Ця вершина не стала випадковою: Михайло не лише продовжує займатися спортом, але й мотивує до цього інших.

НОВА МЕТА – РУЙНУВАТИ БАР'ЄРИ

Дроботенко активно веде соцмережі, наповнюючи їх мотиваційними дописами про спорт, реабілітацію. Його розповіді надихають цивільних і військових, воїнів на реабілітації та ветеранів.

Ділиться, що наразі надає перевагу пара-джиу-джитсу та адаптивному стронгмену. Наприкінці травня у Кропивницькому відбулися Всеукраїнські змагання для ветеранів та військових "Сильні України", де змагалися понад дві сотні учасників з 15 областей. Михайло брав участь не лиш як учасник, а й допомагав у організації, підтримував, консультував. Він зазначає, що для ветеранів головна проблема підготовки та участі в змаганнях – кошти. Доводиться або шукати спонсорів, що не для всіх прийнятно, або просити підтримки з бюджету громади. Зауважує, що в останньому не відмовляють, але така допомога не є значною, тож витрати переважно доводиться брати на себе.

– Будь-який спорт доволі вартісний, а ветеранський – тим більш, – зауважує.

Михайло не лише пропагує адаптивний спорт, а й розповідає про те, чому міський простір Кропивницького потребує змін. Для цього бере участь у зйомках відео для соцмереж.

– Ми робимо це з моєю знайомою – Олесею Козяк. Спробували, я потім дивлюсь, що воно набирає якісь активи. Люди починають підтримувати. Плануємо долучити інших хлопців із пораненнями. Бо я – з подвійною ампутацією, хтось – на кріслі колісному, хтось – незрячий, – розповідає.

Наголошує, що інклюзивність має охоплювати не лише середмістя та кілька адмінбудівель.

– Безбар'єрність повинна початися там, де людина цього потребує. Тобто з домівки. Прикладом, державний проєкт "Рух без бар'єрів" – класна ідея. Але головне, щоб на планах не закінчилося. Є старі будинки, є віддалені райони, – про все це треба думати. Навіть там, де є ліфти, не всюди заходять візки.

Тож іще одним місцем, де Михайло особистим прикладом мотивує до змін, стали вулиці Кропивницького. Руйнувати бар'єри – чергова його мета. Як і в спорті, тут ветеран налаштований рішуче: “Хтось може не помітити бордюру, але для когось цей бордюр – як стіна. Але бар’єри у головах – найвищі. І я тут, щоби їх ламати”.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото авторки та надані Михайлом Дроботенком

Новини спорту