Як колишні СЗЧ-шники «затокмачують» ворога

СПРОБА НАСТУПУ НА МОТОЦИКЛАХ ТЕЖ СТАЛА ПРОВАЛЬНОЮ

У 2023 році цей підрозділ брав участь у “роботинській операції”. Власне звільнення Роботиного називають одним із найважливіших і, водночас, найтрагічніших етапів повномасштабної війни. ЗСУ тоді наступали, а ворог, відповідно, був у обороні й дуже добре підготувався. За звільнення населеного пункту ми, на жаль, заплатили дуже високу ціну.

Зараз 118 бригада знову на слуху. Цього разу – в контексті оборони Малої Токмачки. Підрозділ встановив рекорд (навіть має відповідний документ) за найдовше утримання рубежів, у той час як росіяни «от-от», знову і знову «захоплюють» село.

«Фейк»

Пресофіцер 118 окремої механізованої бригади на позивний «Фейк» говорить, що неприступною фортецею Малу Токмачку роблять люди з залізними… тут він тримає паузу, підбираючи слово.

– Залізними нервами. Назвемо це так, – каже, усміхаючись.

Додає, що ворогу не вдається зайти до населеного пункту і закріпитися там.

– Вони пробували різні тактики, із застосуванням великих механізованих штурмів. Їм не вдалось досягти цілі. Пробували накопичуватися ближче до наших позицій і малими штурмовими групами – також не змогли, – зауважує “Фейк”.

У середині червня окупанти застосували іншу тактику. Була спроба швидкого наступу на мотоциклах та квадроциклах, які вони обладнали РЕБами і навіть невеликими мінними тралами. Утім, і ця тактика їм нічого не дала. В перший же вечір наші бійці знищили та поранили чималу кількість живої сили ворога та вибили техніку.

– Затокмачені – мій неологізм, я його придумав, – із гордістю каже пресофіцер.

“ШВИДКО ВИЯВЛЯЄМО ПРОТИВНИКА”

– Ворог присутній у Малій Токмачці?, – запитую “Фейка”.

– Ні. Якщо навіть одному-двом солдатам вдається зайти на околиці, в район цегельного заводу чи тюрми, то вони там довго не живуть. По-перше – довге плече забезпечення. Ворог не може забезпечити своїх людей достатньою кількістю засобів для виживання: водою, їжею, боєкомплектом. По-друге, ми швидко виявляємо противника, бачимо його ще в момент висування, – запевняє співрозмовник.

За версією росіян, Мала Токмачка була захоплена ще в листопаді минулого року. Чимало їхніх військових навіть отримали нагороди та відзнаки за нібито взяття цього села. Визнати, що населений пункт не під їхнім контролем, окупанти не можуть.

– Маленька брехня тягне за собою великі наслідки. Їм потрібні якісь перемоги на фронти, від цього залежать і їхні мобілізаційні заходи. Захопити Оріхів і підійти ближче до Запоріжжя вони не можуть – треба дуже велика кількість техніки й особового складу, якого у ворога немає. Але вони зможуть впливати на Оріхів, якщо зайдуть у Малу Токмачку. Ми робимо все, щоби цього не сталося, – ділиться “Фейк”.

ВІД СЗЧ – ДО “СІРІУСА”

– У нашому підрозділі відсотків 80, а може і більше тих, хто був у СЗЧ і добровільно повернувся. Найкращі бійці – якраз ті, хто сам прийшов після цього, – каже військовий на позивний «Рапан».

«Рапан»

Важко з цим сперечатись, особливо, якщо говорить боєць, який сам належить до цих 80 відсотків.

“Рапану” – 27 років. Із 2017 по 2020 він брав участь в АТО, служив у штурмовій бригаді.

– На другий день повномасштабки добровільно пішов до військкомату, потрапив у Вінницьку бригаду ТРО. Після поранення у Старомайорську був на реабілітації і мене заднім числом подали в СЗЧ, – розповідає боєць свою історію.

Його побратимові на позивний «Фродо» – лише 20, він добровільно долучився до війська в 2024-му. До 118-ої бригади перейшов так само – через СЗЧ.

– Має бути справедливе ставлення до військових і нормальне грошове забезпечення, – зазначає «Фродо».

«Фродо»

Свій бойовий шлях він розпочав у одній із механізованих бригад на Бахмутському напрямку. Говорить, що перевестись до іншого підрозділу хотів ще в 2025-му, але тоді його запит відхилили і він пішов у СЗЧ. Полікувався і повернувся.

Обидва бійці нині належать до батальйону безпілотних систем «Сіріус», взводу FPV.

“Фродо” – з добрим обличчям і гарним почуттям гумору. Про свій “похід” у СЗЧ розповідає так, що без сміху слухати не виходить..

– Поки там був, відкрив шиномонтажку. Кум зараз нею займається, ну і родина ж має з чогось жити, – пояснює він.

– Що вдома сказали, коли ви із СЗЧ повернулись до війська?, – запитую.

– Придурок, – відповідає.

Але то все жарти. Він каже, що сьогодні навіть не уявляє себе “на гражданці”.

– Багато хто не розуміє військових. Звичайно ж, я хочу родину, дітей, хочу залишити після себе щось, – додає боєць.

Удома він був 16 місяців тому. Ділиться, що роботи на фронті нині вистачає, а от людей – ні.

Прошу його розповісти про бойовий вихід, який найбільше запам’ятався.

– Це мій перший, ще у складі колишньої бригади на Бахмутському напрямку. Ми сиділи в Никифорівці і почався штурм на Васюківку. Якщо чесно, я тоді ще толком і літати не вмів (був оператором БПЛА, – ред.). Це 2024-й рік і FPV майже не було. Так вийшло, що я термічною сумішшю спалив танк. Це взагалі було вперше за всю війну, – згадує “Фродо”.

Вирішую пошукати, чи дійсно таке було вперше. Google видає десятки сайтів із заголовками типу “ЗСУ вперше знищили російський танк за допомогою дрона, що вивергає терміт”. Це дійсно сталося у 2024 році. Тоді українські війська вперше застосували термітний безпілотник “Дракон” і знищили російський танк.

“Фродо” продовжує, що найбільше йому подобалося літати на FPV-дронах «Джміль». Між собою бійці називали їх “джмілики”. Саме за їхньою допомогою його бригада знищила багато ворожої техніки і живої сили.

– Ми майже не спали тоді. Бувало таке, що по годині-дві всього мали на відпочинок, – згадує боєць.

– Мала Токмачка зараз – це що? – запитую.

– Руїни. Мені нагадує Донецьку область, Миньківку, Васюківку чи Оріхово-Василівку, – каже “Фродо”.

– Нема села, чесно… Зі свого досвіду скажу, що бачив Авдіївку, Бахмут, Старомайорськ, які вони не могли захопити і тупо знищували КАБами, артилерією. Так вони працюють, це такий у них метод. Посадку КАБами криють – і все, – додає “Рапан”.

“БОЛИТЬ, КОЛИ НЕ ВПІЗНАЮТЬ РІДНІ ДІТИ”

У часи АТО “Рапан” служив у підрозділі ППО. Коли йшов у 118 бригаду, то мав вибір – бути бойовим медиком і працювати на евакуації, чи стати пілотом. Обрав другий варіант.

– Я один день політав на “мавіку” і мені сподобалось. Навчався тижні два і потім замкомроти сказав, що я добре літаю, і запропонували на FPV перейти. Страшно було, бо вибухівка там, і мене самого FPV трьохсотило. Всі штурми відбиваються за допомогою підрозділів БПЛА. Така війна зараз. Брав участь у відбитті штурмів і цим пишаюсь. Подобається, коли завдяки нашій роботі п@дари не доїжджають до нас, – каже боєць і вибачається за некультурний вислів, але іншого слова щодо ворога не знаходить.

“Рапан” згадує, як під час бойового вильоту його дрон залетів у люк ворожого механіка-водія і розірвав БМП. Говорить, що тоді складно було саме зупинити техніку, а от “розбирати” його потім – легко.

– Якби тоді не влучили, багато б він біди наробив?, – питаю.

– Піхоті – так. У нас, у пілотів, є своє правило: ми переживаємо першочергово за піхоту, а потім уже за себе. Якщо є небезпека для піхоти, то байдуже, що над нами літає – стараємося швидко вилетіти, щоби прикрити хлопців. Не буде піхоти, то ми станемо нею. Якщо перша лінія впаде, ми за ними… Піхоті тяжко, вони по пів року сидять на позиціях. Ми хоча б із родинами говоримо телефоном, дітей бачимо, а у хлопців – рація і все, – каже “Рапан”.

За час повномасштабної війни він був на Харківщині, Донецькому напрямку. Спочатку мав одне поранення, потім – друге, під час лікування його подали в СЗЧ.

– Образливо було?

– Дуже. Чесно. Я колись хотів звільнитися. Думав, третя дитина народиться – і все. Народилась… Але я себе “на гражданці” вже не уявляю. Це при тому, що у мене стабільна робота була. В 2020 році відкрив будівельну фірму, паркет робили, але не бачу себе в цивільному житті, – ділиться військовий.

Його старшу доньку звати Анастасія, їй 7 років. Через війну він не бачив її три роки – до першого поранення. Сину Матвію – 3 роки і найменшій доньці – Надії – рік.

– Діти впізнають вас?

– Менша дитина… ні, – його очі наповнилися сльозами. – Болить, це найбільш образливо. Телефоном говорить зі мною, а приїхав додому – вона від мене тікає. Два дні пройшло, поки дитина почала впізнавати. Ось це найважче. Окупанти не дають нам жити, – каже боєць.

Так вийшло, що він забрав доньку з пологового, а потім побачив аж через рік – на хрестини.

– Що сказали б побратимам, які так само, як і ви, не бачать, як зростають їхні діти? Як би підбадьорили?

– Я сам собі не знаю, що сказати. Ми з побратимами говоримо про це, ділимося, підтримуємо. Не я один у такій ситуації. Дуже хочу, щоби діти знали, що ми їх любимо і це все – для їхнього майбутнього, – каже “Рапан”.

– Раніше операторів дронів називали “очима” артилерії, а зараз ви хто? – питаю наостанок.

– Зірки. «Сіріус», – швидко відповідає «Фродо».

Ольга Звонарьова

Фото Дмитра Смольєнка

Актуальні новини війни