Любов, війна і «ПарасолЯ»

ЦІ ІСТОРІЇ – ЖИВІ РАНИ

Ранок. На сцені Івано-Франківської обласної філармонії повторюють тексти семеро жінок, які наважилися розповісти про життя в очікуванні з війни найрідніших. Прем’єра «ПарасолІ» запланована на 17 червня. Тому на репетиції вже відточують кожний рух і кожне слово.

– Дівчата, знову і знову прошу говорити голосніше й чіткіше. Це вам здається, що звична розмова на сцені виглядає природно. Ні! Тут так не працює, – керує процесом режисерка Ірина Онищук.

Ірина Онищук

Це до неї звернулися по допомогу учасниці ГО «Дружина Воїна», щоб показати на сцені все те, що вони переживають уже кілька років поспіль. Жінки не гратимуть себе. Вони продемонструють змішані образи дружин військових, створивши для них правдиві монологи.

– Ми спершу виокремили всі проблеми, які їх турбують, а потім разом узялися за сценарій. Його писали майже два місяці. Ідея була така, щоб люди не шкодували дружин воїнів, які чекають на чоловіків із війни, а щоб показати, як вони знаходять час, щоб підтримати одна одну, разом випити кави, волонтерити. Ми хочемо поділитися своїми рефлексіями не для того, щоб глядачі затужили. Тому це – стендапівська гумористична історія, місцями дуже чутлива, – запевняє співрозмовниця.

Для неї «ПарасолЯ» – не перша режисерська робота. Раніше в Івано-Франківському драмтеатрі заслужена артистка України Ірина Онищук, відома за ролями у фільмах «Мій карпатський дідусь», «Все буде ОК» та «Патерн», разом з актором Іваном Бліндаром (зіграв роль Кузьми Скрябіна у фільмі «Я, "Побєда" і Берлін», – ред.) поставили виставу «Алло!». Ще приблизно десять режисерських робіт вона створила з непрофесійними акторами студії «Гротеск». Тому «ПарасолЯ» не стала для пані Ірини викликом, а радше терапією і роботою з живими історіями.

– Я дуже боялася комусь нашкодити, бо ж ці історії – чиїсь живі рани… Для мене це – теж своєрідна реабілітація і дуже цінна людська знахідка. Знаєте, так складається життя, що друзів у мене небагато. А тут ми приходимо, починаємо пити каву, розповідаємо про себе. Проплакали, проговорили… І я розумію, що знайшла тут подруг, з якими можу ділитися, переписуватися. Робота над цим проєктом ще більше мені доводить, що, попри все, треба дозволити собі жити. Часом це важко. Особливо коли ти чекаєш із фронту сина, доньку чи чоловіка. Але жити потрібно! І «Дружини Воїнів» це дуже добре транслюють. Для мене це – цінний меседж, – зізнається Ірина Онищук.

Вона додає, що знає про чекання з війни ще й із досвіду своєї родини. Каже, усі брати її мами, яка родом із Дніпра, тепер воюють. А щодо проєкту «ПарасолЯ», то він зовсім не має на меті розділити суспільство на тих, хто чекає, а хто ні. Радше навпаки – жіночі історії звучатимуть на сцені, щоб об’єднати. Велика біла парасоля є логотипом ГО «Дружина Воїна», а тому ці сюжети для глядачів наче відкриють цей захисний аксесуар, під яким люблять, вірять і чекають на закінчення війни.

– Парасоля – це ж як символ чуттєвості, жіночності, оберега… Скажу відверто, мені доводиться докладати багато зусиль, щоб дівчата на сцені могли відкритися, щоб почували себе там кайфово. Тому це для мене – задача із зірочкою, – зауважує режисерка.

У благодійній постановці героїні поділяться зі сцени ще й про інтимне життя під час війни, а тому на «ПарасолЮ» чекають глядачів віком 16+.

 Загалом їхня мета – зібрати кошти на авто для ЗСУ.

– Було б добре, якби на прем’єру прийшли чоловіки. Вони побачать, наскільки різними і сильними можуть бути жінки, – усміхається Ірина Онищук і повертається до роботи з акторками.

«У МАРІУПОЛІ МИ БУЛИ ЩАСЛИВІ»

– Мій чоловік дуже хоче подивитися цю виставу. Переживає за мене. Зроблю йому відео і надішлю, бо ж приїхати з передової, на жаль, непросто, – говорить Оксана Солук.

Вона погодилася зіграти у виставі одразу, хоча акторського досвіду, як і більшість жінок у проєкті, не мала. Оксана працювала у медицині. В Івано-Франківськ її родина приїхала із Волновахи у 2022 році.

– Михайло привіз нас сюди 5 березня, а вже 9 березня подався у військкомат з речами. Пройшов Бахмут, Куп’янськ. Тепер захищає нас на Слов’янському напрямку, – ділиться вона.

Каже, у постановці «ПарасолЯ» є трішки історії про її родину.

– Коли я дивлюсь альбом із фотографіями, а це у першій сцені, то говорю монолог, і це – про мою сім’ю, – уточнює Оксана.

Прошу зачитати монолог.

– А тут він такий веселий. Тримає доню на плечах. Ми тут відпочивали на морі, у Маріуполі. Ми тоді були такі щасливі, – декламує акторка.

Розповідає, тоді вони жили біля Маріупольського драмтеатру, але на жодну з вистав не потрапили. Оксана й не сподівалася, що колись їй доведеться вийти на сцену, щоб розповісти, як війна розлучає українські родини, як живуть жінки без чоловіків, як підростають без них діти. Додає, що за час війни їхня донька стала доросла, нещодавно народила їм онука. Чоловікові Оксани нарешті вдалося його побачити.

– Його півтора року не відпускали у відпустку. Як ми чекаємо? Потрібні терпеливість, сила і почуття гумору. Без цього не витягнемо. До речі, у нашому проєкті дуже багато таких сцен, – запевняє вона.

Оксана Солук і Валентина Дречевич

«НАЙСКЛАДНІШЕ – ДОЧЕКАТИСЯ ЙОГО ДЗВІНКА»

– Гумору в нас багато. Знаєте, як у Лесі Українки: «Щоб не плакать, я сміялась», – підхоплює Валентина Дречевич.

Вона – дружина ветерана війни. Із 2008 року проживає в Івано-Франківську, куди з родиною переїхала зі Львівщини. Зізнається, «ПарасолЯ» стала для неї першим і цікавим досвідом, який дозволив спробувати власні сили на сцені. До цього вона лише спостерігала за грою улюблених акторів.

– Трішки важко, бо треба увійти в образ героїні, а не грати себе. Я зіграю Надію. У першій сцені вона очікує на дуже важливий дзвінок. Пізніше дізнається, що її чоловік зник безвісти. Тоді закривається у собі, боїться чути людей, не готова до спілкування. Через це Надія завжди у навушниках, – тлумачить свій образ Валентина Дречевич.

Каже, у житті вона теж знає, як важко чекати з війни. Адже її чоловік служив в АТО ще з 2014 року. За станом здоров’я його звільнили зі служби у 2023-му.

– За цей час для мене найскладнішим було дочекатися його дзвінка. Адже у 2014-му ми уявлення не мали, що там відбувається, як довго це триватиме… Обіцяли три місяці, а виявилося довше. Чоловік не завжди міг вийти на зв’язок, усе це було дуже страшно. Я почала шукати, чим себе зайняти. Тут ми схожі з моєю героїнею Надією. Вона знайшла подругу, з якою можна випити і забутися. Але це вже не моя історія, – говорить Валентина.

Запитую, що стало для неї порятунком у чеканні.

– Я знайшла себе у вишиванні бісером. Так захопилася, що доки чоловік служив на першій ротації, вишила йому сорочку, собі – сукню, а друзям – образи. Вишивка мене заспокоювала. Я зосереджувалася на кольорі, техніці, бісері – і так чекання ставало легшим, – зізнається Валентина.

Додає, участь у постановці «ПарасолЯ» – це для неї ще й величезне почуття підтримки і допомоги, що роблять її витривалішою і дають сили допомагати іншим. Каже, дуже важливо, щоб ті, у кого рідні воюють, не залишалися на самоті.

«ДІТИ ДАЮТЬ МЕНІ КРИЛА Й ОПОРУ»

– Це була моя мрія з 2015 року, – каже про постановку помічниця режисерки, координаторка волонтерського проєкту «Замаскуй Воїна» та учасниця ГО «Дружина Воїна» Людмила Лучин.

Людмила Лучин

Вона – єдина професійна акторка, яка вийде на сцену в проєкті «ПарасолЯ». Це її героїня говоритиме глядачам, що «жінці, у якої чоловік на війні, доводиться бути мамою, батьком, психологом і сантехніком, бо коли чоловік їде, у домі завжди щось ламається…» І якщо «у нього там одне завдання, яке дав командир, то в неї їх – сотня, і всі на вже».

– Таких, як ми, тепер дуже багато. Той біль, про який ми хочемо розказати зі сцени, часто замовчують. Ми відкриємо все це з іронією. Можливо, інші захочуть долучитися до нас, коли побачать, що ми – класні, з нами можна робити будь-що… Я граю Сюзанну – втомлену, але легку. Вона хоче піти на корпоратив, але її гризе совість, бо ж чоловік на війні. Жінка не знає, чи має на це право. Вона слухає, як інші їздять в Єгипет. Їй складно, але вона красиво подає, що гідна цього колективу. Але це не я. Мені ближчий образ багатодітної матері, яка намагається все встигнути, – усміхається пані Людмила.

Зізнається, у неї за плечима 15 років акторського стажу, який переривався через народження трьох донечок. Чоловік – ветеран війни, добровольцем воював із 2014 року.

– Я чекала на нього, плакала, була вагітна, коли він ішов на фронт… І завжди вірила, що  повернеться живий. Кожна дружина, яка проводжає чоловіка на війну, усе це переживає, – говорить помічниця режисерки.

Каже, імена персонажів у постановці навмисно змінені, щоб глядачі змогли побачити в кожній героїні себе.

– От часто у нас звучить фраза «прикриваються війною», а насправді ти не хочеш випрошувати допомоги, тож доводиться через це робити усе самотужки. І ці історії ми покажемо, – додає Людмила Лучин.

– «А коли він – в окопі, у вас часто були нові сукні?». – Ця фраза теж із постановки.

– Це те, що говорять про нас. Ми чуємо про себе ці плітки і розповідаємо про них у постановці… І це не моя історія. Мені було так важко, що я не хотіла виходити з дому. Почувалася затисненою, затюканою. Але на сцені ми граємо сильних і не хочемо, щоб нас жаліли.

– У театрі часто доводилося грати ролі сильних жінок?

– У 2005 році я вагітною грала княгиню Ольгу. Тоді на сцені був небезпечний бій, і вже було помітно, що я реагую на все інакше через свій стан (усміхається, – ред.).

– Що для вас проєкт «ПарасолЯ»?

– Буду відверта. Я дуже сумую за театром, у думках часто повертаюся на сцену, і ця постановка допоможе мені зануритись у театральне життя, бодай трішки. Насправді я ні про що не шкодую. Діти дають мені крила й опору. А на сцені ми зіграємо збірний образ жінок, які вигрібають у побуті з дітьми, роботою і водночас хочуть бути перфектними і красивими.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрка Паливоди та учасниць проєкту «ПарасолЯ»

Новини регіонів України