Українська альпіністка мріє підкорити 14 найвищих гір – «Корону Землі»
Українська альпіністка мріє підкорити 14 найвищих гір – «Корону Землі»
11.06.2025 09:00
Укрінформ
Альпіністи називають сходження на гору штурмом. Щоби не загинути в нім, слід добре оцінити ресурс свого організму, а за потреби – вчасно зупинитися
Українська альпіністка Антоніна Самойлова мріє підкорити 14 найвищих вершин планети. Мова про гори, які піднімаються вище за 8000 метрів над рівнем моря, їх називають восьмитисячниками, або ж «Короною Землі».
Минулого року Антоніна за одну експедицію зійшла на Еверест і Лходзе. Тоді спортсменка провела без сну понад 65 годин. З початку цього року вона вже має у своєму активі два вдалих сходження.
В ГОРИ ЗА КОМПАНІЮ
Антоніна займається альпінізмом з 2018 року, і це не було її «мрією дитинства».
– Альпінізм – це дорослий спорт. Багато моїх знайомих з міжнародного висотного альпінізму прийшли до цього після 20 років, ближче до 30. Мені зараз 36, а почала займатися цим у 29. Це точно не мрія дитинства, але мені було завжди цікаво. З уроків географії знала, що Еверест і К2 – це дві найвищі гори, і на цьому всі мої знання закінчувались, – розповідає Антоніна.
Потрапила в гори вона випадково – пішла з друзями просто за компанію. Те перше сходження, за її словами, було дуже важким. Тоді вона собі сказала, що більше такого не хоче. Це був 2018-й, але вже за рік гори стали частиною її життя.
– Це були відносно низькі гори – «шеститисячники». Ніщо тоді не говорило про те, що я колись зможу піднятися на Еверест. Але після третього-четвертого сходження у мене зʼявилася така мрія. Дуже далека мрія, – говорить.
Поспілкувавшись із кількома людьми, які підкорили найвищу вершину світу, Тоня для себе зрозуміла, що «челендж» серйозний: можливо, через 10 років, за умови, що весь час буде сильно готуватися, все складеться.
Проте чекати так довго не довелося.
– Досягнення перевершили всі мої найсміливіші очікування. Можна сказати, я виграла лотерею від народження: я фізично сильна і витривала. Спортом займалася не професійно, але ходжу в тренажерний зал більшу частину свого життя. Більше того, я завжди розуміла, що в мені сили більше, аніж в інших. Наприклад, у школі на змаганнях могла віджатися 80 разів, і це було завжди таким «вау», – розповідає Антоніна.
Через особисті обставини вона наважилася піти у свою найсерйознішу на той час експедицію – в Антарктиду. Це було сходження на найвищу точку материка – гору Вінсон.
Власне, відтоді Самойлова і «захворіла» горами по-справжньому.
– Саме в цій експедиції я домовилася про дві інші. І менш ніж за пів року вперше піднялася на Еверест, – говорить з гордістю.
Як пояснює Антоніна, гора Вінсон специфічна тим, що тут у альпіністів немає портерів (помічників). У будь-яких інших гірських сходженнях альпініста супроводжує місцевий гід.
– Є лише два місця – в Антарктиді й на Алясці, гора Деналі, де ти повністю автономно на собі все несеш. Я вперше потрапила в таку експедицію, і вона змінила моє сприйняття себе і світу, – додає.
Жінка має дві вищі освіти: за першою вона перекладачка, за другою – дизайнер інтерʼєрів. Нині вона співвласниця ресторану.
Тоня говорить, що в горах її мозок відпочиває. В експедиціях вона майже не спілкується з рідними, обмежується короткими повідомлення типу «все нормально».
ЗДОЛАТИ ГОРУ І… ХВОРОБУ
В Антарктиду членів експедиції доправляють літаком.
– Це не та Антарктида, про яку думають, що там пінгвіни. Це в глибині материка. Летіти довго. Літак висаджує групу і повертається через тиждень. Там вічна мерзлота, повітря – мінус 40, це справді екстремальні умови. Ми групою піднялися до вершини, зійшли – і потрапили в негоду в базовому таборі. Через погодні умови літака довелося чекати ще тиждень, – згадує Антоніна.
Вона каже, що фізично було дуже важко тягнути вантаж упродовж переходу, який тривав 5-6 годин. Коли група виходить на круту ділянку, сани там просто не можуть їхати, всі речі доводиться складати у величезний рюкзак і нести. Нелегким є і саме сходження.
– Будь-яке сходження на висоту вище 4000 м – це гіпоксія, чи гірська хвороба. Вінсон – 5000 м, але через більшу інтенсивність в Антарктиді магнітного поля Землі відчувається вона як 6000, – розповідає співрозмовниця.
Як зʼясувалося, Антоніна летіла в ту експедицію із запаленням сечового міхура (циститом). Вона приймала антибіотики, та не була до кінця впевнена, що вони допоможуть.
– Я розуміла, що лечу назустріч небезпеці, і якщо антибіотик не допоможе і запалення піде далі, на нирки, все може скінчитися дуже погано. Але відмовитися від сходження не могла. Експедиція була дуже коштовною – 45 тисяч доларів. Я фактично купувала білет в інше життя. На той момент для мене це була дуже значима сума. З іншого боку, стільки всього вже зроблено, і от група вилітає, а ти лишишся на «великій землі» – оце страх! За три дні я відчула, що антибіотики допомагають, запалення спадає, і все інше було вже легко, – говорить.
НА ГОРИ СХОДЯТЬ НЕ НОГАМИ, А ГОЛОВОЮ
Аби підкорити вершину, треба відчувати себе, мати сильну ментальну складову. Антоніна каже, що є такий вислів: на «восьмитисячники» сходять не ногами, а головою. За свою карʼєру альпіністки вона бачила на власні очі, як фізично сильні люди, професійні спортсмени не могли зійти на вершину, морально ламалися.
– Гори – це про ментальну стійкість. Ти маєш бути готовим до сильних навантажень і випробувань. До 10-годинного переходу, коли дуже важко, коли треба не просто йти пішки, а підніматися вгору з гіпоксією, розуміти, що кисню буде ставати все менше. Це випробування, і кожен крок дається важко – буквально, це просто фраза, – говорить.
– Як ви справляєтеся? – запитую.
– Я розумію, що все одно це зроблю. Навіть нехай це забере не 8 годин, а 9 чи 10, але все одно я дійду. Мені допомагають терплячість і фізична витривалість. Буває, що від утоми хочеться плакати. Можна зробити це в наметі. От, наприклад, удруге на Еверест я піднімалася з коронавірусом. Це дуже складно. Ти йдеш наверх, і в якийсь момент починаєш себе питати: а навіщо я це роблю? Людський організм має певний ресурс, і треба завжди до себе прислухатися й оцінювати. Всі смерті у великих горах трапляються, коли людина вирішує: ну ось вершина, я стільки вже пройшла і дійду, – але при цьому не оцінює свої сили, не розуміє, що їй іще повертатися назад. Треба розуміти різницю між тим, що я типу вже не можу, бо втомився, але ресурс є, – і коли ресурс уже використаний. Якщо вчасно не зупинитися, то це смерть, – пояснює.
Тоня говорить, що сходження їй особисто дається легше, ніж спуск, хоча в більшості випадків спускатися страшніше технічно. Треба приділяти більше уваги рухам, концентрації, йде навантаження на коліна, і ноги можуть у прямому сенсі тремтіти від утоми і зневоднення.
Минулого року вона за одну експедицію підкорила в Гімалаях Еверест (це було її третє сходження на цю гору) і Лходзе. Тоді провела без сну безперервно 65 годин.
Тоня пояснює, що перш ніж група вирушить у штурмову ніч, має здолати кілька висотних таборів. Наприклад, на Евересті їх чотири.
– У четвертий табір ми йдемо приблизно о 4 годині ранку. Перехід триває 8-10 годин, у таборі ми зазвичай не спимо, бо в тих умовах, на висоті майже 8000 м, спати неможливо через гіпоксію і сильний адреналін. Там ніхто не ночує, там просто відпочивають, їдять. Загалом у мене було вісім сходжень на великі гори, і я жодного разу в четвертому таборі не спала. Після перепочинку ти перевдягаєшся і йдеш на штурм. Він триває для кожного по-різному – 8, 10, 15 годин. Після цього – спуск у четвертий табір і в базовий. Через перевтому я не могла спати, і коли порахувала, скільки часу була без сну, то вийшло навіть більше 65 годин, – каже.
СТАТИ КРИЛАМИ ДЛЯ БІЙЦЯ, ЯКИЙ МРІЯВ ПІДКОРИТИ ЕВЕРЕСТ
Тоня присвятила свій рекорд зі сходження на Еверест 28-річному загиблому бійцю Олександру Грянику. Вони не були знайомі особисто, і про мрію героя альпіністка дізналася вже у базовому таборі.
– Мене набрав мій друг Тарас, коли я була в горах. Він розповів, що військовий, який загинув у Маріуполі, мріяв піднятися на Еверест. Мені роздрукували фото Олександра, я його взяла на вершину і там розгорнула. Коли запостила допис про це у себе на сторінці, мені написали його батьки. Вони мені дякували, лист був дуже зворушливим. Ми з ними зустрілися потім, вони дали шеврон із фото Саші, і я пообіцяла, що цей шеврон ходитиме зі мною й на інші гори, – розповідає Тоня.
– Ви стали його крилами, – кажу.
– Так, і його батьків також. Складно про це говорити, але вони досі живуть ним і його життям, – каже.
Її батько зараз також служить, і коли дізнався про цю історію, сказав Тоні, що це могло б бути єдиною причиною піднятися на Еверест утретє.
КАНЧЕНДЖАНҐА, СКЛАДНА І «НЕСКІНЧЕННА»
Уже цього року Тоня підкорила ще два «восьмитисячники» – Канченджанґу (третій за висотою) і Макалу (пʼятий).
Спортсменка називає Канченджанґу найскладнішим «восьмитисячником».
– У мене було тремтіння перед цією горою завжди. Всі знають, що штурмова ніч на ній найдовша і найскладніша технічно, вона дуже крута. Таке враження, що вона нескінченна. Це складна гора, без легких ділянок, там усе важко. Вона вимотує. Ми сходили в погані погодні умови, – пояснює.
– Коли нарешті піднялися, які були відчуття? – запитую.
– Цього разу не було відчуттів. Ми дуже змерзли. У мене був інцидент із киснем, і я взагалі переживала, що він у мене закінчиться. Було дуже холодно. Основна функція кисню, окрім дихання, – зігрівати організм. Без кисню великий ризик отримати обмороження. Коли я піднялась на вершину, то не відчувала повністю своїх ніг, ступні дуже замерзли, і я переживала, що буде обмороження і втрачу пальці, а треба було ще спускатися. Ну і я нічого не побачила з вершини – туман, сніг, вітер, і все…. Я завжди роблю різні відео, прапори дістаю, а цього разу все було інакше: ми пробули там 5 хвилин, два фото, нуль відео і почали спускатися.
– Хочете повернутися, аби дати другий шанс і горі, й собі?
– Ні. Ніколи. Факт сходження є, і слава Богу, – сміється.
– Альпінізм – це більше про чоловіків? – уточнюю.
– Я б узагалі-то сказала, що в сучасного альпінізму жіноче обличчя. Поки що жінок у цьому виді спорту менше, аніж чоловіків, але їх більшає, – каже.
Щодо віку, то, за словами альпіністки, вона знає іспанця, якому 81 рік, і гори досі є в його житті.
Також розповідає про свою подругу з Австралії, яка практикує безкисневі сходження на «восьмитисячники» і минулого року зробила два таких за сезон.
– Якої гори ви боїтеся? – запитую.
– Аннапурни, яку називають горою-вбивцею. Вона відома лавинами, вони там сходять постійно. Цього року там загинув мій друг. Це лотерея, а я таке не люблю. Гора К2 складна, там каменепади, але там немає випадковостей. А от на Аннапурні ти граєшся з долею, і вона мені не подобається.
Тоня мріє підкорити 14 «восьмитисячників», які називають «Короною Землі».
– Я хочу це зробити, без якихось термінів, і якщо вийде, то буду рада. У мене вже є шість «восьмитисячників», тож лишилося ще вісім.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото з архіву Антоніни Самойлової
Новини спорту