Найсильніша жінка світу мешкає в Миколаєві й рятує тварин

Найсильніша жінка світу мешкає в Миколаєві й рятує тварин

Репортаж

10.11.2025 17:15

Укрінформ

Ганна Куркуріна перемогла у світових змаганнях з пауерліфтингу в 2008, 2010 та 2015 роках, її рекорд досі ніхто не побив

У спорт її привела любов до тварин. Куркуріна працювала зоотехніком у зоопарку, а це потребувало неабияких фізичних зусиль. Спершу захопилася фітнесом, але дуже швидко зрозуміла, що її покликання – пауерліфтинг. І ось за власної ваги 72 кг вона підняла штангу 147,5 кг.

Із початком війни спорт у житті жінки відійшов на другий план, вона присвятила себе волонтерству. Почала рятувати безпритульних тварин,  допомагати людям у зруйнованих селах.

Зараз Ганна Куркуріна поєднує спортивну діяльність і гуманітарну місію.

Зі спортсменкою поспілкувалися кореспонденти Укрінформу.

«ЗНАЄТЕ, ЯК ПРИЄМНО ТРИМАТИ НА РУКАХ ЛЕВА»

Ганна Куркуріна розповідає, що народилася у Краматорську на Донеччині в родині вчительки та робітника заводу. Її батько, Іван Куркурін, мав грецьке походження, змалечку читав доньці давньогрецькі міфи й легенди і, за словами Ганни, тоді в неї з´явилася мрія стати «сильним героєм». Додає, що від батька успадкувала й любов до тварин.

– Інші дівчата мріяли стати співачками, лікарками, акторками, а я одразу говорила, що хочу займатися тваринами. Батьки погодилися, щоб я навчалася на біолога, хоч це й не прибуткова професія, – згадує Ганна.

Після закінчення університету в Донецьку її за розподілом направили працювати до Миколаєва. Одразу намагалася влаштуватися на роботу в зоопарк, проте там їй не змогли надати житло. Щоб отримати кімнату в гуртожитку, пішла викладати біологію в школу.

– Але це – не моє. Упродовж 10 років ішла до школи, як той коник – колінками назад. Чотири дні працювала вчителькою, три – зоотехніком у зоопарку. І лише тоді відчувала себе щасливою, – каже.

Коли Куркуріній виповнилося 40 років, фізична робота в зоопарку стала даватися важче. Тож вирішила покращити форму.

– Я носила величезні корита з їжею, вигодовувала покинутих дітлахів-хижаків. А що це за мама, якщо вона слабша за дитину? Тоді пішла на фітнес і почала качатися. Знаєте, як приємно носити на руках лева? А ще були двоє ведмежат: коли вони билися, брала їх за барки, піднімала одного лівою рукою, іншого –  правою: «Мама казала – не можна битися!», – сміється Ганна.

Куркуріна відкрила свій перший фітнес-клуб «Багіра». Тоді жіночий фітнес лише зароджувався, і Ганна розробила безліч власних методик, якими нині користуються жінки у всьому світі. Фінансовий стан спортсменки покращився, вона змогла залишити роботу в школі. Проте грецька кров давала про себе знати – вона хотіла більших досягнень у спорті.

«ХОЧУ БУТИ ЧЕМПІОНКОЮ СВІТУ»

– Одного разу по телевізору побачила шоу, де змагаються сильні жінки з різних країн. Мені захотілося довести, що найсильніші – українки. На той час я була фітнес-тренеркою, і в мене займалася дівчина, чоловік якої був пауерліфтером. Я зв’язалася з ним і домовилася про зустріч. Потім прийшла до них додому, він відчинив двері, а я з порога: «Добрий день. Хочу бути чемпіонкою світу». Через півтора року зробила чотири світові рекорди в Америці, – каже Ганна.

Зараз Куркуріна є володаркою 18 світових рекордів.

– Найбільший, який, певно, ніхто не поб’є, – підняла дві свої ваги. Важила 72 кг, а жим штанги був 147,5 кг. Це було у 2015 році. Тоді мене запросили до Австралії – я була єдиною жінкою на Arnold Classic. Вони не вірили, що зможу стільки підняти. Мене вважають найсильнішою жінкою у світі, – каже вона.

Попри численні травми, Куркуріна продовжує тренуватися і виступати на чемпіонатах.

– У мене порване все, що тільки могло. Десять років тому відірвався правий грудний м’яз, рік тому – травмована нога. Але я поїхала на Донбас, адже мала доставити туди допомогу. Зараз відірвався лівий грудний м’яз – я віджималася на брусах із додатковими 35 кг на поясі. Кожна травма додає мені впевненості й жаги йти далі. Я показую людям: скільки б років мені не було, кожного разу після травми встановлюю світові рекорди, – каже вона.

«ЗМАГАЮСЯ У ОДНІЙ ВІКОВІЙ КАТЕГОРІЇ З МОЛОДДЮ»

Каже, через травму грудей свій власний рекорд із жиму штанги вже не перевершить, тож перейшла на іншу вправу. Останній рекорд Ганни – підйом на біцепс штанги вагою 62 кг.

– Перед цим світовий рекорд у жінки в моїй ваговій категорії був 51 кг. Це при тому, що це – не моя вправа, адже я – жимовик. Але при відірваному грудному м’язі не зможу перевищити свої рекорди, тож сенс утрачено. Я можу пожати 100–120 кг, але це для мене смішно. Звісно, якщо зареєструюся у своєму віці, то не буде більше таких, які у 59 років жмуть 100 плюс, – жартує вона. – Тому я вирішила виступати на біцепс. Змагаюся у одній віковій категорії з молоддю, щоб молоді бачили, що спорт не має віку.

На питання, чи є у неї тренер, Ганна відповідає, що довіряє свою підготовку лише одній людині – лікарю-реабілітологу, який працює в її клубі.

– Зараз у мене є тренер, він же реабілітолог-масажист. Я довірила йому своє тіло. От мені зробили операцію – це лише 10% успіху. 90% – це вдала реабілітація. Взагалі реабілітологи – дуже недооцінена у нас професія, – каже вона.

ДІТИ СТАЛИ НА НОГИ ЗАВДЯКИ ПАУЕРЛІФТИНГУ

Окремо слід розповісти про роботу Куркуріної з дітьми та підлітками, які мають діагноз ДЦП. Зараз у неї тренуються троє таких спортсменів, усі вони – золоті й срібні чемпіони світу з пауерліфтингу.

– 11 років тому мені написала жінка з іншої країни і сказала, що я врятувала її дитину з ДЦП. Вона займалася з сином за моїми порадами, і дитина почала ходити. Потім я почала тренувати його по скайпу, ще двоє діток займалися у клубі. Коли вони прийшли, то пересувалися тільки рачки. У мене вони у футбол грали! Мої діти своїми досягненнями показують, що я маю рацію. Мої спортсмени унікальні, вони єдині у світі. Діма Полович на світовому чемпіонаті в Угорщині підняв 105 кг – це дві його ваги! Зробив це за технікою, випрямив руки й ноги! Хейтери, скажіть про неправильний підхід до тренувань мамам цих дітей, які встали на ноги завдяки пауерліфтингу, – каже Куркуріна.

«У МЕНЕ ЧЕРГА З ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВІРЯТЬ, ЩО ЇМ ДОПОМОЖЕ СПОРТ»

У неї тренується 72-річна спортсменка Ольга. На світовому чемпіонаті вона підняла штангу вагою 80 кг. Спортом жінка почала займатися у 65 років. Ганна каже, що Ользі просто було нудно вдома, і вона вирішила спробувати себе у чомусь новому.

– Це підкреслює: вік не має значення. Нині я мала б також виступати на чемпіонаті світу, але через травму не можу. Мене прооперували, зараз відновлююся. Нічого, навесні будуть наступні змагання, там я підніму на біцепс 65 кг і здобуду новий рекорд, – каже Куркуріна.

Щоб стати чемпіоном, окрім фізичної сили, людині необхідна віра в себе, підкреслює Ганна.

– Коли приходять люди і скаржаться на свої проблеми зі здоров’ям, лише бідкаються і не хочуть нічого з цим робити, – мені не хочеться з ними займатися. А коли кажуть, що спорт для них – останній шанс, розумію, що дійсно їм потрібна. Якщо жінка вважає, що вона стара і хвора – я не зміню її думок. Не буду витрачати свій час, бо в мене черга з хворих людей, які вірять, що їм допоможе спорт. Мені подобається працювати з тими, кому я потрібна, – пояснює вона.

ВІЙНА І ПОРЯТУНОК ТВАРИН

Після повномасштабного вторгнення РФ спортивна діяльність для Куркуріної відійшла на другий план. Жінка активно зайнялася волонтерством. Каже, що не мала й думки поїхати з України, хоча її кликали до багатьох країн світу.

– Пропозицій було багато, давали житло та можливість забрати всіх домашніх хвостиків. Але як я можу кинути тварин, які у мене в місті? Хто я після цього буду? У мене немає «моїх» і «не моїх» тварин, – каже вона.

Куркуріній назавжди запам’ятався перший порятунок собаки.

– Почалася війна, підписники почали скидати одне й те саме фото – у селі Луч помирає тварина. А я й знати не знала, де той Луч, жила весь час у Миколаєві. Я – жива людина, теж було страшно виїжджати з міста. Беру друга на стареньких «Жигулях» – 43 роки машині – і поїхали. І це страшно, коли ти їдеш, а траса – порожня. Поліція зупинила й запитала, куди ми. Кажу: «Мені в Луч, собаку врятувати». На нас подивилися, як на божевільних, але пропустили. Почався обстріл, і було таке враження, що цілилися в нас, ми їхали посередині. Заїхали в Луч, собака забилася у під’їзд будинку, була в страшних опіках. Потім собака довго жила у мене, я її вилікувала. Зараз вона за кордоном, у родині, – розповідає Ганна.

Куркуріна згадує історію про покинуту лайку, якій під час обстрілу відірвало дві лапи й половину третьої. Тварину хотіли приспати, але волонтерка забрала її до себе.

– Назвала Феніксом. Миколаїв постійно обстрілювали, а того дня «прильоти» були зовсім поруч із моїм будинком. І цей собака на своїх культях намагався забратися до мене в спальню на другий поверх. Шви розійшлися, за ним тягнувся довгий кривавий слід… Але зараз у Фенікса все добре, його забрали в сім’ю до Англії, – ділиться співрозмовниця.

Тоді ж Ганна записала для соцмереж відео, де пояснила, хто вона, і попросила про допомогу для тварин. Люди почали донатити з усього світу. На ці кошти жінка купувала корм та розвозила його по зруйнованих селах Миколаївщини, а згодом і Херсонщини.

Згадує перше відвідання селища Благодатне.

– Маленьке селище просто стерли з лиця землі. Я дві доби не могла прийти до тями після цієї поїздки. Серед руїн продовжували жити дві людини та кілька собак. Усі поля та дороги у селищі були заміновані. Це дуже страшно: вщент зруйновані будівлі, неймовірна холоднеча та повні жаху очі тварин, – каже вона.

УДОМА – 15 КОТІВ І ТРИ СОБАКИ

Зараз Ганна особисто вже не їздить до селищ – за запитами місцевих волонтерів передає корми для тварин поштою. Сама ж відвідує дитячі будинки на Миколаївщині.

Каже, що на четвертий рік війни у людей значно зменшився «ресурс добра» і спроможність допомагати. Відмічає, що інші волонтери в місті вважають її універсальним «рятівним кругом», але сама вона фізично не може врятувати всіх. Так, за день до відправлення з командою на чемпіонат світу в Угорщині під будинок Ганни підкинули коробку зі сліпими цуценятами, яких треба вигодовувати з пляшечки. Під час нашої розмови вона просить нас допомогти їй у цій справі, адже через травму не може впоратися однією рукою.

– Миколаїв! Я що, одна волонтерка тут? Скільки можна мені підкидати тварин? У мене 15 власних котів удома і три собаки. Я з командою завтра їду на світовий чемпіонат, куди мені подіти цих тварин? Чи з собою їх узяти? – каже.

«БАЧИТЕ ТВАРИНУ В БІДІ – ДОПОМОЖІТЬ»

Телефон волонтерки буквально розривається від дзвінків. На питання, як витримує такий шалений ритм, вона лише усміхається та піднімає очі. Каже, що волонтерство займає більшість її часу.

– Я сама в шоці, не знаю. Іноді психую. Раптом що – одразу Куркуріна. «Ганно, там збили», «Ганно, там викинули», «Ганно, треба лікувати»… У мене телефон червоний від таких повідомлень 24 на сім. Я не можу одна врятувати всіх, люди! Бачите тварину в біді – допоможіть бодай раз! А ще й ображаються, що я не всім відповідаю. Я просто не маю часу, – емоційно відповідає волонтерка.

На думку Куркуріної, волонтер має сам гідно заробляти, а не лиш розраховувати на донати.

– До війни я заробляла до 10 тисяч доларів на місяць, але всі гроші витрачала на тварин. Звісно, спасибі тим, хто відкриває притулки за донати, але це палиця з двома кінцями – ви живете за рахунок тварин. Зараз заробляю менше, тричі на тиждень у мене фітнес у клубі. Але все одно я витрачаю всі гроші на тварин. Я не маю нічого – безхатько у своїй країні, – каже Куркуріна.

Вкотре дзвонить телефон. Цього разу Ганна вибачається за перервану розмову і бере слухавку – на зв’язку Григорій, єдиний волонтер із Херсона, який наважується годувати на Острові безпритульних тварин.

Чуємо схвильований голос чоловіка.

– Дрон переді мною упав, стою, чекаю рятувальників. За метр від мене впав, не здетонував, – каже він. – Тут дощ стіною. Я до собачок їхав велосипедом. Тут такі обстріли, Аню, страшно. Думав, дощ – не будуть гатити, а вони… Мама, не горюй, так луплять.

– А я комусь давала бронежилет, а не захотів брати! Відійди від нього! – відповідає Ганна.

Жінка заспокоює схвильованого Григорія та обіцяє найближчим часом передати йому додаткові засоби захисту, а також доставити будки для собак.

– От покидьки. Бачать же, що їде чоловік із баклажками води на велосипеді, й цілять по ньому, – додає вона.

Про життя і діяльність Ганни Куркуріної нещодавно зняли фільм «Усе має жити». Прем’єра картини відбулась у Польщі, зараз стрічку показують по всьому світу.

– Мені аплодували стоячи. Було дуже незручно, не знала, як людей заспокоїти. Фільм я побачила вперше з глядачами й ридала. Геніально змонтований: сміх, радість, потім – війна. Перепади добра і зла. Потім відчула гордість – я хочу, щоб цей фільм побачили всі. Це душа наша. Йде війна, але ми знаходимо час і на дітей, і на тварин. Така наша нація, – каже Куркуріна.

На цьому ми завершуємо розмову, адже на Ганну чекає безліч справ. Проте з порожніми руками не йдемо. Натхненні відвертою розмовою, просимо дати нам  двох пухнастих «підкидьків» – і в Одесу їдемо вже з новими членами родини: кошенятком та маленькою собачкою.

*  *  *

Уперше ми познайомилися з Ганною на початку повномасштабного вторгнення й одразу були вражені, наскільки вона світла й відкрита. Потім разом доставляли корм у собачий притулок у Херсоні, займалися заходами зі стерилізації тамтешніх безпритульних тварин, разом потрапляли під обстріл під час евакуації тварин із затопленого Херсона після теракту на ГЕС. Тоді в човні я спитала Ганну, чи не страшно їй. Вона відповіла, що звичайна жінка й відчуває страх за своє життя, але має допомогти тим, хто слабший за неї.

Але Ганна Куркуріна – надзвичайна жінка. Це людина з великим серцем, яка впевнена, що фізична сила не має значення, якщо слабка душа.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото: Ніна Ляшонок / Укрінформ

Фото Укрінформу можна купити тут

Новини спорту