Наввипередки зі смертю: будні прифронтового Краматорська

КРІЗЬ ПОНІВЕЧЕНІ МІСТА

До Краматорська ми їхали з Дніпра через Павлоград та Лозову. «Дорога рівна і проста, крізь понівечені міста…», – доносилася відома пісня з колонок нашої автівки. Чим ближче наближалися до пункту призначення, тим більше військових машин та «броні» зустрічали на дорозі. За 4 години дісталися селища Олександрівка, що приблизно за 70 км від Краматорська. Звідси дорога вже затягнута протидроновими сітками. Наш водій додав швидкості й увімкнув «Чуйку» – тут починається небезпечна зона.

Краматорськ зустрів вибухом. Щойно заїхали до міста, ворожий шахед влучив у 9-поверхівку в спальному районі. Така історія тут трапляється щодня, або навіть по кілька разів на день. Коли ми спілкувалися з жителями пошкодженої багатоповерхівки, в якій полум'я знищило квартири щонайменше на п'яти поверхах, люди розказували, що будинок раніше вже страждав через вибухові хвилі. Прилітало і в будівлю школи навпроти – поцілили під час роздачі гуманітарки, і в розташований поряд приватний сектор.

– Я на кухні готувала їжу. Чула дрон, але такі звуки тут чи не весь час. Ви поки що не розумієте, але скоро звикнете. Потім стався вибух, на мене впало скло. Я вибігла в коридор і звідти побачила, що горить ліжко в кімнаті. Намагалася його загасити, але полум'я ставало більшим, я обпеклася. Так і вибігла на вулицю… Сиділа у дворі і дивилася, як останні поверхи будинку поступово огортає полум'я, як рятувальники намагаються його загасити… Замість моєї квартири зараз залишилася чорна діра, там згоріло усе, що в мене було, – розказує нам власниця квартири на 6 поверсі пані Валентина.

Жінка питає, звідки ми приїхали. Дізнавшись, що з Одеси, каже, що давно вже думає про евакуацію в південне місто, але ніяк не наважиться поїхати в невідомість одна. Додає, що і зараз, певно, ще залишиться у Краматорську – поживе у родичів.

У МІСТІ ПОШКОДЖЕНО ПОНАД 60% ЖИТЛОВОГО ФОНДУ

За інформацією Краматорської МВА, у місті наразі пошкоджено понад 60% житлового фонду, численні будинки потрапляли під повторні обстріли. Водночас на сьогодні у Краматорській громаді перебуває 56 800 мешканців, з них – 2 595 дітей.

Щодо евакуації в МВА зазначили, що темпи тримаються на стабільному рівні та, враховуючи збільшення обстрілів, охочих стає більше.

– Налагоджені логістичні маршрути, хаби реєстрації, оформлення та супроводу. Робота триває на державному рівні за участі обласних та місцевих органів влади. Тут відзначимо вагому підтримку благодійних організацій та волонтерів. Вони беруть на себе суттєвий пласт підтримки мешканців як у вивезенні з небезпечних районів області, так і в розміщенні, – повідомили у МВА.

Після бесіди з жінкою відправилися далі містом. Тривога тут майже не припиняється, тишу раз за разом розрізає виття сирен. Більшість доріг затягнута сітками, зрідка можна побачити міський транспорт, але людей у ньому небагато. Водночас одразу кидається в очі чистота та охайність Краматорська. Комунальники працюють тут на совість – миттєво прибирають наслідки численних атак, підрізають дерева, доглядають клумби.

Ми підійшли поспілкуватися до працівниці комунальної служби, яка прибирала наслідки руйнувань від російської атаки на одній із центральних вулиць міста. Валентина родом з Бахмута.

Жінка каже, що прибирати наслідки атак важко психологічно.

– Ти бачиш людське горе. У всіх його проявах. Трагедії щодня: люди постраждали, будинки пошкоджені. І при цьому маємо робити свою роботу, – каже вона.

Потребу виїжджати з міста в майбутньому вона не виключає.

– Так вирішила доля. Може, і з Краматорська доведеться виїжджати. Але поки що я тут. Одна півкуля мозку про це думає, а друга – сподівається на наших військових та людей, які приведуть нас до миру, – каже Валентина.

Як зазначають у Краматорській МВА, російські війська цілеспрямовано полюють на комунальну техніку та аварійні бригади. На жаль, серед працівників є поранені.

– Комунальна система працює в умовах воєнного часу та постійно потрапляє під ворожі обстріли. Але робота триває, всі працюють у посиленому режимі та намагаються забезпечувати мешканців усіма необхідними комунальними послугами, – повідомили у МВА.

РОСІЯНИ ТРИЧІ НИЩИЛИ ДРОНАМИ ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ ПРАПОР

Одна з візитівок міста в минулому – Ювілейний парк. Тут розташований 80-метровий флагшток із прапором України завдовжки 24 метри та завширшки 16. Жовто-блакитного велетня видно здалеку. Він гордо майорить над спустілою зеленою зоною і наче нагадує окупантам, що все буде Україна. Росіяни вже тричі псували прапор дронами, але у місті знов і знов підіймали стяг. Зараз у Ювілейному на флагштоку майорить прапор, подарований містом Києвом після серії ворожих ударів у травні. А от прапор Краматорська з підписами представників усіх бригад Сил оборони України кілька років тому підіймали на День Незалежності у столиці. На годиннику близько 17-ї, а в парку немає жодної живої душі, окрім нас. Від цієї думки стає трохи моторошно.

Набережна біля саду Бернацького Набережна і троянди біля саду Бернацьког Дівчата збирають липу

Побували ми й у найстаршому парку міста – саду Бернацького. На вході тут розташовані маленькі кав'ярні, на алеях квітують клумби, а повітря пронизує ніжний запах липи. Цілющий цвіт збирають кілька подруг, розмовляють про життя. Здається, війна не торкнулася цього зеленого куточка, але якщо пройти глибше – бачимо зарослі травою футбольні майданчики та тенісні корти. Змагань тут давно не було… Сам парк розташований у старій частині міста, яка обстрілюється більше. Біля саду розкинулася набережна річки Казенний Торець. Тут також присутні квіти – розкішні насадження троянд.

Площа Миру та сухий фонтан

Далі ми рушили подивитися на головну площу міста – площу Миру. Назва особливо резонує у прифронтовому місті. Як і вигляд самої площі. До повномасштабного вторгнення у 2018 році площу відреставрували, обладнали величезний «сухий» фонтан – один з найбільших в Україні. Його площа становила 700 кв. м, а водний малюнок формували 55 форсунок з різнобарвним підсвічуванням. Але з початку повномасштабки фонтан не працює. Колись популярна локація зараз здається вимерлою. Навпроти фонтану та будинку культури із забитими фанерою вікнами – понівечені будинки з антиросійськими написами на залишках стін.

Будівля біля площі Миру

ТРЕБА ТАК ПЕРЕСУВАТИСЯ, ЩОБИ ВСТИГНУТИ СХОВАТИСЯ

Вже втративши надію поспілкуватися з місцевими, прямуємо до автівки, адже поступово спускається вечір – найулюбленіший час для атак FPV. Раптом бачимо жінку, яка швидко йде між деревами у сквері біля площі. Вона зупиняється на наше прохання та не відмовляє нам у розмові. Жінку звуть Олена, вона рік тому переїхала до Краматорська з Костянтинівки, нині працює продавчинею в магазині. Її продуктова крамниця працює до 19:00, і зараз жінка йде додому.

– Ви так спокійно ходите, одразу видно, що не місцеві. Це дуже небезпечно. У Краматорську треба кожен крок промірковувати так, щоб можна було сховатися в разі обстрілу. Від дерева до дерева, десь біля будинків, щоб у під'їзд забігти. Крок – сховище, крок – сховище. Тут прилітає зненацька, це не жарти. Не знаєш, коли вийшов, – чи повернешся додому, гра наввипередки зі смертю, – пояснює Олена.

Жінка скаржиться на важке життя у місті, на постійні обстріли, на перебої у водо- та електропостачанні, які останнім часом почастішали. Також каже, що боляче усвідомлювати, що війна йде за нею по п'ятах, згадує минуле у вже майже знищеній Костянтинівці та загиблих там близьких. Додає, що боїться такої долі для Краматорська, але поки що виїжджати не планує – тримає робота. На прощання вона радить нам швидше дістатися додому, адже, за її підрахунками, «от-от почнеться».

Не нехтуємо порадою та сідаємо в авто.

НІЧ ПІД СХОДАМИ БУДИНКУ

Перша ніч у місті додала нам незабутніх вражень. Здається, ми почули звуки усіх видів озброєння. Особливо неприємним було дзижчання FPV, здавалося, що це зграя велетенських комарів, яка кружляє просто над твоїм будинком. Звук то наближався, то віддалявся, тож частину ночі ми провели під сходами нашого будинку, але й поспати вдалося – втома брала своє.

На ранок прочитали в офіційних каналах дані про нічні обстріли. Влучання КАБів у промзоні та приватному секторі, спалені дронами автівки, пошкоджені багатоповерхівки. Є загиблі. До одного з постраждалих будинків на Краматорському бульварі й поїхали. Виявилося, «спальник» у районі бульвару – одне з найнебезпечніших місць у місті через постійні атаки.

Вікна постраждалого будинку виходили на давно непрацюючий дитячий садок, неподалік була й школа. Війна забрала дитинство з цього міста вже давно. Під під'їздами комунальники вже встигли прибрати скло та уламки.

У квартирі на 7 поверсі загинула жінка. В її оселі ми застали колишнього чоловіка, подружжя товаришувало. Він першим і знайшов загиблу.

– Їй було лише 53 роки. Пів голови нема, тіло посічене. Жахіття. Прилетіло на кухню, – чоловік не може стримати сліз.

На жаль, у місті так починається кожен ранок. Але загинути тут можна і вдень.

Трохи пізніше вдень росіяни вдарили касетними снарядами по зупинці транспорту. Загинула жінка, яка щойно вийшла з автобуса. Здається, що били просто навмання – сталося це біля одного з парків міста, де немає військових. Також вдарили по СТО – там загинув 18-річний юнак.

Ринок

Росіяни атакують всю інфраструктуру міста. Магазини, медустанови, заправки – геть усе. Однією з найулюбленіших локацій для обстрілів також є ринок. Однак він продовжує працювати. Частина павільйонів тут зачинена, частина – ремонтується. Нещодавно, за словами продавців, обстрілом пробило дах центрального павільйона, однак його вже відремонтували.

ЛУГАНЩИНА, КОСТЯНТИНІВКА, КРАМАТОРСЬК, ДАЛІ БУДЕ…

В однієї з продавчинь купуємо панаму, адже свою забули вдома.

Жінку звуть Світлана. Свого часу після окупації Луганщини вона переїхала до Костянтинівки. Відкрила там свою справу, розповідає, як їздила до Туреччини за речами на продаж. У Світлани був невеличкий магазин. Його вже немає, як і будинку жінки, за який вона зараз сподівається отримати виплати за програмою «Є-Відновлення».

– Знову будувати життя з нуля доведеться. Ймовірно, що Краматорськ розділить долю Костянтинівки. Отримаю гроші за житло і поїду далі. Торгівля тут майже не йде, на ринку небезпечно знаходитися. Мені ще пощастило, орендую квартиру у знайомих задешево, усього 5 тисяч плюс комунальні. Бо ціни на житло тут космічні. Дехто бачить, що в місті багато військових і їм потрібно десь жити, от і накручують. А здавалося б, завтра прилетить у твою квартиру, за що гроші брати? – каже Світлана.

Усі наші дні у місті були схожими: зйомки наслідків нічних обстрілів, розмови з місцевими та прислухання до всіх звуків. Одна з волонтерок, з якою ми спілкувалися, сказала фразу, яка дуже нам запам’яталася: “Люблю Донеччину. Люблю Краматорськ. Це місто, де не п*здять, а роблять”. Точнішого опису придумати важко. Здається, Краматорськ живе наче на прискоренні. Тут усе відбувається швидко. Машини “літають” вулицями, більшість людей пересуваються перебіжками, особливо ближче до вечора, комунальники щось постійно лагодять, військові зриваються за одним дзвінком і кидають недопиту каву в кав’ярні…

ЖИТТЯ ВРЯТУВАЛА КАВА, ЯКУ ЗАМОВИЛИ ДВА ЯНГОЛИ

Між іншим, у Краматорську є жінка, якій кава врятувала життя. Познайомилися ми випадково: гуляли містом та завітали до кафе, біля входу до якого на стенді красувався приємний напис: “Кава має бути гарячою, а москалі – холодними”. Власниця кафе – Ольга, вона у костюмі та на підборах, з бездоганною зачіскою та макіяжем. 

Ольга

Пані привітно усміхається нам і питається, кави нам чи лимонаду.

– Місцеве населення не п’є каву – дорого. Молоді майже нема. Здебільшого до мене заходять військові, тому окрім напоїв тут можна придбати товари для машин. Хлопці до мене як до психолога ходять, розмовляємо. Їм не вистачає теплого слова, людського спілкування. Потім поцілувала, обійняла, до завтра. І йому вже легше, – каже пані Ольга.

Додає, що набрати постійних відвідувачів неможливо через постійну ротацію військових, тому бізнес умирає. Жартує про себе, що “бідна як церковна миша”. Жінка зазначає, що знає кавові вподобання усіх своїх “постійних”.

– Був чоловік один, не любив каву, але казав, що з моїх рук і отруту прийме. Замовляв лате. Одного дня мені повідомили, що він помер. Серце зупинилося. Це у нас доволі часта історія. Ходиш, а потім бах – і все, – зітхає жінка.

Окрім роботи в кафе пані Ольга волонтерить, здає кров і опікується “бандою” безхатніх тварин. Розказує безліч історій про Краматорськ і його мешканців – кожна цікава та наповнена теплом. Як виявилося, до міста вона приїхала у віці 7 років, народилася ж у Приморському краї (що на Далекому Сході Росії, – ред.).

– Мати дуже сумувала і любила Україну. Бабуся моя жила в Краматорську і передавала посилки. Пам’ятаю, в одній коробці було насіння – щоб нічого не побилося. Розгрібала його руками, а там – червоне яблуко. Я питаю: мама, чи таке буває? Бо я бачила фрукти лише у банках. І тоді я придумала собі, що десь на землі є рай і це – Україна. І там є усе. Мама розказувала про квіти, про бабусин садок… Коли я побачила вже цей садок – так і відчула. Це рай, – розказує Ольга.

Але на зміну теплим спогадам із дитинства приходять наповнені болем реалії сьогодення. Пані Ольга з жахом згадує атаку на місто, яка відбулася 5 травня. Тоді росіяни скинули на центральну частину Краматорська 3 фугасні авіабомби. Загинуло шестеро людей, серед яких була близька подруга Ольги.

– Було холодно, а в цей день вийшло сонце. Ми з друзями грілися, пили коктейлі і сміялися. Прийшли два янголи і попросили каву – два еспресо. На годиннику було 17:01. У момент, коли я заходила всередину кафе, прилетіло. Був звук, наче падає літак. Від страху мене паралізувало, я розуміла, що летить смерть, але нічого не могла зробити. Мене відкинуло вибуховою хвилею, посікло уламками скла, зуби скололо трішки. День перетворився на ніч. Почали горіти автомобілі, полум’я перекидалося з одного на другий. Я вибігла на вулицю – моя подруга Свєта, яку я знала пів життя, лежала з відірваною рукою. І Сергій – притомний, блимає очима, а вони усі запорошені пилом, а з-під його голови тече густа кров. Я протирала йому очі і волала на всю вулицю – допоможіть. Прибігли медики з 93 бригади. Сергія забрали, а Свєта померла. Поруч кричала жінка – її доньку розірвало. Крик стояв нелюдський з усіх боків, машини вибухали, палали дерева… Наче кіно, де ти у головній ролі і не вистачило кількох секунд, щоб тебе вбило також. Так виглядає пекло, мабуть. Я вже не плачу. Немає сліз, – каже Ольга.

Пані Ольга каже, що й досі не оговталася від пережитого.

– Ніч проходить – сну немає, наче в яму провалююся. Вранці піднімаюся, причепуряюсь і йду на роботу. Тут посміхаюся. А душа – наче стиснули її і не відпускають, – каже вона.

Питання, чи не збирається жінка виїжджати з Краматорська, наче образило співрозмовницю.

– Ні! – суворо відповіла пані Ольга. – Це мій дім, моя хата, мої тварини. Куди я з ними поїду, кому я потрібна? Найстрашніше для мене – залишитися тут, якщо вони зайдуть. Бо мене повісять на першому стовпі, а перед тим закатують. А я не люблю, коли мені боляче. Але вони не зайдуть. Розбивають місто, але що – Київ не розбивають, чи Одесу, чи Харків? Добре, всі знімемося, скажемо хлопцям, що ми там бамбук покуримо, а ви тут повоюйте. Хто їх полікує, хто хліба спече, хто кави наллє, хто добре слово скаже? Ну якийсь дурень має залишитися. Хай це буду я. А як навалить, лише про одне Бога прошу – щоб одразу.

«МИ ПРОСТО ХОТІЛИ ПОЇСТИ ПІЦУ, ЇМ БУЛО ЛИШЕ 14 РОКІВ»

Допиваємо каву і прощаємося з пані Ольгою. Біля наступного будинку бачимо меморіал загиблим. Тут була піцерія, в яку ракетою поцілили росіяни 27 червня 2023 року, назвавши заклад харчування “пунктом тимчасової дислокації командного складу 56 мотопіхотної бригади ЗСУ”. В піцерії внаслідок ракетного удару загинуло 13 людей, серед них 4 дитини, 59 людей було поранено.

Біля меморіалу навпочіпки сидить чоловік. Він плаче і протирає одне з фото – на ньому дві дівчинки.

– Я привів їх сюди, ми просто хотіли поїсти піцу. Їм було лише 14 років. Вони померли у мене на руках – це найстрашніше, – чоловік не стримує сліз.

Ми співчуваємо його втраті, і здається, наше внутрішнє “болесховище” вже переповнене… А Краматорськ так живе щодня. Щохвилини.

* * *

Краматорськ сьогодні – це місто, яке щодня змагається зі смертю. Росія методично руйнує його квартал за кварталом, забирає життя, стирає звичний ритм і пам'ять про мирне минуле. Але місто, де прапор після кожної атаки знову підіймають на флагшток, досі живе завдяки людям, які залишаються, працюють і допомагають.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок

Новини регіонів України