Театральна терапія: як сцена допомагає ветеранам пережити досвід війни

УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТЕКСТІВ

У глядацькій залі – порожньо, але на сцені вже кипить робота. Десь ізгори, за лаштунками, раз по раз звучить одна й та сама нота – майстер налаштовує фортепіано, що стане частиною музичного супроводу вистави.

Актори з'являються на сцені, перемовляються, жартують і поступово входять у свої ролі. Посередині – масивна металева конструкція. Біля неї й розгортатиметься історія, яку учасники «Театру Незламних» готують для глядача.

– Щоб її встановити, нам потрібно ще десь годину, – кажуть ті, хто мають перетворити цю конструкцію на сценічні двері ліфта. У цей час спілкуюся з командою театру, поки їх не поглинула репетиція.

– Поранення я отримав “за кордоном”. У складі своєї роти їздив “на заробітки”. І “заробив”. Ну, трошки в мінус, але… – жартує про свій досвід один із акторів, ветеран 41-ї окремої механізованої бригади Руслан Пригода.

До «Театру Незламних» він потрапив, як і багато інших учасників, через написання текстів.

– Усе почалося з того, що пані Катерина запросила пані Ірину Гарець, щоб вона попрацювала з ветеранами над текстами. Аби вони могли розповісти про свій біль. Із цих текстів згодом з’явилися перші п’єси, – розповідає Руслан.

Він згадує про Катерину Кіт-Садову, дружину мера Львова та соціальну працівницю центру UNBROKEN. Саме вона запросила драматургиню Ірину Гарець долучитися до роботи з ветеранами, щоб допомогти їм не лише фіксувати свої переживання, а й перетворювати їх на сценічні історії.

– Перші тексти, які пише будь-який письменник, про себе. В них відображається якась дуже потужна, в більшості травматична подія, що сталася в його житті. Він на це спирається, стає трохи збоку та може об’єктивно оцінити, що сталося. Чим більше він прочитує цей текст, тим ця історія травми стає трохи далі від нього, – пояснює Ірина Гарець.

ЖАРТ, ЯКИЙ СТАВ ВИСТАВОЮ

Проте не всі п’єси народжуються з текстів про особисті переживання їхніх авторів, і не всі ветерани готові їх писати. Так було і з «Директором ліфта». Один із авторів трагікомедії, колишній військовослужбовець 95-ї десантно-штурмової бригади Роман Онучко, каже, що не хотів повертатися до теми війни і переживати ці емоції знову. Натомість він поділився історією, як жартома вимагав 25 євро з тих, хто користувався ліфтом у реабілітаційному центрі.

– Я ходив і жартома “зшибав” із людей у ліфті гроші. З усіх – навіть з іноземців. Кожен поверх – 25 євро. Вони мені казали: «Ми будемо сходами ходити», а я відповідав: «Не переживайте, я й сходи платні зроблю», – сміється Роман, який у виставі грає того самого директора ліфта.

Ця історія сподобалася Ірині Гарець, яка саме хотіла створити комедійну п’єсу про життя реабілітаційного центру. Вона й записала розповідь ветерана.

– Пані Ірина розуміла, що сама це не зможе зробити – щоб передати все, що там відбувається, треба це пережити. Тож вона запросила до процесу всіх охочих. Зібралося кілька людей, ми почали згадувати якісь історії, обмінюватись ідеями, сміятися тощо. А вона це все нотувала, впорядковувала і потім приносила, щоб ми перечитували. Щось відкидали, доповнювали, переробляли – і так з’явився «Директор ліфта», – розповідає Руслан Пригода.

ШЛЯХ НА СЦЕНУ

Узагалі, потрапити у виставу «Театру незламних» можна по-різному. Хтось долучається сам. Так було з військовим 67-ї окремої механізованої бригади Денисом Монастирським. У виставі він має кілька ролей і відповідає за музичний супровід – грає на фортепіано.

– Після місяця в палаті хірургії стало дуже сумно. Я зрозумів, що не можу більше залишатися наодинці зі всіма своїми думками. Мені потрібен був соціум. І я почав шукати можливості. Так потрапив на читку «Директора ліфта», – розповідає він.

Дехто, як от колишній військовий 12-ї бригади спецпризначення «Азов» Тарас Якимович, у якого у виставі роль іноземця, потрапив на читання випадково.

– Я просто йшов по коридору. І мене пані Катерина бере за руку: «Там треба почитати текст замість когось». Із того часу я тут, а той, замість кого читав, так і не з’явився більше на читках. Потім ця історія дійшла до цілої вистави, – розповідає Тарас.

А військовий 24-ї окремої механізованої бригади Олег, який у виставі грає фізіотерапевта, жартує, що його фактично «завербували».

– У грудні-січні у нас в UNBROKEN була тема вертепів. Я брав участь, гарно відіграли. А пані Катерина, як таке бачить, одразу вербує людину: “Ви будете з нами”, – розповідає Олег.

ГРА НА СЦЕНІ ДОЗВОЛЯЄ НЕ ЗАМИКАТИСЯ В СОБІ

– Я розумію, що порожнеча всередині нікуди не дінеться. Але такі моменти, як у театрі, дуже добре від неї відволікають. Будучи його частиною, усвідомлюєш, що життя не закінчується, а ти ще потрібний в цьому світі, оскільки можеш щось таке творити. І це дає тобі поштовхи, щоб не замикатися в собі, а жити далі, – говорить Олег.

Як додає Руслан Пригода, участь у театральному колективі не тільки дає можливість ветерану вивільнити свої емоції, забути про обмеження типу «а що скажуть люди?», але й соціалізує.

– Ми тут не просто зібралися, поговорили і розійшлися, хто куди. У нас створюється більш близький колектив. Усі між собою знайомляться і говорять не тільки про виставу, але й про життя, – каже він.

Важливу роль відіграє й аудиторія.

– Теми, що звучать зі сцени, мають відгук у залі, бо серед глядачів є ті ж військові, які проходять війну. І актори під час вистави розуміють, що вони – не самі, що для усіх присутніх це – спільна історія. Це згуртовує і мотивує, – говорить Ірина Гарець.

– Ми ж, зі свого боку, показуємо, що після поранення життя не закінчується. Його потрібно продовжувати, – додає Роман Онучко.

НЕ УНІВЕРСАЛЬНИЙ, АЛЕ ДІЄВИЙ ІНСТРУМЕНТ

Попри те, що написання текстів, їхнє перетворення на п’єси та участь у виставах уже певний час застосовують у реабілітації ветеранів і пацієнтів UNBROKEN, єдиної методики поки немає.

– Ми тільки ступили на цей шлях. Шукаємо і дивимось, що працює, а що ні. Ми вперше стикаємося і з такою війною, і з тим, що театр може працювати з такими темами, – говорить Ірина Гарець.

За її словами, театр не є універсальним інструментом для всіх. Але для тих, кому цей формат відгукується, може стати дієвою підтримкою.

– Театральна історія може як допомогти, так і пройти повз. Але якщо людині заходить, тоді це працює. Хлопці й дівчата самі кажуть, що це для них стало терапією, – додає драматургиня.

Коли ми закінчували розмову з нею, на сцені вже повним ходом йшла репетиція. Поведінка акторів, їхні діалоги, жарти, паузи, помилки і підтримка один одного формували від побаченого враження, що їм тут добре. Що для цих людей, які ще недавно залишалися сам на сам із лікарняною палатою, театр дійсно «зайшов» і став відрадою.

Ігор Федик, Львів

Новини культури