Знищили близько 50 ворожих цілей: Як працює розрахунок зенітного комплексу HAWK

ПОПЕРЕДНИК PATRIOT

До позицій підрозділу, що в полях, ми насилу дісталися. Автівка час від часу застрягала у багнюці, деякі ями на перший погляд здавалися нездоланними, а кущі обдирали фарбу. Ми обійшлися «малою кров’ю» – з відірваним бампером все ж доїхали до пункту призначення.

Нас зустрів командир одного з дивізіонів 208-ї зенітної ракетної Херсонської бригади Віктор. Він провів невелику «екскурсію» та пояснив, як працює техніка. Першою побачили пускову установку. За словами військовослужбовця, комплекс на озброєнні у 208-ї бригади перебуває з 2024 року. За цей час бійці знищили близько 50 ворожих цілей.

– Є певні нюанси, але він дуже ефективний, простий в обслуговуванні. Працює у будь-яку погоду. Цей комплекс – попередник Patriot. Основні функції, закладені тут, знайшли себе у Patriot, – розповідає Віктор.

Кожна пускова установка, за його словами, має три ракети. Вони розвивають швидкість близько 800 м/с. Система має радари, пункт управління та допоміжну техніку. HAWK під час масованих нальотів може працювати цілу добу.

«ТІШИМОСЯ, КОЛИ ЗБИТІ НАМИ ЦІЛІ ПОКРАЩУЮТЬ РАНКОВУ СТАТИСТИКУ ПС»

– Пам’ятаю, як ним збили першу крилату ракету. Я тоді захоплював ціль, а попередній командир стріляв. Дуже запам’ятався той момент, але не можу розповідати, куди саме летіла та ракета. Можу лише сказати, що ми запобігли великій біді. Тоді я відчув неабияку гордість, – зауважує командир дивізіону.

Віктор додає, що добрі новини дуже мотивують працювати бійців.

– Щоранку дивимося статистику від Повітряних сил, скільки цілей збили за добу. І коли знаємо, що й ми доклали до цього руку, стає тепло на душі, – зізнається він.

Далі вирушаємо до кабіни керування установкою, вона добре замаскована. Знайомимося з іншими бійцями.

Командир зенітної ракетної батареї Микола родом із Полтавщини. На стіні біля його робочого бойового місця – прикрашена блискучими камінчиками картина. На ній – персонажі мультфільму «Тачки». Це подарунок татусеві від 4,5-річного сина Андрія. Старший 25-річний син Миколи також боронить країну: він став на захист одразу після закінчення вишу.

– Коли я пішов на війну, Андрійку було 1,5 рочку. Зараз уже 4,5. Як летить час… – каже Микола.

Чоловік бачиться з родиною рідко, але зазначає, що зустрічі через це стають удвічі теплішими.

Микола хотів піти служити з першого дня повномасштабного вторгнення. Але через вік (зараз йому 50) його не взяли, сказали, мовляв, краще брати молодих. Однак у 2023 році перетелефонували.

– Кажуть: приходь, поїдеш на курси по своїй «трьохсотці» (ЗРК-300). Я ж свого часу в Харківському політехнічному закінчував воєнну кафедру, саме зенітно-ракетні комплекси. Вважаю, що всі мають служити та обирати, де вони будуть найефективнішими. Війна все показує, – ділиться Микола.

“НАМ УДАЛОСЯ ВРЯТУВАТИ ВЕЛИЧЕЗНУ КІЛЬКІСТЬ ЖИТТІВ”

Одним із найпродуктивніших бойових моментів Микола називає захист від атаки однієї з ТЕЦ.

– Тоді на об’єкт ішла не одна ракета… Всі цілі збили, ми прикрили ТЕЦ. Виконали свою задачу – люди залишилися живі, об’єкт цілий, тож усе буде добре. Якщо тут у людей є світло та тепло, то й у моїх рідних буде, бо там теж є хлопці, які так само виконують свою роботу. Для цього ми тут і перебуваємо. Звісно, у перші хвилини після збиття відчуваєш шалений адреналін, потім залишається задоволення роботою, – каже він.

Микола добре пам’ятає свою першу збиту ракету.

– Це було на заході країни. Одна ракета летіла у тренувальний табір Нацгвардії, друга – в аеродром. Ми збили обидві. Коли усвідомили, що нам удалося врятувати величезну кількість життів, не могли стримувати емоцій, – згадує.

Командир батареї каже, що час від часу вони змінюють дислокацію: “Коли надходить сигнал від розвідки, ми згуртовуємося і переміщуємося, щоб нас не могли зафіксувати. Нас також постійно прикривають мобільні вогневі групи”.

На питання, як проходить день на позиціях, чоловік усміхається: “Усе залежить від тієї сторони. Якщо наліт – увесь день у нас усі бігають. Вмикають-вимикають техніку, повна бойова готовність, бронежилети, шоломи… Якщо тихо – обслуговуємо техніку і зброю, переробляємо щось для комфортного перебування”.

Він додає, що втома все ж дає про себе знати: “Війна виснажує людей. Я далеко від сім’ї, як росте син – спостерігаю по фото, не можу допомогти дружині. Але якщо я сьогодні піду звідси – до мого дому завтра прийдуть окупанти. Вибір очевидний”.

ВІД ТРИВОГИ – ДО ПУСКУ

Просимо командира зенітної ракетної батареї пояснити алгоритм дій бійців у випадку ракетної загрози.

– Коли надходить сигнал про наближення повітряної цілі, командування переводить підрозділ у стан бойової готовності. У кожного своя функція. Дизелісти вмикають генератори і заживлюють техніку. На це потрібно кілька хвилин. Тоді запускається кабіна бойового керування, з неї офіцери вмикають радар для виявлення і захоплення цілі. З кабіни керування й здійснюються пуски ракет. Ми знищуємо усі, окрім балістичних. Можемо працювати й по КАБах, реактивних «Шахедах». Свого часу HAWK розроблявся для роботи по літаках. Він не новий, але його можливості дозволяють нам ефективно працювати і тепер, – додає Микола.

Анатолій

РОБОТА ЗА БУДЬ-ЯКИХ ПОГОДНИХ УМОВ

Приводить техніку в боєздатність у підрозділі Анатолій. Він також стежить за її технічним станом. Чоловік родом із Херсона. Розповідає, що завжди хотів пов’язати життя з військовою справою, тож у 19 років пішов на контракт. Служив у Криму, звільнився саме напередодні окупації півострова. На війні Анатолій із 2014-го. Тоді він пішов у добровольчий батальйон «Айдар», згодом доєднався до 72-ї бригади. Потім служив у Олешках – ближче до дому. У 2020 році став до лав 208-ї зенітної ракетної бригади.

– У мене оточення було таким. Із дитинства я дуже люблю Україну, нашу культуру, літературу, музику. Я хотів усе це захистити від ворога. Був на Майдані, займався організацією самооборони. Я бачив, що коїться, не хотів Росію до себе додому. Так і пішов. Із 24 до 30 років постійно перебував на позиціях, потім хотілося бути ближче до рідних країв. Повномасштабне вторгнення застав на бойовому чергуванні в Олешках. Нас взяли в оточення, виходили групами пішки. Баркасом під ранок нас переправили у Херсон, звідки у травні вийшов із окупації. Це було дуже складно з моїм «айдарівським» минулим, – ділиться Анатолій.

Розповідає про їхній дружній колектив.

– Бойові завдання безпосередньо виконують бойові офіцери, а ми – технічне обслуговування. І в дощ, і у сніг виходимо, ворогу байдуже на погоду, наша справа – збити його залізо. І під «шахедами» бувало доводилося запускати установку. Прилітало зовсім поряд, а ти бігаєш – на кожній нозі по 2 кг глини прилипло. Та то дрібниці, – зауважує він.

МІЖ ФРОНТОМ І ДОМОМ

Найбільшу підтримку Анатолію надає його сім’я – сестра, дружина та дві донечки.

– Старшій Варварі 11, а молодшій Ніколь днями було шість місяців. Ми довго з дружиною вагалися, чи варто народжувати другу дитину під час війни, але вирішили: коли, якщо не зараз? Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Але іншого життя у нас не буде, не буде іншої молодості, тому вирішили: треба жити. Я ріс не один, дуже хотів, щоб у Варі теж були брати й сестри. У мене вже немає батьків, і я дуже щасливий, що є сестра, яка мене також підтримує, – каже Анатолій.

Боєць показує телефон, очі мужнього чоловіка трішки мокріють, він усміхається: “Ось, уся переписка у «кружечках» з малими. Донька мною пишається, дружина теж. Через місяць мені дадуть відпустку – якраз на День народження старшої доньки. Чекаємо дуже цього, поїдемо десь на природу, відпочинемо”.

Він зазначає, що легко перемикається з бойових буднів на цивільне життя: ”Приїжджаєш, тебе зустрічають діти, дружина. Там допомогти, там полагодити щось треба, там прибирання, готування. Я дуже сумую за такими побутовими моментами”.

Чоловік дуже засмучений, що рідний Херсон цілодобово потерпає від російських обстрілів: “Там залишився мій дім. Сьогодні він ще стоїть, але що буде завтра – не знаю. Звісно, тим, хто з Олешок, ще гірше. Тому я тут. І у зливу, й у мороз. Кожна збита ціль – чиєсь вціліле житло, чиєсь збережене життя. Те, що ми робимо, має величезне значення”.

Влад

ДОРОСЛИЙ НЕ ЗА РОКАМИ

Наймолодшому бійцю підрозділу – Владу – 24 роки. Він відповідає за боєздатність радіолокаційної станції комплексу.

– Я прийшов у 208-му в зенітну ракетну Херсонську бригаду після університету. Навчався в Харківському національному університеті Повітряних сил імені Кожедуба, вступив до нього у 2021 році. Батьки підтримали моє рішення. Обидва моїх дідусі, батько були військовими, двоюрідні брати також у війську, – каже Влад.

Із сумом додає, що його рідний брат загинув у 2023 році під час виконання бойового завдання: “Родина переживає за мене, але я відчуваю потужну підтримку з їхнього боку”.

Чоловік зазначає, що війна змінила його: “Я став дорослим не за роками. Більш упевненим у собі”.

У пункті керування звертаємо увагу на невеличку ляльку-мотанку, що поверх моніторів у кутку. Її зробили учні однієї зі шкіл, а передали у підрозділ фахівчині з психологічної підтримки персоналу.

– Це наша берегиня. Коли вона з’явилася, ми стали частіше збивати цілі, – кажуть військовослужбовці.

* * *

Для бійців цей комплекс – не просто зброя, а щоденна відповідальність за життя інших. Вони знають: кожен успішний пуск має значення. І попри те, що техніка створена десятки років тому, вона ефективна в сучасній війні. Головне – люди, які стоять за нею. Щоденна робота підрозділу – це крок до безпеки мирних міст. І кожна збита ціль – відвернена трагедія.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок

Актуальні новини війни