Я можу! Я гребу!

НА ДЕСЯТЬОХ 20 РУК І 19 НІГ

…Ми сидимо на десятимісному катамарані, гребемо Дністром на Львівщині до місця триденного таборування у форматі ретриту для сімей ветеранів та військовослужбовців. На десятьох у нас 20 рук і 19 ніг, причому ще дві з них є, але не працюють: Михайло сидить на плавзасобі на колісному кріслі спереду, на носі, на кормі ж, поруч з інструктором – Енвер із протезованою ногою. Якщо за Михайла переживаю я – бо вперше на плавзасобі з людиною в колісному кріслі (і хоч воно прив’язане, а сам ветеран чудово почувається під керівництвом нас, гребців-дилетантів), то Енвер на кормі переживає за свій протез: він дорогий, і його не можна мочити.

Ми з чоловіком, який є учасником бойових дій, та двома синами, у цій достойній компанії опинилися випадково. Я побачила в соцмережах пост Тараса Білошицького про те, що його турклуб організовує триденний ретрит з активностями для сімей учасників бойових дій та військовослужбовців. Повідомлення привернуло мою увагу саме словом «сімейний»: адже ретрити для військових нині організовують доволі часто, проте щоб набирали до участі саме сім’ї, – це рідкість. Ідею такого перезавантаження розумію одразу: організатори знайшли спонсорські кошти, щоб дати можливість ветеранам та військовим разом із сім’єю пережити пригоду. «Це ж скільки позитивних емоцій!» – думаю одразу і набираю номер у заявці. Тоді збиваю виклик. Треба ж спитати чоловіка. Адже досі на жодну з подібних штук його не вдавалося «підбити». Він мобілізувався у 2022-му, пішов добровольцем у 110 бригаду, яку тоді ж сформували із таких самих добровольців і яка потім два роки тримала Авдіївку. Наприклад, у відділенні, де служив Сашко, був колишній міліціонер на пенсії та колишній бандит, який виїхав і десятки років жив у Чехії, а 24 лютого в’їхав в Україну, як сам жартував, «захищати тещу».

Мій чоловік отримав своє уламкове поранення в ноги та тулуб дуже швидко (не буду переказувати історії про рівень підготовки мобілізованих станом на початок 2022 року), тож тепер вважає, що оскільки повоювати «до пуття» не встиг, танк російський не підбив, то нема чого й «монетизувати» свою участь у війні на ретритах. Хай відновлюються люди з протезами й важчими пораненнями, аніж у нього. А він, мов, номінально має дві ноги, які, щоправда, працюють у парі з «третьою» – тростиною, живий та й на тому Богу дякувати.

– Сашку, поїдеш із хлопцями на ретрит для ветеранів? Три дні, біля Стрия – сплавитеся разом по Дністру, ще обіцяють «інклюзивні» велосипеди і навіть (не розумію як) печери, – питаю перед тим як телефонувати Тарасу для реєстрації.

Дружини чоловіків після поранень, які є чи бували на моєму місці, знають, що після таких питань одразу ніколи не варто очікувати звичайного ствердного «Так». Переважно йде ствердне «Ні», а далі ще кілька уточнювальних питань: хто, що, навіщо й до чого тут я. Тоді може бути остаточне «Ні», або ще кілька питань, або монолог, або навіть дискусія – ну і залежно від ваших аргументів та переконань (ні, ти не змарнуєш спонсорські гроші й чиєсь місце, бо ти цього також заслуговуєш, навіть якщо й не підбив під Авдіївкою російський танк), ви отримуєте зрештою «Ну добре, дзвони».

А от пан Тарас мене здивував обережністю у спілкуванні. Не було випитувань про обставини поранення, ступінь інвалідності або що – організатора цілком влаштувало слово «ветеран» і бажання долучитися до події. Єдине, навчений, певно, минулим досвідом, Тарас попросив попередити, якщо у нас зірветься поїздка, щоб раптом що – хтось міг приїхати замість нашої сім’ї. Здивував він мене вдруге, коли передзвонив і повідомив, що спонсори погодилися і на мою участь у ретриті. «Ми б хотіли, щоб ви приїхали саме сім’єю».

ВІД ВІЙНИ НАЙБІЛЬШЕ СТРАЖДАЄ СІМ’Я

Уже на збірці перед посадкою на катамаран серед решти півсотні людей Тарас розказує сенс своєї задумки:

– Справді, це перший наш ретрит для сімей ветеранів та військових, який нам вдалося організувати. Ідея у мене була давно, проте не кожен спонсор хоче її підтримувати, тож втілити вдалося лише тепер, я знайшов підтримку й розуміння в однієї шведської благодійної організації. На моє переконання, найбільше постраждав від війни основний інститут держави – це сім’я. І вона постраждає ще, бо сотні тисяч українських сімей іще чекають на своїх рідних з війни… Коли ми проводимо реабілітацію для ветеранів, і сім’я в цей час продовжує чекати його вдома, не переживаючи разом ці моменти, – це й близько не має потрібного ефекту. Це та сім’я, що два, три чи чотири роки його чекала, і що – тут має ще почекати? Я вважаю, що це неправильно, тому ми зібрали тут саме сім’ї, – каже він.

Організатор екотуру також розповідає, що відпочинок він задумав активний, отож сидіти в кемпі ніхто не буде. На нас чекають пригоди, «двіж» і контрольовані авантюри. У пана Тараса горять очі, коли він описує, як у перший день ми всі подолаємо 18 км на катамаранах, а тоді другого дня 10 км проїдемо на велосипедах і ще полазимо в печерах, а тоді в останній день на нас чекає ще 18 км на воді, але вже на малих плавзасобах типу SUP-дошки, каяки чи байдарки. Він справді описує все так смачно і яскраво, що віриш: людям з особливими потребами, які набули їх на війні, за раз плюнути пройти ці всі кілометри по воді, на землі та під нею. У жодного не виникає думки, мов, я не зможу. А якби у когось із чоловіків виникла, то, подивившись на дружину чи дітей, він її відкине й таки пройде ці кляті кілометри. А чи треба вам пояснювати, як важливо чоловіку показати рідним і – що важливіше набагато, собі самому в колі рідних – оце «Я можу!». Та ще й чоловіку, який має певні проблеми з управлінням тілом після поранення на війні? Отож!

Так ми опиняємося на катамарані в гідній компанії ветеранів з родинами й гребемо Дністром.

ЩО СПІЛЬНОГО У ВОДОРОСТЕЙ, ДРОНА І РУСАЛОК

Дністер цьогоріч, як відомо, б’є історичні рекорди через маловоддя. На початку літа ми всі читали новини, як обмежують водопостачання у містах, які черпають воду з нього через обміління. Тепер бачимо це обміління самі – за рівнем води на берегах. Та й власне потерпаємо від нього: у кількох місцях, як і попереджав Тарас ще на березі, доводиться злізати з плавзасобу та перетягувати його по каміннях. Не злізають хіба наші Михайло й Енвер. Також на річці багато водоростей – через низький рівень води та спеку вони просто жирують. Коли надувний катамаран ковзає по них, з’являється скрипучий звук. Хочу пожартувати, що це русалки співають, але хтось із ветеранів встигає з реплікою про цей звук раніше за мене:

– …#.., таке враження, що зараз по нас дрон …#..!

Розумію, що коли говорять дрони – русалки мовчать. Тож краще обійтися без метафор. До того ж вони в кожного свої. Тому просто гребемо.

Одним оком спостерігаю за своїм чоловіком: якраз напередодні в нього «прострілила» спина. Таке часто буває, якщо ти чотири роки ходиш, налягаючи на одну ногу, і коли друга в тебе після багатьох операцій на кілька сантиметрів коротша. Зазвичай це проходить за кілька днів, але ще ні разу в таких випадках він не лікував це греблею на понад десяток кілометрів. А тут гребе, пихтить і час від часу кривиться від болю, коли спина прострілює. Підбираю момент і ненав’язливо пропоную помінятися місцями, щоб змінити робочу руку на греблі, – відмовляється. Ну та ясно! Що ж, гребемо далі.

Цікаво, як із кожним кілометром ми, знайомі незнайомці, стаємо ближчими. Хтось ділиться історіями з життя, хтось вмикає згенеровану з допомогою ШІ пісню на власні вірші, а хтось від неї мовчки кривиться, діти переважно відлинюють від греблі й безсовісно почувають себе пасажирами. Ближче до кінця маршруту заводимо інструкторові пісню на мотив «а ще довго, а скільки ще?» та жартуємо про те, хто скільки з’їсть порцій обіду на березі. Єдине, про що не говоримо під час цих кількох годин, – це про війну. Та й що про неї говорити? У цій компанії всі все про неї знають – у кожного свій досвід.

ТРИ ТОПДОСЯГНЕННЯ В ЖИТТІ: 40 УБИТИХ МОСКАЛІВ, ГІМАЛАЇ ТА ВЕТЕРАНИ НА КАЗБЕКУ

Другу половину дня ми всі також на воді – але вже соло, ветерани пробують опанувати плавзасоби типу каяків та SUP-дощок. Хтось іде ловити рибу збоку, хтось просто відпочиває в наметі. Знайомимося ближче. Географія широка – Львівщина, Київщина, Житомирщина, Закарпаття, Волинь. Подружжя, тато з дівчатами, сім’ї з підлітками та малими хлопцями. Хтось із протезом ноги, у когось нема руки, хтось після важких поранень чи опіків. За розмовами біля наметів ветерани діляться досвідом використання протезів, контактами реабілітаційних центрів, хлопці з досвідом радять тим, хто ще не має ветеранського супроводу, набути його та знайти собі фахівця.

Вечеря – і пан Тарас запитує, чи збиратимемося на ватру. Більшість з певною пересторогою реагує на пропозицію, мов, о, починається: психологічне коло, рефлексія… Тарас тим часом мовчки розпалює багаття і просто каже, що он там є вогонь, хто хоче посидіти – беріть кріселка та й підходьте. Ніхто нікого ні до чого не зобов’язує.

Мені хочеться посидіти біля вогню. Беру кріселко та й вмощуюся. Біля мене бігає чийсь балакучий малий, який розпитує про все на світі й зокрема про те, чому полум’я у ватрі різних кольорів – починаю лекцію про температури горіння, він перестає бігати, тягне стільчик, сідає поруч і уважно слухає. Дитяча безпосередність додає позитивних емоцій до цього дня.

Трохи згодом до кількох людей приєднується пан Тарас, підсідає хтось із ветеранів. Говоримо про реабілітаційні програми, про суспільні процеси, трохи про минуле, трохи про майбутнє. Продовжуємо знайомитися. Серед нас є потужні люди – ті, про кого пишуть у пресі та знімають сюжети. Наприклад, пан Віталій, який свого часу започаткував в Україні горотерапію ветеранів. Перелічуючи власні здобутки, він називає свої три топдосягнення за життя: знищив майже сорок москалів, пройшов 1500 км Гімалаями та зводив на Казбек ветеранів на протезах.

– Непоганий топчик, – шепоче мені син.

– Запам’ятай його прізвище і потім погугли, упевнена, тобі буде цікаво, – відповідаю.

Ми ж після ватри обговорюємо завтрашні плани.

– Що ти вирішив? Поїдеш великом з усіма? – перепитую чоловіка.

– Напевно, – каже, – у всякому разі, спробую – якщо не зможу їхати, повернуся на базу.

СТАДНИЙ ІНСТИНКТ, ВЕЛОСИПЕД ТА ПЕЧЕРА

Зранку стартуємо після сніданку. Треба проїхати до українського Лувру – палацу Жевуських-Лянцкоронських, загалом небагато, усього 10 км на велосипеді. Але це небагато для когось може стати справжнім викликом. Обираємо велосипеди, надягаємо шоломи, стартуємо. Бачу, що дехто із хлопців на протезах упевнено сідає на двоколісного, попри те, що більшість таки їде до палацу в бусі.

Крутимо педалі. Уперше після поранення бачу свого чоловіка на велосипеді. Навряд чи він би на ньому катався без усієї цієї компашки – стадний інстинкт усе ж крута штука. Відмикає мізки в потрібний момент і додає віри в себе.

Утім, за третім поворотом чоловік каже:

– Таню, я, мабуть, вертатимуся. Щось у нозі хруснуло, якщо ще покручу педалі – увечері не зможу стати на неї, і тоді завтра не вдасться сплавитися. Тож далі ви самі, я повернусь і під’їду машиною.

Не заперечую. Розумію, що просто ефект від дії стадного інстинкту для чоловіка завершився за цим поворотом.

Ну а невдовзі вмикається мій, рівно в ту мить, коли ми доїжджаємо до точки і я на емоціях погоджуюся полізти за своїми підлітками в гіпсову печеру з дивною назвою Мамонтова-Когутя. Вона відкрита порівняно недавно – у 2012, а названа так дивно через те, що під час досліджень тут виявили мамонтові кістки та бивні. Печера ця – це вузькі проходи між брилами, десь треба лізти боком, десь повзти, знімаючи шолом, усередині є кілька залів, де можна потренувати в собі «людину-павука». Мої хлопці заходять у печеру серед перших. Із ними – ветеран на протезі. Мене це вражає, бо чоловік кремезний, але вузькі щілини, куди треба протискати тіло, не спиняють його, він, на диво, вільно й упевнено почуває себе перед цим викликом. На відміну від мене, бо я тут – як апостол Петро: тричі відрікаюся і щоразу намагаюся повернутися. Власне, зібратися й пройти з печери на вихід через стрьомний лаз, де треба прокрутитися боком між камінням, щоб вилізти, мене мотивує саме ветеран: переді мною він пробує здолати цей маршрут, проте не влазить габаритами, вертається тим же шляхом. Але я, натхнена ним, збираю волю в кулак і таки пролажу в дірку – приблизно в таку від баби в моєму дитинстві тікали кури й когути до сусіда. На виході – це ендорфіни і те саме «Я можу!», але його кажу собі я, яка має цілі руки й ноги, натхнена саме людиною на протезі. Отакі вони, ретрити для ветеранів!

ТА Я ЗНАЮ, ЩО ТАТО КРУТИЙ!

Після обіду ми налаштовуємося на завтрашню водну мандрівку. Вона буде цікава, інструктори обіцяють ділянки, де можна сісти на каміння, і два невеликі пороги з бурхливою водою. Сини планують пройти мандрівку на SUP-дошках, моя ідея синхронної сімейної греблі на чотиримісній байдарці їм видається нудною.

– Та дай їм спокій, хай пливуть на «САПах». Погребемо удвох, вони просто десь поруч триматимуться.

– А ти не хочеш навчитися на «САПі»? – питають хлопці чоловіка.

Вирішуємо, що навчити батька стояти на хиткій дошці на воді конче необхідно – треба використати нагоду. Інструктори видають нам дошку, надуваємо. Хлопці по черзі показують батькові, що і як робити, він пробує спочатку на колінах, потім намагається стати – є нюанси не лише з балансом, а й із хворою ногою. Але він пропливає свої кілька десятків метрів, а може, і сотню, кілька разів таки впавши у воду. Ми дивимося на це з берега, я фотографую.

– Він смішний, – говорить молодший син. – Ну як там можна було впасти?!

– Знаєш, тобі буде дивним це порівняння, але коли ти вчився ходити 13 років тому, то теж виглядав смішним. Особливо коли падав, – зауважую повчальним тоном.

– Та я знаю, що тато крутий! Я в перші рази теж падав, – вирулює із ситуації син.

ВОДНА ДТП І ВІДЧУТТЯ ЗГРАЇ

Що ж, нарешті настає час Х наступного дня, коли ми маємо пройти ту саму мандрівку на 15 км з двома порогами, мілководдям та бажано невеликою групою на зручних катамаранах. Сідаємо в байдарку, сини стають на свої SUP-дошки. Перший поріг проходимо вдало й емоційно, з вигуками, які часом виходять за рамки цензури, – але їх все одно не чути за шумом води.

А на другому молодший син потрапляє у водну ДТП: не розраховує швидкість та вдаряється в сусідній плавзасіб. Сльози. Розбиті коліна. Трохи паніки. Підбираємо підбитого бійця на свою байдарку, чіпляємо його дошку ззаду – гребемо далі. Сімейна евакуація спрацьовує: на наступній зупинці, коли берег дає змогу вийти з плавзасобу, злити воду, трохи попити води та перекусити, син повертається на свій SUP. Маленька пригода дає відчуття зграї, яка в критичний момент врятувала свого, – ще одне зі спектра сімейних почуттів, які можна прокачати на таких ретритах.

Далі подорож завершується серед прекрасної річки з чудовими рослинами, які я маю нагоду вдосталь пофотографувати, бо можна підпливати близько і «паркуватися» де потрібно. Байдарка рухається по воді швидко – і від руху ти отримуєш задоволення. Іще – від того, як поруч сідають бабки на латаття та кидається риба в ріці. На фініші можемо сказати про себе: втомлені й щасливі. Дякуємо організаторам!

Загалом, на нашому прикладі добре видно, чому подібні ініціативи потрібні й мають право на підтримку. Тарас Білошицький і шведські донори дали нам не просто три дні активного сімейного відпочинку. Вони дали нам і ще півсотні людей можливість знову повірити у власні сили, розімкнути коло побутових тривог і відчути смак перемоги над власними обмеженнями.

Такі ретрити – це коли чоловік, який роками переконував себе, що його поранення «недостатньо важке» для реабілітації, іде на проєкт, бере до рук весло і балансує на хиткій дошці. Коли діти бачать батька не вдома на дивані, а у вирі справжньої пригоди, де він долає свій біль і ще й допомагає їм здолати їхній. Коли ми знову стаємо не просто людьми, які живуть під одним дахом у тривозі, а єдиною зграєю, здатною підхопити й захистити свого в критичний момент.

Війна справді дуже боляче б’є по українській родині як головному інституту суспільства. Вона забирає в наших сімей відчуття легкості, затягує в безкінечний побутовий стрес та тривогу за майбутнє, розмиває щоденну радість від набування разом у цьому світі… Але такі пригоди повертають упевненість у тому, що таки ми недарма разом і все ще уміємо не лише виживати, а й жити це життя! Казати собі «Я можу!» – і… гребти далі.

Тетяна Когутич, Ужгород – Розвадів

Фото авторки й ті, що надав турклуб «Манівці»

Новини регіонів України