Україна його пам’ятатиме

Згадувати про таке щодо людини, чий життєвий і кар’єрний шлях починався в СРСР та ще й генерала КГБ, не тільки непросто, але й відповідально. Втім, такою була доля дуже багатьох українських діячів – перших депутатів, політичних журналістів, міністрів, президентів… Безгрішні серед них, звісно, були, але дуже небагато. Тож давайте, не забуваючи про це, не забувати й те, що реально зробили ці люди, зокрема, Євген Марчук.  

Він був, що називається нині, «медійною персоною» з першої п’ятірки. А як інакше при такому послужному списку? Генерал Марчук був призначений першим главою СБУ (1991-1994), міністром оборони України (2003-2004), двічі прем’єр-міністром, народним депутатом від сумнозвісної партії СДПУ(о), з фракції якої, щоправда, вийшов, кандидатом в президенти (1999), секретарем РНБО (1999-2003)… Про ці роки можна багато чого згадати. От хоча б про те, як президент Леонід Кучма змістив Євгена Марчука з посади прем’єр-міністра у травні 1996-го з унікальним обгрунтуванням: «за створення власного політичного іміджу»; або про захист півострова Тузла від російських зазіхань ще у 2003-му. Але хочеться зосередитися на чомусь одному, характерному, що відрізняло стиль і вдачу Марчука. 

Авторові цього тексту довелося з журналістським завданням бути у Криму навесні 1994 року. Сказати, що на українському півострові в ті дні було неспокійно – це нічого не сказати. Проросійський «президент» Юрій Мєшков робив усе, щоб якомога швидше відірвати Крим від України. Агресивні пенсіонерки, яких журналісти називали «мохеровыми беретами» і фальшиві «казаки» цілодобово мітингували під Верховною Радою Криму, де базувався і Мєшков. У Сімферополі, Севастополі, Ялті уже висаджувалися управлінські «десанти» з Москви. Уряд Криму очолив російський економіст Євгеній Сабуров…  

Євген Марчук щойно очолив тодішній уряд України. А далі – все було «справою техніки». Посаду президента Криму було скасовано, через її «невідповідність Конституції України». Ідеальний спокій на півострові було забезпечено спокійним й виваженими діями українських спецслужб. Марчук тоді щойно залишив посаду голови СБУ – тож це діяли його кадри. Мєшков забрався у Москву, не пробувши «президентом» і двох місяців, Сабуров зробив те саме. Ех, якби ж через 20 років, у березні 2014-го Україна діяла так само рішуче і професійно, багато чого могло б піти інакше. 

Фото: facebook.com/marchuk.yevgen

…Наприкінці політичного і життєвого шляху генерал Марчук представляв Україну на переговорах у Мінську (2018-2019). Про ті нескінченні начебто дипломатичні контакти з ворогом багато чого уже написано – головне про те, що вони були безплідними. Але це не так. Великої війни (ми тепер це добре розуміємо) було не уникнути. І кому як не генералові Марчуку з усім його досвідом було не розуміти це і не робити відповідних кроків? Тож ми зосередимося на головному висновку: Україна у Мінську виграла час. Як саме цей час було використано – то інша розмова, але в лютому-березні 2022-го ЗСУ і загони тероборони не віддали ворогу столицю. 

Тож місце у ряду будівничих української держави Євген Кирилович Марчук заслужив. Україна його не забуде. 

Ігор НОВИЧЕНКО, Київ 

Фото з архіву Укрінформу

Суспільство