Це моє друге життя. Історія чернівчанина з пересадженим серцем
Про неочікуваний діагноз, операцію в Білорусі та те, як змінилося життя із «новим» серцем.
5 років тому чернівчанину Володимиру Рибаку зненацька знадобилося нове серце. Про те, що єдиний спосіб зберегти життя – це трансплантація, йому остаточно сказали у Інституті Амосова. Операцію провели безкоштовно у Білорусі. Донедавна Володимир був єдиним буковинцем, який живе із донорським серцем.
Хто став донором, як вдалося зробити цю операцію безкоштовно та про те, як воно – жити із «чужим» серцем, чернівчанин розповів у інтерв’ю «Шпальті».
«Серце ніколи не боліло»
Пан Володимир розповідає, що скарг на здоров’я у нього ніколи не було. Серце не боліло, ліків не вживав, і навіть медичної картки не мав. Вважає, що зараз живий завдяки донору, лікарям, але у перше чергу завдяки своїй дружині, яка й помітила проблему.
«Ми просто сиділи на кухні, я встав і Ірина (дружина,- ред.) помітила, що мене похитнуло. Я ж все заперечував, у мене все добре. Вона наполягла на обстеженні. Мікроінсульт. Далі – МРТ, аналізи, кардіограми, УЗД. Від одного лікаря до кардіоцентру. А там мені вже сказали, що треба йти в Амосова: тут зробили все, що могли. Мене вели дуже хороші і досвідчені лікарі, але з таким вони зіткнулися вперше. Зовні я – здорова людина, а всі обстеження показували зворотнє».
П’ять років тому у Києві, в інституті Амосова, Володимиру сказали, що йому потрібна трансплантація.
«Ми й не одразу зрозуміли, що це таке. «Простими словами – пересадка серця», – пояснив лікар. Дуже неоднозначні відчуття. Сказав дружині «пішли звідси». Вийшли у коридор, переварили інформацію, і я зрозумів, що мені нема куди діватися. Зайшли знову до лікаря і поговорили. Я там пролежав два тижні і пройшов курс лікування. В кінці мені вже знову сказали за операцію. Я навіть не знаю, скільки вона б коштувала. Але я все одно знав, що ми на неї не підемо – таких грошей просто немає», – розповідає Володимир.
Читайте також: США, Швеція, Швейцарія, Велика Британія і Канада утворили спільний фонд, щоб підтримати Україну
Тоді їм лікар запропонував звернутися до МОЗу по допомогу. Шансів, що відповідь буде позитивна ніхто не давав. Та вони ризикнули.
Читайте також: Друге життя з «чужими» органами. Все про трансплантологію у Чернівцях
«Тобто, вже на той час була певна програма, але про неї не знали. Ми написали заяву від імені клініки, є аналізи, що це дійсно єдиний спосіб зберегти життя. Але ми мало вірили в те, що з цього буде толк. Пройшов місяць поки надійшла відповідь, що мою операцію оплатять. Стояло питання: Білорусь чи Індія? Словом, далі все відбувалося швидко, бо часу у мене було обмаль. Фракція серця на той момент була 19». (Дов.Фракція викиду — це показник, що визначає ступінь ефективності роботи серцевого м’яза під час удару. Виражається вона у відсотках. У здорових людей фракція викиду зазвичай, становить від 50% до 65%.
«В мені почало битися серце 39-річної жінки»
Володимир з дружиною поїхали у Мінськ. Там його обстежили заново і лікар сказав: «У лист очікування». Лише тоді Володимир почав відчувати певний дискомфорт в області серця. Раніше його нічого не турбувало.
«Всі мої дані внесли у базу, і як тільки б з‘явився донор, який мені підходить – мене б повідомили. З Мінська мені сказали не виїжджати вже. Та ніхто не знав, скільки чекати. День, місяць, рік. Мене виписали з лікарні на квартиру, і я чекав…».
Читайте також: У Хотинському опорному закладі освіти оновили їдальню та харчоблок
Пізніше Володимир дізнався, що донор був у день, коли його виписували. Проте рідні не дали згоди на операцію.
Півтора місяця він із дружиною жив на квартирі. Гуляли, відпочивали, старалися не нервуватися. Кожні 100 метрів йому вже доводилося зупинятися, бо дискомфорт у серці наростав. В якийсь день їм подзвонили о 12 годині і сказали швидко збиратися, і о 14 бути в лікарні.
«Можливо буде донор, так мені сказали. Ніхто конкретно нічого не говорив.
В 14 я був у лікарні, а в 14:30 вже поїхав в операційну. Декілька секунд поговорили і темнота. Прокинувся я приблизно о другій ночі і зрозумів, що живий», – ділиться Володимир.
Володимир каже, з того дня почалося його друге життя. Йому було 55, і в ньому билося серце 39-річної жінки. Більше ніякої інформації про свого донора він не знає, все конфіденційно. Навіть це дізнався вже в Україні.
22 таблетки на добу
Від операції чоловік відійшов швидко. Через три дні його виписали з реанімації. Дискомфорту, болі чи відчуття «чужого» серця у нього не було.
Єдине що суттєво змінилося – це довічна залежність від імуносупресорів. Після операції він пив 68 таблеток в день. Періодично цю дозу зменшували. Зараз приймає 22 пігулки на добу.
«Все чітко по часу має бути. Зараз 22 – це мало, порівняно з тим, скільки було. Я періодично обстежуюсь, бував у Ковелі у спеціалістів. Так мені визначали подальшу дозу препаратів».
Володимир каже, не зробив би операцію, якби імуносупресори не надавалися таким пацієнтам державою. Їх вартість зависока, приблизно тисяча євро у місяць.
«Дружина каже, я щасливчик. Так воно і є, мабуть. Я ж не син міліонера, не депутат якийсь, але пощастило зробити операцію безкоштовно. Імуносупресори мені видають. Сімейний лікар виписує рецепт, якщо вони є на складі – я їх одразу отримую. Життя продовжилося чи почалося заново. Змінилося мало що. Перші півтора року я собі відмовляв майже у всьому. Був величезний список, чого мені не можна. Дозволеного майже не залишалося. Але зараз в мене біль-менш звичне життя. Можу собі і каву дозволити, і келих домашнього вина іноді. Такі операції – це ж диво. Скільки б не було років, жити хочеться. Хочеться бачити дітей, внуків, дружину».
Читайте також: Україну вперше з візитом відвідає канцлер Німеччини Шольц
«Перш ні сказати «ні» — подумайте ще раз»
Володимир радіє, що в Україні тепер не просто заговорили про трансплантологію, а роблять такі операції. Він упевнений, це правильний крок, адже ніхто ніколи не знає, коли йому чи його рідним така медична маніпуляція зможе врятувати життя.
«Ось я, мене нічого ж не турбувало. Абсолютно. Подумати колись, що мені знадобиться серце, інакше я помру! Ішемічна хвороба серця. Ніхто не пояснив звідки це. Може інфекція, може від важкої праці. Таке може спіткати всіх. Я зараз дуже позитивно ставлюся до донорства і сам залюбки б дав згоду ним стати, у разі чого. Я не можу засуджувати тих, хто проти цього. Але думаю так: органи забирають тільки після того, як йде констатація смерті. Воно ж все одно у землю піде. Але якщо так можна врятувати життя якоїсь людини – то чому ні. Я не маю права засуджувати когось чи казати, як воно має бути. Але я б порекомендував перед тим, як сказати «ні» – подумати. Можливо все ж таки «так».
Фото Володимира Гуцула
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media
Західна Україна
Джерело