«Ми приїхали просто з позицій»: В Івано-Франківську пройшов «Турнір незламності»

«Ми приїхали просто з позицій»: В Івано-Франківську пройшов «Турнір незламності»

Репортаж

01.06.2025 09:00

Укрінформ

У баскетбольній першості взяли участь вісім команд, у складі яких – військові та ветерани війни

На турнірі «Воїни спорту. Турнір незламності» виступили команди з Одеси, Києва, Фастова, Дніпра, Вінниці, Житомира, Львова та Івано-Франківська. У кожній – від трьох до п’яти учасників, багато хто приїхав із родинами. А поки команди реєструвались та починали розминку в Франківському фаховому коледжі фізичного виховання, кореспондентка Укрінформу знайомилась із «воїнами спорту» й тими, хто за них уболіває.

«У МОЄМУ ВІЦІ ПОВІСТКИ ЩЕ НЕ ОТРИМУЮТЬ»

– Ми служимо на Херсонському напрямку у 39 бригаді берегової оборони. Приїхали на турнір просто з позицій, – каже військовий Олександр Волков, який представляє на змаганнях команду з Одеси. 

Розповідає, що займався баскетболом із дитинства. У професійному спорті отримав травму. Щойно оговтався, довелось іти на війну. Нині 27-річний Олександр – оператор БПЛА.

– На базі нашої бригади в Одесі створили баскетбольну команду, яка бере участь у першості міста. Спорт дає нам змогу триматись у формі і є чудовим дозвіллям після повернення з позицій. Навіть у відпустці ми завжди граємо в баскетбол, – запевняє Олександр.

Наймолодший у цій команді – 19-річний Денис. Його позивний – «Грінго». Попри свій вік і спортивну кар’єру, служить на фронті майже два роки у складі 30 корпусу морської піхоти. 

– У моєму віці повістки ще не отримують. Я пішов добровольцем, коли не було жодних контрактів. Ще до 18 років визначився з майбутнім: домовився про проходження базового курсу і потім приєднався до свого підрозділу, – розповідає Денис.

Ділиться, що до війни жив веселим та безтурботним життям, займався баскетболом, боксом. Коли почалось повномасштабне вторгнення, навіть не думав їхати за кордон чи ховатись від служби.

– Це моя країна, моя земля. Якщо ворог прийде до тебе в будинок, невже треба тікати? Ні. Слід захищати, і не інакше. Україна – наш дім, лише дуже великий. Армія додала мені більше дисципліни та розуміння світу, – запевняє «Грінго».

Каже, що дуже швидко опанував професію оператора та навідника гармат і тепер не уявляє свого життя без армії.

– Ця професія потребує розуміння, логіки, уваги. Робота не найпростіша. Так, були контузії після ворожих КАБів, «Градів» і дронів, але це додає досвіду. Коли ти ходиш на межі зі смертю, усе змінюється: звички, традиції. Як батьки поставились до мого вибору? А які батьки добре до цього поставляться? На першому місці в мене – захист країни. Я розумів, що в мене буде військова освіта і військове життя. Нині з’явилось більше впевненості в собі. Тому моє майбутнє – точно військове, – наголошує Денис і повертається до розминки.

«ЯКЩО ЧОЛОВІК УВІЙДЕ В АЗАРТ, ТО НЕ ЗМОЖЕ ЗУПИНИТИСЬ» 

– Сьогодні дуже хвилююсь за свої коліна, бо переніс чотири операції після бойової травми. Напевно, не зможу грати на повну силу. Не вийде так, як раніше, – зізнається старший лейтенант, ветеран ЗСУ Олексій.

старший лейтенант, ветарн ЗСУ Олексій з дружиною Юлією та донькою Олександрою

На «Турнір незламності» він приїхав із дружиною Юлією та донькою Олександрою. Гратиме в команді Дніпра разом із бійцями Третьої штурмової, з якими пройшов свій бойовий шлях.

– Якщо чоловік увійде в азарт, то не зможе зупинитись. То я прошу його сьогодні без азарту. Якщо треба, на заміну йому вийде наша донька, вона теж займається баскетболом у Дніпрі, – підхоплює Юля.

Розказує, що у 2022 році Олексій почав службу в 98 батальйоні Тероборони.

– Вони у перший день повномасштабної війни зібрались із дніпровськими фанатами і поїхали. Сказали, що будуть у Теробороні, а потім я дізналась із інстаграму, що вони вже на Запорізькому напрямку… Я їздила до них у Харків, Дружківку, на Рівненщину. Із дівчатами привозили смаколики. Не допускала навіть думки, що із чоловіком щось може трапитись, – додає дружина ветерана. 

Розповідає, що їхній родині вже 17 років, і вони завше підтримують одне одного. Зауважує, що після всього пережитого чоловік не такий спокійний і з ним трішки важче. Але в родині розуміють – дається взнаки війна. За плечима Олексія – бої на Запорізькому, Донецькому та Харківському напрямках. Бойову травму отримав біля Гуляйполя, але згадувати про це не любить.

– Юля була в Україні, постійно на зв’язку, допомагала. Це важливо. Що б я порадив нашим ветеранам? У жодному разі не опускати руки і йти до своєї мети, – говорить Олексій.

Він залишається у військовій справі. Каже, задоволений, що потрапив на «Турнір незламності» разом із бійцями Третьої штурмової бригади. Їхні дружини та діти теж приїхали підтримати своїх чоловіків і готові до спортивних естафет і зустрічей, які підготували організатори.

«У ЦІЙ ВІЙНІ МИ – УЖЕ ПЕРЕМОЖЦІ»

– Кожен із нас пережив втрату близьких, побратимів… Наслідки війни просто так не минають. Тому будь-які спортивні заходи допомагають, особливо в перші пів року після повернення з фронту, – упевнений Олександр Слободян.

Його бойовий шлях розпочався у 2022 році у Кремінній і тривав понад два роки у складі 27 Мукачівського загону імені героїв Карпатської Січі. До цього Олександр працював у Польщі. На фронт пішов добровольцем. Повернувся торік, коли його брат Андрій загинув у Торецьку.

– Офіційно він пропав безвісти за особливих обставин. Але службове розслідування та спілкування з побратимами підтверджують інше… Попри це, ще є надія, – зізнається Олександр.

Каже, до війни професійно займався баскетболом, отримав фах учителя фізкультури. Тепер намагається підтримувати спортивний ритм життя і допомагати іншим.

– У цій війні ми – уже переможці, бо залишились живими. Тепер помагаємо нашим хлопцям. Такі зустрічі додають позитиву, – зауважує.

У «Турнірі незламності» він грає за команду Івано-Франківська, а вболіває за нього син Сашко.

У НАШІЙ КОМАНДІ – УСІ ВІЙСЬКОВІ

– Думаю, після Івано-Франківська до цього руху доєднається решта адміністрацій, буде задіяний не лише баскетбол, але й інші види спорту, – міркує полковник ЗСУ Олексій Біланов.

полковник ЗСУ Олексій Біланов

Він на війні з 2014 року. Захищав країну в складі 1 окремої танкової бригади. Із нею пройшов Волноваху, Вугледар, Спірне. Нині працює в органах військового управління у Житомирі. І саме це місто представляє на баскетбольній першості.

– Баскетбол для мене – усе моє життя. Тепер син грає у першій лізі. Тут я бачу хлопців, з якими грав ще задовго до війни. У нашій команді всі військові, служать у десантно-штурмових військах, – зауважує полковник.

Зізнається, щоб підготуватись до цієї першості, у БК «Житомир» провели лише два тренування.

– Знайти час непросто навіть попри те, що команди ветеранів не дуже чисельні, – додає Олексій.

Каже, разом зібратись – особлива радість, бо військовим спорт допомагає відволіктися від напружених ситуацій та стресів. Його дружина із сином не змогли приїхати на змагання, але команду із Житомира підтримують побратими.

Із ними знайомимось на лаві вболівальників.

«НА ПРОТЕЗАХ ПЛАНУЮ ПІДНЯТИСЬ НА ГОВЕРЛУ» 

Богдан Томин родом із Ворохти. Розповідає, що проходив навчання біля Житомира, а служив у 46 окремій аеромобільній бригаді Десантно-штурмових військ ЗСУ. Його позивний – «Тихий». Жартує, що був найтихішим серед побратимів. Під час другого поранення у Донецькій області Богдан втратив обидві ноги.

Богдан Томин (праворуч) та Андрій з Вінниці

– Я виїжджав з позиції, у бік нашої машини влучив FPV-дрон. Водій, на жаль, загинув, а мені поранило ноги. Протезування було у Вінниці, моя реабілітація триває майже рік, – говорить Богдан. 

Ходити на протезах він почав зовсім недавно. Додає, щойно став на них, то порвав на ногах зв’язки. Але для планів «Тихого» це не є серйозною перешкодою. 

– На протезах планую піднятись на Говерлу. Обов’язково дістанусь самої вершини! Тепер відновлююсь і рухатимусь лише вперед, – усміхається.

«ДУМАЮ ШВИДКО СТАТИ НА ПРОТЕЗ І СТВОРИТИ ВЛАСНИЙ БІЗНЕС» 

«І мене візьми на Говерлу!» – просить Богдана товариш, який уболіває поруч. 

Це – Андрій із Вінниці. Нині він очікує на протезування ноги. Воював на Харківщині у 82 окремій десантно-штурмовій. Вогнепальне поранення було у Вовчанську, куди на завдання зайшли шестеро українських військових, а вийшли, на жаль, лише двоє. Четверо бійців загинули.

– Мене не могли евакуювати 10 днів. Ногу втратив через обмороження. У листопаді вдарили перші морози, а ми переходили через річку. Обсохнути було ніде, – пригадує Андрій.

Каже, на ноги взагалі не міг стати, пробував повзти на руках, але все було марно. Протягом перших шести днів він чекав на евакуацію з побратимами, а останніх два – ховався сам. Тоді Андрій був лежачим і без зброї.

– Хлопці теж були пораненими й не змогли мене винести. Довелось чекати у підвалах. Із собою не було ні їжі, ні води. Її хотілося найбільше. Якби я навіть виповз, то не зміг би самотужки перейти через річку, просто потонув би. Чекав до останнього. Що тоді згадував? Лише сім’ю. На мене чекали дружина і двоє дітей. Це тримало мене, і я вірив, що мене витягнуть. Вірив і чекав. Пам’ятаю, перше горнятко чаю після евакуації було чимось надзвичайним, – усміхається.

Андрія евакуювали 28 листопада, а його товариша, який прихопив ще зі собою російського полоненого, 3 грудня.

– Тепер думаю швидко стати на протез, відновитись і створити власний бізнес. Треба і хлопцям допомагати, і собі, – додає.

Тим часом на баскетбольному майданчику розпочинається урочисте відкриття першості з баскетболу. «Сьогодні ви тут всі переможці!» – так вітають учасників та вболівальників «Турніру незламності».

Захід вдалося провести за підтримки Українського ветеранського фонду. Організатори – ГО «Дружина Воїна» та БК «Говерла». Тут запевняють, що ці ігри для військових та ветеранів є спортивною реабілітацію, яка додасть їм наснаги, допоможе відчути підтримку та нові сенси. Після гри на учасників чекали ретрити та відпочинок у Карпатах.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото авторки та Юрія Рильчука 

Новини спорту